Коли кажеш “гусар” відразу чомусь уявляють щонайменше Дениса Давидова. Між тим, поділ кавалерії на роди остаточно зник лише під час громадянської війни, хоча і тоді ще розрізняли легку та важку кавалерію. Гусаром, наприклад, був поет Микола Тихонов, що пропонував робити цвяхи з цих людей, бо не було б у світі гвіздків міцніше.
Однією з причин великих втрат англійців в Трансваалі і росіян на Далекому Сході був яскравий колір мундирів, зручний для прицілювання. Прадід Матвій, рідний брат георгієвського кавалера прадіда Андрія й мій пращур, носив такий яскравий мундир до самого 1914. Збереглося його фото, зроблене в Царському Селі на цупкому картоні, що витримав вже сотню років, і не зблід, не скоцюрбився, лише дещо пожовтів. Фотографічєскій салон гаспадіна Відєнєєва, тел. 348. Хвацько заломлена набакир безкозирка тримається виключно на резиночці під підборіддям, підкручені на шомполі вуса, яскраво-білий з золотими галунами ментик. Ні, не схожий він був на бідака Шевченка в затрапезній шинелі і непідігнаному спорядженні, який похвалявся тим, що за десять років не вивчив стройових прийомів з рушницею. Мундир на прадідові – лейб-гусарського полку. (Чи в них кавалергарди вже тоді від призову всі по крейзах косили, чи що ?) Гусар одним словом, хоча кінь і залишився за кадром.
В мазурських болотах, під Барановичами, де полягла кістками під німецькими кулеметами уся російська лейб-гвардія, прадід носив вже іншу форму. Захисну.
Втім, не захистила. Його поранили на самому початку цієї бійні, тому й вижив, вивезений до Москви санітарним потягом, сформованим на гроші якоїсь добросердної великої княгині. Про такі ешелони можна почитати у спогадах киян - романтика Паустовського та кокаїніста Вертинського. Прадід Матвій спогадів не залишив з технічних причин. Ніхто з нас його занадто не розпитував, а балакуном прадід аж ніяк не був.
10. ЛІТО 1917 Р.Х. ЧИ ВАРТО БУЛО?
Я підозрюю, що вже мої прадіди досхочу навоювались за славу російської зброї. Хоча б тому, що не пішли вони ні до білих, ні до червоних, ні до петлюр, ні до гайдамаків, ні до григорьєвих, ні до Нестора Івановича Махна (ось щодо цього не певен, але з онуками про таке далекоглядно не розмовляли), ні до інших, надавши перевагу хліборобству й гречкосійству. І коли чергові переможці трактом входили до Чупринівки, а чергові переможені городами тікали в степ, скакаючи через паркани, прадіди говорили їм без злості на прощання: “Коли ви вже набігаєтеся?”.
Може й марно. Може треба було бігати й стрибати, й відстрілюватись від кавалерії з-за парканів, відступаючи по двоє в степ в невипрасуваних штанях? Відходити на тачанках за Дністер, укокошкавши на прощання Пархоменка, гинути в п’яних сутичках в румунських корчмах, писати найдемократичніші й найневчасніші коституції Пилипа Орлика на вигнанні в паризькому аеропорту Орлі, закладати до ломбарду мазепинські знамена в Швеції, де їх в двадцятому вже столітті знаходитимуть здивовані українські депутати, співати українських народних пісень в батальоні “Нахтігаль” (“Соловейко”), сидіти в схронах, стріляти сількорів та чонівців з обрізів у Солонському яру, скидати комсомольців з Трипільських круч, зберігати недоторканою в заокеанській еміграції літеру Г з дашком, просто тому, що її вигадав ще в 16 столітті блаженний Мелетій Смотрицький, писати десятиліттями свій варіЯнт історії цього багатостраждального краю для двох-трьох колег, що ще пам’ятають рідну мову, не стріляти мужньо у скроню, полишивши записку “загибаю разом зі своїм народом”, як Скрипник, а полохливо й підступно стріляти з-за рогу, в спину, найтемнішої ночі – але у катів цього народу, а не у власного лоба.
