Неділя. Вихідний. І я за звичкою прогулювалася сквером, який за стільки місяців став рідним. Мої ноги постійно ведуть мене сюди, моя душа постійно хоче побути тут. Алея…Алея пам’яті захисників України… Стільки фото, стільки квітів, стільки людей, яких більше не побачать рідні… Мені близький біль кожної і кожного. Я сама втратила батька. І ось його портрет, його усміхнене лице, його веселі волошкові очі, така гарна сонячна посмішка. Але це тільки портрет. І я постійно, коли приходжу сюди, обіймаю його, цілую, плачу і не можу повірити, що його немає. Він лишався єдиною рідною людиною у всьому світі, а його забрала війна. Коли тато приїжджав із фронту, ми весь час проводили разом. То сміялися, то плакали, коли згадували минуле, яке лишило болючі шрами десь глибоко в серці, то ходили в кафе, то розмовляли про все на світі, то разом співали та грали на бандурах. Так, у тата був дуже гарний голос, такий сильний і впевнений. З дитинства він співав мені колискові, бо мама померла дуже рано. Коли плакала, бо хтось образив, батько брав мене на руки і починав пісню. Я, його маленька донечка, тоді вмить забувала сум і біль та підхоплювала знайому мелодію.
Тато завжди співав, а хлопці любили його слухати, це підбадьорювало і підтримувало дух. Тому батьку побратими і дали позивний «Антін». Він говорив: «Ще бандурку мені б до рук…». Тато нагадував їм самого Антіна Митяя з Медвина, що ще за часів національно-визвольного руху 1917-1921 рр. боровся проти більшовиків і постійно співав. Та й справді вони чимось схожі.
Лютий… Лютий лютий… Місяць, який постійно викликає у мене сльози. Місяць, який перевернув життя з ніг на голову. Все що мали, забрала війна. Частину життя, мого життя, забрала війна! Тата забрала війна. Спочатку на фронт, а потім назавжди…
Ходжу поміж рядами алеї і захлинаюсь сльозами. Плачу, бо просто не вистачає слів. Плачу, бо серце стискається міцно-міцно і, здається, не хоче далі спокійно битися. Плачу, бо не хочу вірити у цю страшну реальність. Плачу, бо хочу це все забути і прокинутися знову 23 лютого, коли був спокій, коли ніч була без тривог, коли не було війни… А найбільше боляче від того, що це жахлива правда…
Вже більше години, мандрую, згадую, роздумую і плачу. Вечоріло… Ставало прохолодно. Вирішила ще раз підійти до портрету батька, попрощатися і повертатися додому.
Доходжу…Бачу, якийсь чоловік у військовій формі стоїть біля фотографії мого тата. Мені стало цікаво, чому він сюди прийшов, ким був йому тато, можливо другом та побратимом. Хотілося поговорити з ним трішечки і просто обійняти. Сонце сідало за обрій, його останні прохолодні яскраво-червоні промінці відблискували у сивому волоссі незнайомця. Я не бачила його обличчя, бо йшла позаду.
Підійшла…Легенько доторкнулася до його плеча і спокійним тоном промовила: « А ким був вам мій тато?» Чоловік почав ридати…Він повернувся і одразу схопив мене у міцні обійми. Я не збагнула, що сталося. Аж раптом відчула аромат рідного волосся… З моїх очей рікою потекли сльози, а в голові все не вкладалося і майоріла лише одна думка: «ВІН ЖИВИЙ! ВІН ЖИВИЙ!»
Я стояла непорушно і не могла досі повірити. Після довгих обіймів тато відпустив мене і так поглянув… Він стирав з моїх очей сльози, хоча сам далі плакав. Посивілий, такий втомлений і змучений…Його погляд про все розказав… Очі, які бачили жорстокість, очі, які бачили зраду, очі, які бачили смерті, очі, які «в усій красі» побачили війну.
Я не знала, як себе поводити і що починати казати. Але почула рідний серцю голос: « Я вдома!».
- Тату, так, ти вдома! – з трепетом на вустах йому відповіла. – Як так сталося? Я думала, що тебе вже нема. Я кілька місяців ходила сюди…Цей портрет, цей стенд…- в мене від хвилювання перехопило дух і я не могла продовжувати щось казати.
