Ця весела і дещо містична історія про звичайних двох сільських хлопців, Вадима і Гришку, які одного разу вирішили половити риби, та незвичайну річку, у якій, окрім сомів та карасів, водяться нажористі калоші і кросівки. Чи, може, тут немає ніякої містики і все, що відбувається з героями, — просто дивний збіг обставин? У будь-якому разі в історії відбувається щось дивне. Спробуйте розгадати цю дивину, прочитавши оповідання «Прикормив».
___
У нас з Гришкою було багато місць, де ми ловили рибу. Ми, бувало, ходили на водосховище, що аж за Вишнівкою біля лісу, або ж на журавлівський ставок. Але найулюбленіше наше місце було за олійницею. Тихо, затишно і недалеко від села. Виходиш з Яблунівки, проходиш ферму і все, ти на місці!
І так, там був понтон. Ніхто не знає, звідки він там взявся, але він там був і це було круто. З понтону можна було ловити відразу на гарній глибині, не мудруючи з рогатинами для вудилища і з пошуком чистого берега.
А ще на понтоні гарно сидіти, звісивши до води ноги і витріщаючись на річку.
Прямо як зараз.
Ми з Гришкою рибалили з самого ранку.
Клювало погано, тому я весь переключився на свої ноги. Я смикаю ними, як навіжений, гупаючи п’яткою в пузатий край понтону, милуючись своїми новими синіми бутсами з написом “2002. Fifa world cup”. Ловко виходить — бух, бух, бух! Аж луна йде! Круто!
У Гришки також не клює, але ногами він не теліпає. Сидить, як укопаний, і длубається в носі. Уся справа в його взутті. Гришка носив якісь старезні калоші, на розмір чи два більші. Махнеш такими пару разів — і додому пішки підеш. Шузи Гришки виглядали дуже стрьомно і за милю відгонили ядучим гумовим запахом, але це було його єдине взуття, таке цінне і таке єдине, що пацан боявся знімати його навіть тут, у майже безлюдному місці, де спокій і тишу може потурбувати хіба з десяток корів. Та навряд чи їм буде діло до гумових галош…
А погода була саме такою, як треба для рибалки. Сонце гріє, пташки у плавнях співають, літо, канікули, і, головне, ані вітерця. А вітер це, знаєте, головний ворог кожного рибалки. Він збурює хвилі, а ті за кілька хвилин відносять поплавок кудись в сторону. І ти витягуєш вудку, перезакидаєш, потім знову витягуєш і закидаєш знову… Не риболовля, а маразм якийсь!
Минуло ще хвилин двадцять, але наші поплавки, як і раніше, ліниво погойдувались на дрібних хвилях.
— Мабуть, у риби сьодні виходний, — озвався Гришка, витягуючи вудку з цілою кулькою хліба на гачку.
Вудка у Гришки, як і його взуття, — м’яко кажучи, не дуже. Вудилище він зробив сам, з верболозини, і на вигляд це була звичайна палка. Замість поплавка йому правило гусяче перо. У мене ж вудка краща — пластикове, нехай і заважке, вудилище, яскравий оранжево-біло-чорний поплавок, і вдома ще кілька запасних. Я їх хотів віддати Гришці, а той рукою лише махав. «Мені і з пером нормально». Гришка хоча і бідний, але дуже гордий.
Закинувши вудку знову, Гришка став мружитись на сонці. Довге сидіння на одному місці та літнє тепло стали хилити в сон. Мені теж було спекотно, та я ще тримався. А от мій приятель, що називається, поплив. Спочатку він став позіхати. Потім куняти. Зрештою його так розморило, що в один момент він очікувано заснув. Ще мить тому він тільки клював носом, а зараз його голова вже почала хилитись вниз і я навіть почув, як він похропує.
Я пирснув зі сміху і штовхнув товариша в бік.
— Га? Шо? Де? — стрепенувся Гришка, сіпнувши ногою.
Рух вийшов різким — калоша злетіла з ноги і смачно плюхнулась у воду.
— Прикормив! — пожартував я.
Гришка спохмурнів і почав уважно вивчати свою брудну, вже босу ногу, ворушачи пальцями. Калоша тим часом пішла на дно, хоча мала би плавати на поверхні.
— І як я тепер додому піду? — буркнув він.
Я не знав. Щоб якось допомогти другану, я запропонував трошки попірнати, але Гришка за звичкою махнув рукою.
— Безтолку! — сказав він. — Тут вода дуже замулена, ти нічого не найдеш. І чого воно втонуло?
І Гришка витягнув свою вудку.
— Мда… — сказав він, закидаючи знову. — Немає риби…
Я зітхнув. Важко ловити, коли не клює.
— Ану шо в мене там… — мовив я і потягнув вудку до себе.
