Стіни вестибюлю гуртожитку номер вісім були оздоблені байраміксом. Воно й правильно: навіщо щоліта перекривати стіни олійною смердючою фарбою, коли можна раз - і назавжди, чи якщо не назавжди, то років хоча б на 10-20 покрити турецькою декоративною штукатуркою. Дешево і сердито? Ні, недешево і гарно.
Вахтерка в окулярах з товстими скельцями довго роздивлялася мій студенський. Крутила туди-сюди, навіщось хотіла прозирнути його на просвіт, як гривневу купюру, ніби він був прозорий. А він же не прозорий, навпаки, товстий шматок картону, ще й обтягнутий тонким темно-синім дермантином.
Нічого не зрозумівши з огляду мого квитка, вона закликала одного зі студентиків, що займалися ремонтом стіни. Вон утрьох якраз намагалися зрушити з місця велику дерев"яну стійку з телевізором, по якому тривав єдиний телемарафон. Телевізор був ще з тих часів, коли стогерцовий "Самсунг" вважався непристойно дорогим. Стійка з телевізором була доволі важка, лінолеум під стійкою зібгався хвилею і не давав ту стійку просто посунути, потрібно було її підіймати. Отже, стійка була важка, а студентики схожі на дистрофіків, тому справа просувалася не надто успішно.
Студентик підійшов.
- Шо таке, Марковна?
- Та от. Глянь. Дядько пройти хоче.
Дистрофік взяв до рук мого квитка, розглянув і засміявся.
- Марковна, дядько вас дурить. Не пропускайте. Цьому його студбілєту вже сорок років.
Він віддав їй мого квитка і пішов далі цофати стійку з телевізором.
- Ви мене шо, розігрувать прийшли? Скрита камера?- ошелешено запитала мене вахтерка.
- Та ні, просто захотілося подивитися на ті місця, де я колись жив.
- То чого мене дурите? Чого фальшивий документ пред"являєте? Я, по-вашому, шо, ідіотка? Не можу отлічити настоящий документ від ненастоящого? Де ви тут жив? Жили? В котрій комнаті? На котрім етажі?
- В різних кімнатах я жив...
- Як в різних? Це невозможно! У нас, еслі студент заїхав у котрусь комнату на першім курсі, то живе в ній до самого кабалавра. Нє, ну єслі вже вступає на магістра, то його переселяють, по желанію канєшно, в другу комнату. Єслі єсть возможность, канєшно. І так у нас всігда било. Я тутайки, шоб ви понімали, вже двінадцятий год работаю, і ішо нікогда не було как-то по-другому. А ви ото мені шото видумуєте.
Помовчала хвильку і знов:
- Шото ви мені якийсь подозрітєльний. Може мені поліцію на вас визвати? Ви точно у нас жили?
Я вийняв з кишені сто гривнів і засунув їй в кишеню робочого халата.
- Не треба поліцію. Я вже йду геть.
Марковна вийняла з кишені Шевченка, роздивилася його на просвіт, важко зітхнула і засунула гроші назад у кишеню.
- Шо тепер ті сто гривнів? От раньше, при Кучмі, то були дєньги. А січас? Хіба то дєньги? Всьо равно, як при Кучмі рубель. У нас даже когда кабалавр дєвочку до себе веде на ніч, то двухсотку дає. Мєжду прочім, не случайно. Об"ясніть? - Об"ясняю. Леся Українка - єдінствєнна женщина на наших українських, канєшно, дєньгах. Пойняли? Ну то вже ладно, йдіть, дивіться собі, шо ви там хочете! Но нєдолго шоб! Шоб одна нога тут, а другая здєсь!
Я пройшов крізь турнікет, минув двері, перестрибнув, як в юності, оті п"ять чи шість сходинок, натиснув кнопку виклику ліфта.
Піднявся на дев"ятий поверх, пройшовся коридором, зайшрв на кухню. Кухня гарна, сучасна, газові плити не те, щоб в ідеальній чистоті, але не засрані, як у наші часи. Додатково стоять три мікрохвиль,овки, на кранах - фільтри холодної води. Для сміття стоять три розділені пластикові контейнери, цивілізація!
