День у день восени ані дощ, ані сніг.
Я сховав свої сни так далеко, як міг...
І пусто навколо, ні слова, ні іскри,
І хвилі підходять не ті.
І холодом віє осіннього змісту
Без імені на самоті.
Хіба не знаєш ти, як не живу без тебе я?
Хіба не знаєш ти, для кого музика моя?
Океан Ельзи «День у день»
Музика хвилями злітала догори, мов скута птиця, що так прагне свободи. Летіла, летіла, а потім каменем спадала додолу. Й камінь той рушив тонке скло людських душ. Смичок зачіпав струни до болю, вони здригались від муки й дивного, з гіркуватим присмаком мигдалю щастя. Й співали, співали... Й проймав той спів вся і все навколо, вводячи у заціпенніння, розширюючи до божевілля зіниці. Й текли сльози чужими, не своїми, щоками... А Вона, Скрипалька, дивилась на те смутно, із жалем...
Натовп... Він оточив Її талановиту. Дами у безглуздих перуках, нарайовані рум’янами щоки, рожеві капелюшки, біленькі пуделі, улесливі пажі. А Вона плаче... Кавалери, що солодко шепочуть на вуха зухвальства. А ті регочуть!!! Монети сиплються на бруківку, як нікчемна подать. І все оповите сутінками. Один, другий, третій... Замерехтіли на вулиці ліхтарі. А Вона грає... Пальці, що так безцеремонно на неї тичуть, якісь слова, що їх не розібрати, а натовпу все більш і більш.
Крап. Крап. Крап. Крап.
Злива...
Усе накрила стіна холодного дощу.
Вона немов лише тільки отямилась. А навколо – нікого, майже нікого... Солонувата вода стікала вулицею, несучи свої бурі, каламутні хвилі з іржавою піною. Занурюючі тендітні, стерті до крові від грання руки в цю муляку, Вона ловила злото монет. Ненависних, але таких потрібних... Підібравши змочену сукню, вже хотіла йти, але тут побачила очі: великі, сумні, дитячі. Дівчинка: худенька, з русявим волоссям і очима квіту волошок. Скрипалька відвернулась, щоками покотились сльози; не глядячи простягла гроші і поспіхом мовила: «Візьми... Віддаси мамі. Йди ж бо, йди. Й не дякуй.» Та й пішла звилинами вузьких міських вулиць.
Вона була не одна, і супутником Її була далеко не самотність. Темна, висока постать відділилась від стіни і йшла мов тінь за дівчиною. Незнайомець ішов нечутно, спокійно, мовчки. Коли Скрипалька зупинилась на мосту, дивлячись на чорну воду і тихі зорі, що мінилися на її плесі, він вийшов з мороку до світла старого ліхтаря й промовив:
- Не втечеш, Маріє... Від спогадів не втекти...
Голос був глухуватим, грудним, але якимось моторошно заспокійливим. Її спиною пробігли мурахи.
- Звідкіля Ви знаєте моє ймення?
- Я багато чого знаю... Я можу дати тобі те, чого ти так прагнеш.
- Та хіба Ви, ким би не були, знаєте чого я хочу? Не знаєте!!! Ніхто сього не знає, - щоками дівчини побігли сльози. – Йдіть геть... Геть!
- Я піду, та ти сама мене покличеш.
Та вона вже не чула.
Змучена, розбита брела Марія до будинку. Біля дверей зупинилась, обернулась: світанок. Вона ж його зазвичай любила, та зараз здалося, що цей золотий велет, котрий дарує усьому життя, купається в калюжі власної пурпурової крові. До горла піднялася нудота, несамовито схопившись, Вона побігла, вірніш полетіла сходами.
... Як прокинулась наступного дня, вже було близько полудня. Підійшла до вікна – нікого. Та завжди нікого... Найкраще грати ввечері чи вночі. Тоді місто оживає. Вилазять злодії, що своїми брудними гріховними руками простягають Їй срібло і злото, а ще тоді не сплять вульгарні пані і молоді сеньйори, що люблять тринькати батьківський спадок, а ще цигани, вони ж так люблять музику, най – їхні діти... А ще багато пияків і усілякої потолочі, що ошивається в дранті і від глилих зубів якої несе смородом цибулі й дешевого тютюну. І всі ті постаті щодня були поряд, Вона вже звикла... Як же їх жаль... Та вона грає – й вони щасливіші. Найбільш Її серце краяли повії. Молоді, гарні дівчата з червоною помадою, одягнені в яскраві лялькові плаття... Від них завжди пахло сильним парфюмом і чимось солоним, мабуть сльозами. А серця такі чисті, чутливі. Їх Її музика завжди вражала, і вони без жалю віддавали останні копійки за ту криштальну та легку гру, сповнену смутком, як і їхні душі...