- Все, не хвилюйся, я тут, я з тобою. Не плач! Ходімо додому, по дорозі я про все буду розповідати, - ми ішли обійнявшись.
Темніло… А місто шуміло, галасувало, кипіло. Повмикалися ліхтарі…Миготіли вогники з вікон багатоповерхових будівель. По вулицях швидко один за одним рухалися машини. На перехрестях світлофори перекидалися то червоними, то жовтими, то зеленими фарбами. Люди все ще кудись спішили, бігли, поверталися. Легенький вітерець колихав крони зелених дерев, в той же час створював весняну прохолоду. Місто все ще гомоніло, але моя увага і слух були лише спрямовані на тата. Я не могла надивитися на нього, я не могла набутися біля нього… Його стриманий і дзвінкий голос продовжував історію далі:
- Мій останній бій був дуже важким. Ми відбивали атаки ворога до останнього. Багато побратимів тоді полягло. Весь час лунали канонади…То артилерія, то гради, то танки… Ми з усіх боків були оточені. Після одного з прильотів наших ранило, я із ще одним хлопцем пішли витягати їх. Нам майже вдалося і тут ще один приліт… Я пам’ятаю, що лише впав на землю, а далі пустота. До свідомості прийшов вже у госпіталі. Спочатку не міг зрозуміти, хто я, де я. Коли пробував порухати ногами, у мене не виходило. Ніхто з медсестер не хотів розповідати, що мені ампутували ногу. Коли про це дізнався, у мене почалася паніка. Але невдовзі оговтався. Я нічого не зміг згадати. Лікарі сказали, що у мене втрата пам’яті внаслідок отриманих травм при пораненні… Далі реабілітація…Дуже довга реабілітація. Вчився заново ходити з протезом, місяці тренувань, лікування…
- О, тату! Скільки ж ти всього пройшов! Шкода, що мене не було поруч… А як ти згадав про мене, про дім?
- Коли я був на реабілітації, то до нас в центр приїжджала одна дівчинка-бандуристка. Вона така маленька, але така завзята. Співала і грала пісню «Хай буде весна…». Так гарно. Я аж заплакав. А бандура пробудила у мені спогади…
- Тату! А як так сталося, що мені повідомили про твою смерть? – стривоженим голосом запитала я.
- Я сам про це нещодавно дізнався, як до мене повернулася пам’ять. Річ у тім, що мене переплутали з іншим і якось так сталося.
Вже прийшли до нашого двору. Наша дев’ятиповерхівка. Наш під’їзд. Наша квартира. Ось і вдома. Було вже пізно. Ми повечеряли, ще поговорили і лягли спати.
***
4 година ночі. Тривога. Ракетна небезпека. Багато областей були атаковані ворожими ракетами та дронами. Багато жертв, багато постраждалих…
Влучання…Однією із цілей була дев’ятиповерхівка. Одними з цілей були мирні жителі, які просто лягли спокійно спати і більше не прокинулися. Загинули люди, серед них діти. Величезний будинок майже весь рухнув. Пошукові роботи та ліквідація наслідків тривали майже 2 доби. Рятувальникам вдалося спасти життя кільком людям.
***
Благодійний захід. Площа міста… Дійство розпочалося з виконання гімну України. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за волю та свободу українського народу. Потому розпочалася основна частина заходу. Було багато військових, які перебували на реабілітації, волонтерів, музикантів, місцевих, дорослих і дітей. Лунало багато патріотичних пісень, молитов за Україну. Крім музики та поезій, проводився ярмарок, звідки усі виручені кошти йшли на підтримку ЗСУ. На щастя, сонячний та яскравий день не затьмарили сповіщення про повітряну тривогу. Благодійний захід наближався до закінчення. На сцену вийшли батько з дівчиною із бандурами в руках. Сивоволосий чоловік розповів коротку історію про себе та дочку. Вони заграли та заспівали пісню Макса Барського, що написана в перші дні війни, в перші дні весни 2022 року, яка дарувала надію, що буде перемога.
Уся площа, натовп різних людей, неосяжні простори неба почули спів ніжних і водночас таких сильних голосів під акомпанемент тендітних бандур « Хай буде весна, поки стоїмо до кінця, і нас не зламає війна, наша віра єднає серця, Україна навіки жива. Україна – це наша земля. Україна єднає серця!»…