Може й не було б усього того що сталося потім?
Та навряд. Ми виховані на партійно-пригодницькій літературі, на мапах з молодою республікою робітників і дрібних аферистів, стислої кільцем ворожих фронтів. Між тим – ходила залізниця і старі гроші (керенка – всього лише назва нової купюри, а не валюти) , пересилалася пошта, діти вчилися в школах, студенти – в університетах, засновувалися академії наук, виходили навіть літературні журнали, збирався врожай, жваво йшла торгівля на базарах. Херсонські баби колись не дозволили більшовикам встановити батарею біля Забалківського базару. Коли стріляють гармати – молоко кисне й торгівля не йде.
Більшість населення продовжувала жити звичайним життям, як не прикро письменникам й історикам партії. Саме останні винні в наших хибних уявленнях про громадянську. Усі ці Панчі, Бабелі й Вишневські, Фурманови й Довженки, що повигадували Чапаїв, Щорсів та Будьонних, відретушували їхні патрети й створили черговий міф.
Не було ніякого “кільця фронтів”, були поодинокі розрізнені заколоти на периферії. Не було битв, були сутички. Не було армій і дивізій – банди кондотьєрів з усіх сторін. Переможці заднім числом назвали себе регулярною армією і написали “історію”. Коли проголошувалася незалежність УНР, на Софійській площі Києва зібрався стотисячний натовп. Назустріч всього лише п’ятитисячному загону більшовиків під орудою ще царського генерала Муравйова та всюдисущого (від зимового палацу до Іспанії) комісара Антонова-Овсієнко, під Крути, вийшло триста студентів. Ось і вся війна. Триста хлопчиків в студенських кашкетах проти декількох ешелонів професійних Братів-2 в безкозирках та будьонівках.
Але щоб зрозуміти це, потрібно було пережити вже в наш час Придністров’я, Абхазію, Осетію, Нагорний Карабах, Чечню та бандитську вакханалію в містах. Тож може й не варто засуджувати предків, за те що не приєднувалися до жодної з банд, а продовжували сіяти хліб, кидати вугілля до топок паровозів та пароплавів, доставляти пошту й вчити дітей? Якщо ця країна не вимерла і врешті решт витерла соплі рукавом й відбудувалася з попелу й розрухи (не вперше, і не в останнє), то лише завдяки цим людям. Завдяки їх звички до життя й до праці. Як тільки їх інерція життя вичерпалася, усі війни відразу скінчилися й почався голод 23 року. І навіть найортодоксальніші з комуністів вирішили, що зі справедливим перерозподілом жінок та землі, з трудовими арміями та перманентною світовою революцієюдоведеться почекати.
Не такий страшний той апокаліпсис, як Іван Богослов його малює.
Прадід Андрій (наскільки це можливо взагалі) спокійно сприйняв навіть реквізицію своєї найбільшої в селі хати комнезамівцями. Зате матюгався на те, що реквізували під чи то школу, чи то лікарню, а вийшло, що в ній чомусь живе голова сільради. За дивним збігом обставин головою сільради виявився поточний чоловік леді Гертруди. Прадід переселився на виселки, ближче до вітряка свого брата, й до всіх лозунгів голодранців з комнезаму ставився з тих пір скептично.
З того часу залишилася ще одна сімейна приказка: “Не кує, не меле”.. Справа в тому, що спеціальні металеві борозди на жорнах час від часу притуплюються, і млинареві доводиться іх кувати, зупинивши млина. Про лінивого мельника селяни, що з’їзджалися підводами молоти збіжжя з усіх навколишніх сіл, казали, що він не кує і не меле. Та це не про діда Матвія. І взимку і влітку в білій від муки фуфайці, в такому ж запорошеному кашкеті, дід Матвій знав лише два стани організму – або кував, або молов. На горищі його хати та біля комори мешкали сотні голубів і прадід іноді використовував їх як свійську птицю, звернувши шиї дюжині та засмаживши з яєшнею з 30 яєць.