В інші двері не зайти, все зачинене, усюди встановлені електронні замки під чіп-карту.
Я виглянув у вікно зачиненого балкону. Переді мною розкинулася панорама студмістечка. В принципі, все було, як і тоді, сорок років назад, хіба що деякі спортивні площадки набули штучного покриття. От загон під міні-футбол отримав зелену штучну траву, а баскетбольний відсік був вкритий чимось схожим на ламінат. Щоправда, замість фонтану красувався якийсь торгівельно-розважальний центр у чотири поверхи, власне, на даху його була обладнана зелена зона відпочинку з невеличким вже фонтанчиком. Тобто, формально фонтан так і залишився фонтаном, а з врахуванням висоти будівлі струмінь води з цього фонтанчику здіймався навіть вище, ніж струмінь води з того, первинного фонтану, котрий за мої п"ять років навчання вмикався лише кілька разів, на перше вересня та ще інколи на травневі свята.
Спускався я пішки з дев"ятого поверху на перший, уважно оглядав стіни, чи не було на них якихось надписів. Але усі стіни були ідеально чисті, ніде ані подряпинки, за винятком прольоту між другим та першим поверхами.Тут якийсь мудрагель знайшов час, щоб видряпати гвіздком на зеленій стіні формулу Ейнштейна "Е=mc2", а ще нижче під нею хтось додав вислів "3,14дараси не дряпайте стіни!". Оце й усе.
Я вийшов у вестибюль, щоб вийти вже на вулицю і податися у своїх справах. Завбачивши мене, Марковна аж наче зраділа.
-Ну і как? Все подивилися, що хотіли? Все на місці?
- Так, дякую. Було дуже цікаво.
- Може, вам заночувати ніде? Ви говоріть, не стісняйтесь! У нам, мєжду прочім, є непогана комната для прієзжих, можете у нас остановиться, кстаті, дуже недорого. Тут на районі ви ніде дешевших цін не найдьотє. Даже можетє не питаться іскать. Хотітє, провєду, покажу?
- Та ні, дякую. Я, якщо шо, то і в машині можу заночувати. Мені не вперше.
- Там отдєльний душ, туалєт, єсть вайфай і кофеварка. А тут у нас круглосутошно тєлєвізор работає. Пріказ ректора такой вот вийшов, шоб тєлєк не виключали ні на мінуточку. Шоб там єслі тревога ілі ж еякуляція не дай бог какая-то, то чтоб всєм було вмить ізвєстно. А у мене єсть кнопочка на пульті. Єслі шо - я її должна нажать, шоб кабалаври бігли до убєжища ховатися.
Студенти-дистрофіки при слові "еякуляція" голосно заржали, як ті коні. Це змусило мене поглянути в їх бік. Вони закінчили переставляти тумбу з телевізором, переставили її метрів на два праворуч. Ділянка стіни, котру прикривала тумба з телевізором, оголилася, і стало помітно, що крізь шар байраміксу пробивається стара червона фарба.
Спогади, а чи може дежавю, накотилися миттю.
***
То був 1983 рік. Минулої осені помер дорогий Леонід Ілліч, після нього до влади прийшов Андропов, і країну трохи заштормило. Зовні все було, як і раніше, але в повітрі літали якісь флюїди, котрі попереджали про те, що незабаром все зміниться до невпізнаваності.
Але ми, студенти-фізики, на те не дуже зважали, бо фізика - то є фізика, і закони Ньютона справджуються за будь-якої влади. Якщо, звісно, не брати до уваги часи інквізиції, але ж до такого - усі були впевнені - ми ніколи не докотимося.
Ми з товаришем мали на літо наполеонівські плани: заробити багацько грошей у студентському будівельному загоні, котрий займався ремонтом гуртожитків. Робота була козирна: живи собі влітку у своїй кімнаті, на роботу не потрібно рано прокидатися, щоб далеко кудись їздити, як ото минулого року. Кайф!