Закипіла вода, витягуючи своїм «буль-буль-буль» з задуми. Заварила міцної кави, додавши ванілі... Розчесала волосся. Прибралася. Сіла за ноти. Та не писалося: з голови не йшов той чоловік з вулиці. Що ж він хотів? Звідкіль знав Її ім’я? Питання тривожили, не давали зосередитись...
Так сиділа Вона, тужливо поглядаючи у вікно, чекаючи на Неї. Її Марія любила й ненавиділа водночас, адже кожен візит – це зародження надії нової й смерть старої. Десь о четвертій зачула ображений скрип воріт, визирнула з свого маленького віконечка, серце закалатало – Олена. То була жінка років тридцяти, що розносила листи. Скрипалька чекала...
- І чому я живу на цьому триклятому горищі? Так би Олена приходила швидше і я б не мучилась, а то поки обійде...
А хвилю подумавши, додавала:
- Та ні... Якщо лист не прийде, я ж не так швидко дізнаюсь... Так применшую свої страждання. Чи ні?
Стук. Дівчина ринула до дверей і з надією позирнула на поштарку:
- Немає, Маріє...
- Нічого, - мовила скривджено, з болем, але намагаючись посміхнутись. – Дякую...
Двері зачинились... Впала в ліжко, давлячись гіркими слізьми. Вже й лаяла себе, й втішала – нічогісьнько. Болі серця так не заглушити.
Ніч опустилася тихо, незнано... Немов таємнича незнайомка ступила на землю, зодягнена у чорну сукню, що відливала синню, немов воронячі крила і була старанно розшита діамантами зірок. В неї були маленькі парчові черевички з великими сріблясними бантами... Йшла та дама вулицями й запалювала нічні ліхтарі, а Марія саме виходила з темного, похмурого будинку. Бліде, змарніле обличчя з великими сіро-зеленими очима, отороченими віялом м’яких вій. І волосся... Таке дивне: русяве з сіруватим відтінком, навіть якесь попелясте. На ній було просте плаття кольору яблуневого квіту і незвичне біле намисто.
Скрипалька йшла немов сп’яніла від келиху солодкого вина, весь час налітаючи на зляканих перехожих. Якось дійшла до площі і... заграла. Давно Вона так не грала. І весь біль, всю тугу, що відчувала, вилила у плинність власних мелодій. Коло круг неї змикалось і змикалось. Та вона грала не для них, далебі не для них... У неї був інший, жаданий слухач. Для Нього, й лише для Нього Марія була здатна творити...
***
Маленька дівчинка сиділа біля вікна. Замріяними очима дивилась на вальс тендітних сніжинок. Вони злітали так легко і немов щось наспівували. Дівчинка закрила очі: вона чула музику! Так було завжди: щоб вона не робила – у думках лунала мелодія. У кімнаті пахло корицею. Мама поралася на кухні... Вона пекла маленькі рум’яні тістечка до Різдва. Вони завжди такі м’які і тануть на вустах... Вона дуже любила маму, любила притулитись до її білих, лагідних рук... Тільки одного не любила – коли та плакала. Тоді дівчинка утирала сльозинки рученятами і примовляла: «Не плач... Не плач... Хіба можна плакати, коли янголи співають. Так... Так-так. Хіба ти не чуєш, як вони співають?». І тоді мама сміялась, обіймаючи власне дитя.
У той вечір до них хтось постукав. Витерши рушником долоні, мама відкрила:
- Заходь, - мовила посміхнувшись.
Хлопчик почервонів, тихенько пройшов.
- Маріє, до тебе гість, - розсміялася мама.
Вона вилетіла з кімнати:
- Ігорю!
Він простяг пакунок, обгорнутий білим папером і перев’язаний шовковою стрічкою. Вона охайно розгорнула. Очі Її засяяли – музична скринка. Як же Вона про неї мріяла!..
Звичайний перехожий, який зазирнув би того вечора до вікна цієї кімнати побачив би двох безтурботних дітей, руки яких були солодкі від тістечок, а ще вони посміхались, а ще грала скринька, а ще їхні очі палали!..
Скрипалька сиділа біля вікна, дивлячись на холодні краплі, що одна за одною стікали поверхнею холодного скла. Біля неї стояла вже старенька скринька і грала до болю знайому мелодію, мелодію її дитинства...
***
Їй було років чотирнадцять, коли мама померла. Саме навесні. Усе квітло, сміялось, а ця надзвичайна жінка лежалі у труні з закритими очима, німими вустами. І ніколи вже небу не побачити кольору її прекрасних очей.