Дід Андрій же мав вісім гектарів виноградника й продавав вино аж до самої Одеси. За підрахунками сучасних виноробів, розбити виноградник на одному гектарі коштує десять тисяч умовних грошей. На хрєн їм був колгосп, таваріщі-панове? Ледацюг та п’яниць з контори годувати?
В ніч перед колективізацією обидва брати за цей скепсис таки сплатили таки повною мірою. Голодранці-незаможники разом з приїжджим ГПУ схопили їх на гарячому. Вивозили з власного млина борошно, щоб переховати в іншому місці. Одного заслали до Вологди, іншого – до Астрахані. Судячи з того, що прадіда Андрія на заслання, а прадіда Матвія – до колонії, рідний мій прадід роз’юшив на пару ГПУшних носів більше, ніж двоюрідний.
Якщо їхати до Чупринівки шосе від Скадовська чи Голої Пристані, далеченько від в’їзду до села, праворуч, серед степу видно вже здичавілу посадку акацій, яку вже й гаєм можна називати, але акацієвих гаїв не буває. Дерева ці висаджено людиною. Це – чупринівський цвинтар. І це ж був наш хутір. Врешті решт, прадіди таки лежать у власній землі, і в нащадків ні до кого претензій немає.
11. ЛІТО 1974 Р.Х. ЧИ НЕ ЗАБУЛИ ВИ СЮЖЕТ?
Що там з сюжетом? Чи не надто ми його “затримуємо”? Треба хоч нагадати шановному читачеві, що саме ми затримуємо.
Що там, Еріко? Ще плаче тітка? Того разу дід Сашко таки вистояв, тітка Тома пообіцяла йому викинути з голови свого обранця з напівзахисту , навчання закінчилось, Дітер вимушений був повернутися до свого Берліну дипломованим, але неодруженим, а дід на радощах пообіцяв побудувати тітці кооператив на Лівобережній. Василь служить в Молдавії, Сергій будує моста через якусь сибірську річку в “стройотряді”, Михайло несподівано подався влітку на розкопки до Ольвії, тітка вже працює в якомусь НДІ на обчислювальному центрі. А чим там займається – то військова таємниця. Навіть від Варшавського договору.
Ну то хай ще поплаче. Маємо час розповісти ще таке:
12. ЛІТО 2002 Р.Х. ДИВНА ЛІТЕРАТУРА
Дивна в нас література. Про що не починає український письменник – виходить про рідне село. І не жив він ніколи в селі, лише на канікули їздив до бабці, і картоплю, копаючи, заступом ріже, і гній аж на сусідський город розкидає, не відрізнить чорнобривця від крученого панича, і все життя дихає лише СО з вихлопних труб ікарусів (лише останнім часом – з секондхендових Вольво та Сканій) на київських вулицях, і лише на дослідженнях фотосенсибілізованих триптофанів в амінокислотах, триплетах та білках методом електронного феромагнітного резонансу розуміється, але – селюк селюком.
Навіть модернізм український – усі ці символізми, імпресіонізми й експресіонізми, й навіть фемінізми – сільські до останньої коми на п’ятдесят восьмій меморіальній дошці Кобилянської в Чернівцях. Хіба що Коцюбинський дещо попсував цю пейзанську ідилію своїми італійськими акварелями, але це той виняток, що підтверджує правило. Було ж і в нього повно про тіні, газд та вуйків з полонини, й про Чугайстера.