У нашому гуртожитку у вестибюлі на стіні був намальований червоною фарбою в стилі Мяковського портрет якогось абстрактного комуністичного діяча. Така величезна голова з куцою борідкою. Кажуть, то мав бути портрет Леніна, але художник, котрий малював цей портрет, був бездарний неумійко, і те, що він намалював, на Ілліча було зовсім не схоже. А більше скидалося на портрет якогось клоуна з цирку. Власне, до портрета усі звикли, і на нього ніхто не зважав.
Але в університеті у зв"язку зі зміною Генсека у Москві партійна влада теж змінилася, і якось до гуртожитку навідалася партійна комісія - проінспектувати, як зі студентською молоддю ведеться партійно - ідеологічне виховання. От заходить ця комісія до нашого гуртожитку, і перше, на що вона звертає увагу, - це отой величезний портрет, намальований ядовито-червоною фарбою.
- Що це? - запитує голова комісії, на хвилиночку - парторг цілого університету - у парторга нашого факультету.
У свою чергу парторг нашого факультету запитує те ж саме у декана, а декан - у замдекана по виховній роботі зі студентами:
- Хто це?
Замдекана знизує плечима і переадресовує запитання комендантші, а та знітилась і злякано мовчить, як наче води в рот набрала. За роки роботи при "брєжнєвському застої" всі звикли до цієї картинки на стіні, і ні в кого ніколи не виникало щодо неї жодних запитань.
- То що це таке? Хто мені відповість? - повторив запитання голова комісії.
А вахтерка, яка була присутня при цьому, взяла та й ляпнула, не подумавши. А може й подумавши, хто ж тепер скаже, як то було насправді. Її вже й на світі нема.
Так от, вахтерка і каже:
- Це, навєрно, якийсь знаменитий астрофізік. Може, Ейнштейн, а може Абарцумян.
- Астрофізік? - здивовано перепитав голова комісії? -Ейнштейн? Абарцумян?? А чому ж там збоку цитата з Володимира Ілліча Леніна приписана - "Вчитись! Вчитись!! Вчитись!!!". Га?
У вестибюлі, як то кажуть у подібних випадках, воцарілось нєловкоє молчаніє.
Я в ту мить якраз був тим самим черговим студентом, котрий сидів за столиком і записував у спеціальний зошит відвідувачів нашого гуртожитку: хто коли зайшов та хто коли вийшов. Такі були порядки в наші часи.
І от я спостерігаю це все неподобство, і мені стало так ніяково за наше керівництво, ну просто жаль було дивитися і на доброзичливого дідуся-декана, і на грізного замдекана, і на парторга, котрі знітилися так, що стали схожими на нещасних щенят, котрих принесли топити в річці, і котрі розуміють, для чого їх сюди принесли.
Тому я голосно запитав:
- А можна, я відповім?
Голова комісії повернувся до мене і ледь кивнув головою.
- Кажіть, товаришу студент!- підтвердив парторг факультету.
- Говоріть, студент!- погодився декан.
- Чого ж ти мовчиш?! - грізно вигукнув замдекана.
Я поглянув на комендантшу - вона зі сльозами на очах дивилася на мене так, як, напевне, дивилася Марія Магдалина на Ісуса Христа. Типу "Спаси і сохрани!".
- Я гадаю, що це соратник товариша Леніна товариш Луначарський, нарком освіти, а цитата з Леніна написана тому, що товариш Луначарський дуже любив її часто повторювати, бо шанував і глибоко поважав товариша Леніна, та керувався його вказівками.
- Луначарський?- перепитав голова комісії.- Кажеш, Луначарський? Гм... Так, але ж Луначарський в окулярах, наскільки я пригадую, ходив. А тут він чомусь без окулярів.
- Ну, міг зняти перед тим, як фотографуватися. Окуляри - вони ж знімаються легко, - пояснив я.
- Ну добре, - полагіднішав голова комісії, - раз Луначарський - то й добре. Бо я вже подумав, що тут карикатурами на Володимира Ілліча фізики розважаються. Бачте, які у вас студенти грамотні!? - запитав він у членів комісії.- А ви...Ви що, портрет товариша Луначарського не бачили ніколи? Це ж викапаний Луначарський, як його можна було не впізнати?!