І відчував, що на гачку щось є. Важке.
— Ух! Нічого собі! — сказав я, ставши на ноги.
— Тягни-тягни! — стрепенувся Гришка. — Це може бути сом!
Кінець мого вудилища загнувся, ризикуючи тріснути в будь-який момент. За мить я витягнув якийсь предмет, обплутаний ряскою.
— Оце так улов… — сумно мовив Гришка.
На моєму гачку висів шмат гуми, весь у рясці і водоростях.
— Шо воно хоч таке? — запитав я, вивчаючи «улов».
— Таке як холоша від чобота, — сказав Гришка. — Такого добра тут багато.
Я зняв холошу з гачка і закинув її в кущі верболозу, налякавши зграю горобців. Перевірив гачок — і він, і волосінь, і свинцеве грузило були на місці.
— Он туди закидай! — порадив Гришка, показуючи вліво. — Може, там місце чистіше.
Я закинув трошки вліво від того місця, де піймав шматок чобота, на чисте майже без ряски місце. Поплавок булькнув і ліг на воду.
— Глибина, мабуть, мала! — сказав я.
І став витягувати.
— Опа-па! — сказав я.
— Шо таке? — запитав Гришка.
— На гачку опять шось почепилось! — вигукнув я, не знаючи, радіти цьому чи ні.
— Це сом може бути. Він обично з дна клює! — сказав Гришка. — Витягай! Тільки помалу!
І я потягнув. Цього разу на гачку було щось набагато важче. Гришка, помітивши це, став допомагати.
— Ні, це не сом! — розчаровано сказав я.
На понтоні лежала ціла калоша.
— О, може, це моя! — сказав Гришка.
Але, приклавши взуття до своєї ноги, хлоп розчаровано сплюнув.
— Мала…
— Тут шо, обувна фабрика на дні? — уже злився я.
— Та сміття багато… — скрився Гриша. — Люди кидають все підряд.
Я взявся закидати знову, але передумав: гачок залишився в чоботі, а іншого я не мав.
Тому, так-сяк, змотавши свою вудку, я сів на понтоні і втупив погляд в гусяче перо, яке, ледь погойдуючись на хвилях, було в такому положенні ось уже хвилин двадцять. Гришка теж дивився, але у воду.
— Може, понирять? — міркував він, вивчаючи мутну воду. — А ну як повезе і я знайду свої калоші?
Наступні хвилин тридцять був повний штиль. Ми сиділи і витріщались на поплавок Гришкиної вудки. Хлоп періодично виймав її з води, перевіряв наживу, і закидав знову. Надворі тим часом наставала обідня пора — приємне сонячне тепло перетворювалось на справжнє пекло. Понтон під нами поступово розігрівався, але нас поки рятували наші футболки, які ми поклали собі під дупи. Зі сторони поля долинуло протяжне мукання. Тоді ще і ще. Корови повертались на обіднє доїння. А перед тим вони зайдуть до річки втамувати свою коров’ячу спрагу.
— Ну шо ж, Гриш’, давай уже будемо линяти? — сказав я, пфукаючи від спеки.
— Зараз! Ще разечок закину…
І гусячий поплавок бовкнув у воду. Гришка трошки на нього подивився і сказав:
— Ану зараз на підсік попробую…
І він став водити вудкою зі сторони в сторону, доки нарешті не зупинився.
— О! — вигукнув Гришка.
— Є шо? — вигукнув я.
Гришка нічого не відповів, бо, не зважаючи на обережність, з силою смикнув вудку до себе і, не втримавшись, гепнувся на понтон. Я перехопив вудку і витягнув її на берег.
— Нічого собі…
Перед нам на понтоні, мокрі і в рясці, лежала пара кросівок. Я аж рота відкрив! Кросівки були новенькі, ніби з магазину, лише вигляд псували шматки мулу та всяка болотна твань. Взуття навіть було акуратно зв’язане шнурками — саме за них в акурат зачепився гачок вудки Гришки.
Не кажучи ні слова, Гришка приставив один кросівок до своєї ноги і звів на мене радісний погляд.
— Якраз! — сказав Гришка. — Вадос, диви!
І справді — кросівок був Гришкиного розміру. Як і інший.
Не довго думаючи, Гришка встромив свої ратиці в обновки і, чвакаючи, став погоджати по понтону.
— Не кросівки, а пісня! — радів мій приятель. — Удобні! А мякі які!
— І дорогі! — не без заздрощів сказав я, переводячи погляд на свої бутси, які враз ніби постарішали на пару років. — Такі на базарі в райцентрі гривень вісімдесят стоять!
— Та які вісімдесят! Усі сто! — гордо озвався Гришка і додав. — От що значить правильна підкормка!
