- Чув, шо Ліда пропала?
- Яка?
- Ну Ліда, третій курс…
- Нє, такой не знаю, - я з усіх сил намагаюсь пригадати хто це, але не можу.
- Та знаєш ти її: висока, волоси чорні…
- А поняв. Так шо з ней?
Ми сидимо на лавці під общагою і пємо «Оболонь». В мене «світле», у Сані «соборне».
- Ну шо, два дня ніхто не бачив…
- Тоже мені… На два дня хто угодно пропасти може.
- Та нє, там серйозно. Всі вєщі в общагі, мобіла, даже обув, а її нема.
- Підожди, вона шо в общагі пропала?
- Я ж і кажу. Пішла в комклас, ксєрокси якісь взяла і пропала.
- Ніфіга сібє…
- Да. Уже в деканаті знають, батькам звонили. Якшо завтра не найдеться, начнуть мєнти шукать.
Сидіти на вулиці приємно, спека дня вже спала, і холодне пиво покращує настрій. Коли над тобою крона дерева, світить місяць, і за сьогодні написано три сторінки бакалаврської, можна забути, що живеш у величезному мегаполісі, що скоро екзамени, що на тиждень лишилось двадцять гривень…
- Як мене все задовбало…, - кажу я і ковтаю пиво.
- Не кажи…
- Слава літу!
- Смерть сесії!, - пляшки вдаряються, і нова порція алкоголю тече до шлунку.
Підходить Антон в руках білий «Хайк» і чіпси «Золотисті».
- А ти чого на компі не граєся?
- Надоїло. Подвинтесь.
- Даси чіпсів?
- На.
Зі смаком смаженої курки. Нормально. Розриваю картонну коробку, потім фольгу. Беру відразу три штуки і передаю пачку далі.
- Давай фільм подивимся.
- Який?
- Ну, в сєткі найдем.
- Нічого нового нама, я вже шукав.
- Паршиво.
Я дістаю з кишені нокію. Час: «23:52». За вісім хвилин вахта закриє двері в общагу. Нове пиво я випити не встигну, а це майже закінчилось. Роблю останній ковток.
- Ладно я пішов.
- Давай.
Заходжу в общагу, іду по коридору. Несподівано чую: «ня…ав, ня...ав, ня…ав». Дивлюсь на сходах сидить кіт. Справжній живий кіт.
- Ти, як в общагу попало, створіння?
- Няв.
- Нашов місце де жить! Схавають тебе тута.
- Няв.
Якщо мене спитають, чому я навчився в общагі, то я не думаючи відповім: «Чистить картошку». А якщо запитають: «Чому ще?», то я трохи подумавши скажу: «Ділитись останнім!» От і котярі помогти треба.
- Сиди тут, щас прийду.
В мене ще лишилось кілька сосисок. Назва: «Студентські». Коштують: 9 гривень – кілограм.
«А воно таке їсти буде? Якшо я їм - знач і кошак не отравиться. Логічно? Логічно.»
Повертаюсь на сходи, кладу перед твариною харч.
- На, жри.
Кіт нічого не відповідає і жре.
- Шо вкусно? Понятно, з голодухи все вкусно.
- Прівєт. А ти з ким говориш?, - чую голос позаду себе.
Обертаюсь: стоїть Віка. Відходжу на крок в сторону і показую пальцем на створіння.
- З котярой.
- Ой, яке харошеньке! А одкуда він тут?
- Не знаю. Сам тікишо найшов.
Створіння вже розібралось з сосискою і дивиться на нас. Віка бере його на руки і гладить. Воно мурчить.
«Лучше б ти мене приласкала. Харашо буть котярой…»
- Ладно, я пішов.
- А де котік буде жить?, - вона чухає йому шию, а він мурчить.
- А я одкуда знаю? Думаю, в тебе.
- Нє, нізя… У Наді алєргія…
- Знач тут.
- Бєдний котік, - Віка ставить його на підлогу, - Спокойной ночки.
Я не зрозумів кому вона це сказала, але бажаю того ж їй.
Кошак лишається на сходах сам.
Унівєр. Перерва. Коридор. Стою біля вікна.
- Здарова! – Слава б’є мене по плечу.
- Превед, ведмед!
- Прікінь, шо я вчора бачив, - він говоре швидко, схоже, що його переповнюють емоції, - іду ноччю до себе на етаж, а на ступєньках кот громадний, наче тігр, з крилами, і морда вся в крові. Я побачив – бігом в комноту, взяв фотік… Кажу пацанам, шо там тігр, но ніхто не схотів зі мною іти… А самому стрьомно...
- А я всігда казав, шо трава – наркотік!
- Ти шо хоч сказать, шо таке од косяка може покаться?
- Мені одкуда знать? Я і сігарєт не курю.
- Блін, отвічаю, од трави таке не кажиться, там рєально котяра громадний і морда в крові!
- І з крилами?
- Да!
- Сходи до врача.
- Блін, ну чого ніхто не віре?..
Ми сидимо на лавці під общагою і п’ємо «Оболонь». В мене «світле», у Сані «соборне».
Вечір. Спека дня вже спала. Я надрукував 2,5 ст. бакалаврської шрифтом Times New Roman, кеглем – 14, інтервал – полуторний.
- Чув, шо Ліля пропала?
- Ти вчора казав.
- Я казав про Ліду, а сьодня ше й Ліля, пятий курс, пропала.
- Тоже в общагі?
- Прікінь. Пішла десь в час ночі з комкласа – всі бачили, а в комнаті не появлялась.
- Може у нас маньяк завівся?
Через відчинені настіж двері з общаги вийшов котяра. Сів на асфальті метрах в п’яти від нас.
- Шо, созданіє, жрать хочиш?
Мені здалось, чи кіт справді помотав головою?...