- А я знав, що це портрет Луначарського, - сказав замдекана.- Просто дав можливість студентові показати себе. Бачте, у нас партійно-ідеологічна робота поставлена на високому рівні! У нас наші студенти і Луначарського знають, і Менжинського, і Камєнєва із Зінов"євим!
Після останніх слів голова парткому факультету непомітно штурхає в ребра замдекана, що той аж підстрибнув. Голова парткому непомітно показує йому кулака.
- А шо я такого скзав? - виправдовується замдекана. - Усі студенти повинні знати, що Камєнєв і Зінов"єв були зрадниками революції і ворогами народу!
Комісія підіймається нагору, комендантша підходить до мене майже впритул, так що я добре бачу її декольте - принарядилася задля поважної комісії, і відчуваю п"янкий запах її ризьких парфумів фірми "Дзінтарс".
- Ну ти молодець!- говорить мені комендантша і легенько торкається тильної сторони моєї лівої долоні, від чого мене наче б"є електричним струмом.- Ти звідки знав, що то на стіні портрет Луначарського?
- Здогадався, - відповідаю я. - Хоча може то й не Луначарський.
- Як не Луначарський?? - дивується комендантша. - А хто ж тоді?
- Та я звідки знаю? Хто завгодно. Іванов, Пєтров, Сідоров, - хто завгодно. Може навіть дійсно якийсь Амбарцумян.
- А я развє не говорила, шо то Абарцумян? - встряла вахтьорша, яка мала напрочуд тонкий слух. Кажуть, що коли людина втрачає з віком зір, то натомість її слух покращується. Хоча може то й неправда.
- А ви, Фьодоровна, откуда такі слова знаєте - Абарцумян? Хто такий етот ваш Абарцумян? Чи це не той грузін, що до вас ходить залицятися? Ну той, шо на Виставці шашликами торгує?
- А ви, Оксана Федорівна, не завидуйте мойому женскому счастю! Мене всігда парні любили, і мой Гріша не грузін, а абхаз! А Абарцумян - ето такой астрофізік, вот у мєня тут єго кніга, какая-то студєнтка в прошлом году на посту забила, то я от нєчєго дєлать іногда чітаю. Хотя мені нічєво не понятно, так, в основному картінкі разглядую. А ви, Оксана Федорівна, самі виновні, шо від вас мужья бєгают! Ви сільно строгая, а з мужиками нужно бить поласковішою. І тогда вони од вас не побігуть.
Коли закінчився навчальний рік, промайнула сесія і розпочалися ремонтні роботи, комендантша якось впіймала мене за шкібарки і сказала, що ту стіну з портретом треба перефарбувати. Надійшла команда з факультету, щоб той портрет зафарбувати, та так, щоб більше ніхто й ніколи не задавав щодо нього ніяких запитань. Товариш Андропов важко захворів, не сьогодні-завтра може померти, знову зміниться вищестояще керівництво, знову підуть комісії з перевіркою, наступного разу може і не пронести.
Фарбування стіни не входило до планового ремонту, але комендантша виділила нам відро жовтої фарби і попросила в суботу-неділю це питання вирішити, поки вона з"їздить на вихідних в село до матері і не буде дихати тією фарбою.
Отож, суботу та неділю ми з товаришем виділили на фарбування стіни у вестибюлі. Пофарбували, як то кажуть, на совість. Злополучний портрет покрили жовтою фарбою у два шари, щоб уже напевне.
У неділю ввечері ми полягали спати з почуттям виконаного обов"язку, проте вранці, коли ми поспішали в інший гуртожиток на роботу, на виході з вестибюлю нас перестріла невдоволена комендантша.
- А чого ж ви портрет Луначарського не зафарбували?
Дивимося - а портрет "Луначарського" виліз назовні, та так, наче на ньому і не лежали два шари жовтої фарби, котрі ми наносили на вихідних. Як так?
- Добре, - відповідаю, -увечері повернемося з роботи, зафарбуємо ще раз.