Затягнутим пеленою сліз поглядом, Марія дивилась на змарніле любе обличчя і не вірила, що його віддають цій темній землі. Поклала букет з білих троянд, бо мама ж їх так любила, кинула останню грудку землі, а далі нестримно заплакала, утнувши обличчя до його широкого плеча. Він мовчав... Та й чи потрібні були слова?
Всі пішли... Дивно було бачити серед кладовища ці дві постаті: тендітну милу дівчина і смутного юнака з блакитними очима. Сонце сідало, а вони все стояли, не вірячи у реальність минулого дня.
***
Батько почав пити. Спочатку потроху, потім – щодня. Горе з’їдало його зсередини... Вона сього не витримувала. Просто плакала щодня. Щастя повільно розсипалось, мов картярський будиночок.
Їй було десь шістнадцять. Коли тато знову приходив, вірніше приповзав з пляшкою дешевого вина, Марія виходила надвір, вилазила на купу деревини для опалення і починала несамовито співати, затуляючи вуха руками. Перехожі іноді з жалістю думали, що дівчина з’їхала з глузду і скрушно зітхали. Так Вона співала, доки не приходив Він, брав Її за руку і тихо промовляв вірші Верлена:
I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в'ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
I серце, й ум немов у сні тремкім -
Мішаються у захваті п'янкім
I спогади, і зблиски вечорові...
Тоді вона змовкала, сідала побіля нього і вдивлялася у відлиски вечірнього сонця. А уста мимоволі шепотіли : «I спогади, і зблиски вечорові... I спогади, і зблиски вечорові...»
***
Пройшов десь місяць, а листа так і не було. Олена приходила тричі на тиждень, і з кожним разом Марія все більше і більше втрачала надію. День зливався з днем, ніч з ніччю. Щодня одне й те ж саме: гра, гра, гра, чимраз сумніша, чимраз сповненіша суму...
Якось йдучи вулицею, вона натрапила на старого. Як же він змінився! Сильні, кремезні колись руки висохли і вкрились зморшками, горда постать стала згорбленою і якоюсь маленькою. Тими ж залишились лише очі: мудрі, всепроникаючі... Вони немов випромінювали світло. Взявши Її за тонку руку, тихесенько запитав:
- Немає звісток про Ігоря?
Намагаючи стримати сльози, дівчина ледь чутно промовила:
- Немає, дідусю...
- От-то лихо...
Дівчина схлипнула.
- Не плач, люба. Він так не любив як ти плакала... Як щось треба – заходь. Хоча чим тобі поможе немічний дід? Ех... Сили не ті...
Не знайшовши більше слів, він пішов, а Скрипалька стояла посеред вулиці така одинока. Сама самісінька. Дивно було розуміти, що Він десь там, не знано де... А може його вже й нема... Ніде... Та ні!!! Він же в серці... Її серці... Серці діда, бо крім Нього і Неї в нього ніколи нікого і не було... Була бабуся, але померла... А Він досі не знає про це... Рідні ж батьки кинули його ще малого... І знову згадки наринули на Неї... І потекли такі вже звичні сльози...
***
Краплі сипались додолу. Вони затягли маленьке віконечко темною пеленою. Яке ж коротке їхнє життя! Вони народжуються десь там, на небі, на синьому-синьому небі, летять безмежним простором, а потім вмирають, віддаючи свою вологу, даруючи цим життя квітам і зеленій траві... Марія любила грозу, дуже любила. Вона сиділа, закутавшись в ковдру і дивилась на пар, що злітав над щойно приготованою чашкою кави. Мимоволі Скрипалька згадала того незнайомця. Це вже скільки часу пройшло? Рік? Так, десь рік... Вона немов знову зачула Його слова:
- Я піду, та ти сама мене покличеш.
Вона якось істерично засміялась і загукала:
- Ви задоволені? А, добродію? Я Вас к-л-и-ч-у!!! Ха-ха.
Сміх зірвався на плач. Двері скрипнули, та дівчина не здивувалась. Вона, зрештою, цього і чекала. Маестро (вона чогось так називала Його подумки) зайшов тихо; здається, цей рік зовсім не позначівся на його обличчі. А Марія навпаки змарніла, зблідла, ледве здатна була грати... Він простягнув Їй згорток і посміхнувся, якось так дивно.
- Бери. Це чарівний порошок. Ігор знову буде поряд...
Її не здивувала ні та посмішка, ні порошок, ні те «чарівний», хоча в казочки Вона вже давно не вірила. Не здивувало й те, що Маестро знав Його ім’я. Прийняла згорток. А незнайомець тим часом пішов, нічого не попрохавши натомість.