Живеш в місті – друкуй собі про місто. Про стрункі недохмарочоси телецентру, будинки з химерами, дзвін буддійських дзвоників на Андріївському узвозі,замок Річарда Левове Серце - будинок того ж архітектора Городецького, що оббудував половину тодішнього Києва, натовпи п’яних фанів на стадіонах та в метро після програшу від “Бешикташу”, біг підтюпцем в парку Шевченка позаду Миколи Амосова, що не біжить, а просто йде пішки, кавування в кав’ярні на Пушкінській та специфічний гумор барменш-близнючок, про музик-джазменів в підземних переходах на Майдані, про бандитів на БМВ й банкірів у лінкольнах. Про Кучму, що прорубав вікно не в Європу, а в глухій стіні президентської квартири на Десятинній, з видом на урочище Гончарі та Замкову гору й Проню Прокопівну та Свирида Петровича, що виявляє в ньому неабиякого естета й любителя київської історії. (А от хто пояснить мені, чому Кучмин Яр існує на карті Києва принаймні з 19 століття?)
Друкуй, і про те що лише своєчасна смерть не дозволила скульпторові Івану Кавалерідзе замінити уславленого київського Самсона, що не роздирає пащу карликовому левові, а швидше тримає її розкритою на прийомі в лікаря-айболитя, на справжнього єврейського живодера й левогуба, як, наприклад, в Петергофі. Оце б Григорович-Барський в труні б закашлявся.
(А чи знаєте ви, що Самсон – перший у Києві водогін? Бо фонтани в містах колись робили зовсім не для краси, а для водопроводу. І саме від цього звичай кидати до них срібні монети. В Києві певний час було модним заварювати чай на “самсонівській” водичці. І навіть існувало повір’я, що випивши такої водички назавжди станеш... ні, не козятком, а киянином. Судячи з того, що вода з фонтану не ллється вже років з десять, київська влада вирішила не збільшувати населення Києва над поточний його рівень).
Чорт забирай, куди поділися наші декаденти й оберіути, акмеїсти й авангардисти? Чому ніхто не ходив нашими вулицями в шотландській спідниці, не носив костюмів сумного П’єро, або жовтих кофтинок фата? Самі лише вишиванки й колядки. І “розстріляне відродження”, яке розстріляли вдруге, за десять років сидіння в Раді не прийнявши хоча б поганенького закону про книгодрукування. І це попри те, що в Раді першого скликання сиділи фактично самі письменники. Чи можна вимагати від людини, щоб вона опікувалася країною, якщо вона не взмозі пролоббіювати саму себе?
Що ж ти робиш, клята Еріко? Я ж збирався написати про ресторан “Метро”, місце якого успадкував бридкий Мак-Дональдс, де не готують котлет по-київськи, або “київських курчат”, як називають подібну страву в усьому світі, крім власне Києва; київських піжонів, що в ті часи писали телефончик уподобаним дівчатам на половинці червінця, і билися об заклад один з одним, встановлюючи рекорди по знайомствах з дівчатами на кількість та на хвилини; про черги за ковбасою по два двадцять в гастрономі на розі Червоноармійської й Саксаганського, про те, як саме в такій черзі перекладач Микола Лукаш на прохання двох дамочок, що не розуміли української, адекватно переклав “на челавєчєський язик” фразу “Добродійки, куди ви так поспішаєте?” (“Куда прьотєсь, бляді?”), пиши про прогулянки осінніми київськими вулицями, коли каштани відскакують від бруківки й котяться, підстрибуючи, просто під колеса трамваїв, про...
Я відриваюся від Еріки й відходжу посмалити до вікна. Район тут непоганий, з нових, та вже обжитих. Бетонні стіни 16-ти поверхових “свічок” вже місцями потріскалися й підмазані сріблястою фарбою. Тополі під будинками виросли вже до шостого поверху. На клумбах перед під’їздами майорять (звиняйте за тавтологію) майорики, чорнобривці й мальви. Біля сусіднього будинку росте шовковиця й вишня. Зовсім як в Чупринівці. Тільки моря не вистачає.
Зате, під аркою одного з будинків я майже щоденно зустрічаю живого та бравого старшого помічника Лома. Лом зістарівся, посивів і більше нагадує старого мудрого лікаря Лівсі з “Острова скарбів” після того, коли він повернувся до старої доброї Англії і зрозумів, що щастя – не в скарбах. Щастя – в практиці.
Тоді під аркою плещуть хвилі й дзеленчать корабельні склянки одеської кіностудії.