***
Маестро не збрехав. Ігор повернувся...
Вона саме поралася у садку, висаджуючи тюльпани. Він зайшов тихо і зупинився немов заворожений. Як пташка злетіла Марія до Нього, обійняла та й заплакала.
Сіли попід липою, заговорили. Він більше мовчав, а Вона все говорила. Розказала, як нудилася без нього, як грала вечорами, що діда бачила, Царство Йому Небесне, і перехрестилась. Про Маестро розказала... Про те, як плакала щовечора, як Олену чекала, як зорі ночами рахувала. А Він все мовчав та обіймав Її стиха... Дивилася Вона, дивилася і намилуватись не могла. Так вражали Її Його очі... Хай-то кажуть, що вони сіруваті! А дівчина знала, що вони блакитні, як небо... А ще волосся: каштанове, густе-густе... Так любо було занурювати у нього свої руки. А який Він високий... І стан тонкий. А ще, коли відхилити з чола волосся, то видко родинку, бліду, а чомусь таку милу, рідну... Тільки от руки у Нього чогось зазвичай холодні... А як Марія любила, коли Він сміявся! І співав так гарно, що серце краяло... Вона так Його любила за все... За те, що марився ночами, за очі, за безмежну, незвідану душу...
Він щодня приходив і вони говорили. Кожного разу юнак приносив Їй бузку: ніжного-ніжного, запашного-запашного. Вона так любила сі квіти. Раз від разу дивувалась: де ж Він їх дістає, вони ж так швидко відквітають...
Згадала, як дощ був... Вона застудилась, а Він накидку простягнув, блакитну... Вона так пасувала до Його очей. А ще пригадала, як блукали вночі, тихо розмовляли, тільки зірок на небі не було... Всі-всі погляди Його згадала, і смутно-смутно так стало...
***
Олена дивувалася: чом Марія більше не виходить за листами? Хоча їх і не було... Та все одно... Дивувалися й на площі: чом се Скрипалька більше не грає? Занепокоїлись доволі. Стукали, та ніхто не відчиняв. Зламали тоді двері: тендітна, маленька постать лежала мертва на білосніжних простирадлах. Викликали лікаря. Повагом оглянувши хвору, Він щось пробурмотів... Забачив згорток на письмовому столику, а у ньому якийсь білий порошок. Взяв крихту на мізицець, спробував і урочисто констатував:
- Опій!!! Померла від отруєння.
Всі навколо здивовано перезирнулись, не промовивши ні слова.
***
Сусіди та ті, хто особливо любив, як Вона грала, зібрали трішки коштів. Похорон був тихий та смутний. Зодягли Марію у мережану фату, у біле гарне плаття. Заквітчали волосся квітами, синіми-синіми, бо то ж був її улюблений колір. Дивно було дивитись на те таке завжди жваве обличчя, на котрому зараз лише відображався німий спокій. Скляні очі... Зблідлі, іронічно усміхнені вуста, немов Вона забирала із собою якусь рокову таємницю. Поклали Їй до рук білих троянд і повільно спустили труну у сиру землю. Хтось плакав, хтось щось бурмотів, а дехто лише мовчав. Маестро теж був тут, тільки подалі. Стояв собі під кремезним дубом, покурюючи улюблені сигари...
***
Ігор з’явився у місті десь через місяць по тій події. Несамовито злетів сходами, стукав-стукав... Було зачинено. Вибіг на вулицю:
- Тітко Марто, Ви ненароком Марії не бачили?
Та схлипнула і скрушно прошепотіла:
- На кладовищі шукай свою Марію...
Він, не вірячи цим словам, побіг вулицями. Збіг за чорні ворота, де вже починалися володіння мертвих. Підбіг до місця, де покоїлася Її мати. Поряд була ще одна, нова могила. З надгробку так таємниче, як завше, посміхалось Її обличчя. Сам не свій блукав юнак вулицями, тримаючи букет червоних троянд, що купив для неї. Став посеред вкритого сутінками міста, стискаючи той букет. Колючки втинались у засмаглі долоні, і від того ними почала текти густа пурпурова кров. Саме поряд проходили жінка з маленькою донечкою:
- Мамо, дивися Він плаче, а які квіти гарні-прегарні...
- Не дивися, люба, не треба... Це, мабуть, божевільний.
Вони пройшли. Та з’явилася інша постать: чоловік у чорному, що покурював сигару:
- Не втечеш, Ігорю... Від спогадів не втекти...
- Звідкіля Ви знаєте моє ймення?
- Я багато чого знаю... Я можу дати тобі те, чого ти так прагнеш.
І узявши юнака під руку, повів Його вулицями.