І вийшло так, що ми той "портрет Луначарського" зафарбовували чи не через день, а червона фарба все проступала і проступала. Ми витратили два відра жовтої фарби, але вони ніяк не допомогли. Уся робота сходила нанівець, наступного дня "Луначарський" знову дивився зі стіни на нас і неначе глузливо промовляв сакраментальне "Комуністи не здаються!". Це було все одно, що вичерпувати океан наперстком. Даремний, безглуздий Сізіфів труд.
- Що за фарба така триклята, що ніяк не зафарбвується!?- дивувалися всі малочисельні мешканці літнього гуртожитку. Добре, що студенти пороз"їхалися на літні канікули, чи в інші будзагони - у Сургут, Тюмень, хто й на Камчатку, -то масових протестів не спостерігалося. Фактично, нас, тутешніх будзагонівців, нараховувалося дванадцять голів, та ще, окрім нас, тут проживало кілька аспірантів. Позмінно працювали лише три вахтерки і комендантша, котра, звісно ж, тут і мешкала в окремому блоці на першому поверсі. Вона була незаміжньою, вірніше - тричі розлученою, дітей не було, - вільна птаха. Вахтерки через небезпечні умови праці внаслідок постійного фарбування стіни олійною фарбою і, як наслідок, неприємного запаху на робочому місці, виторгували собі скорочений робочий день, і о дев"ятій вечора йшли додому. Вхідні двері гуртожитку зачинялися об одинадцятій вечора, так що до цього часу усі мешканці мали вже почистити зуби і вкладатися спати.
Була середа, а може і четвер. Після важкої роботи ми з товаришем повернулися до своєї кімнати, якийсь час був затрачений, щоб вмитися самим, почистити робочий одяг, наскільки це було можливим, приготувати вечерю - смажену картоплю на салі, добряче наїстися, запити солодким чаєм і влягтися відпочивати. З радіоточки лунала негучна музика - фрагменти з балету "Лускунчик", а ми планували, що, де і як робитимем завтра.
- До речі, не розслабляйся, тобі ще треба спуститися у вестибюль та пофарбувати Луначарському щоки!- згадав товариш.- Бо інакше образиться.
- Хто образиться? Луначарський?
- Комендантша образиться. Ми ж їй якби пообіцяли ту проблему вирішити, вона, відповідно, пообіцяла своєму начальству, а ті - ще вище. Як не зробим - то буде скандал!
- Хто ж знав, що воно отак от вийде? Перш, ніж давати обіцянку - треба було на маленькому клаптику перевірти. А потім вже обіцяти. Чи не обіцяти.
- Ти не сачкуй, а давай работай! Нам тут ще три роки жити, нащо собі в особі комендантші ворогів наживати? Я позавчора зафарбовував, сьогодні твоя черга!
- Блін, я такий сьогодні замучений!
- Встав і пішов!
Я нехотя підійнявся зі свого ліжка, вдягнув шорти.
- Дай Бог тому Андропову ще жити і жити! Чого я через нього маю оце зараз, в три часа ночі, все кидати і йти дихати тією бісовою фарбою!?
- Не перекручуй! Не три ночі, а лише половина одинадцятої. Дєтське врем"я! Відкриєш двері надвір, щоб не так смерділо, а як будеш тягнути резину - то комендантша закриє двері на ключ, і буде тільки гірше!
- Ладно. Я пішов. Що переказати товаріщу Луначарському?
- Передавай йому пламєнний комсомольський привіт і скажи, шоб не наглів, і убирався во глубіну сібірскіх руд. Бо на каждого Троцького у нас знайдеться персональний льодоруб!
Я спустився на перший поверх, відчинив підсобку, взяв широкого плоского пензля, котрий відмокав у банці з оліфою, прихопив банку остогидлої жовтої фарби (а точніше цей колір ми звали "цвєт дєтской нєожиданності") і приступив до макіяжу "Луначарського".
Останні слова мого товариша про льодоруб навели мене на міркування, що, можливо, простіше було б зняти шар штукатурки, на якому було нанесено червоною фарбою портрет цього дєятєля, заштукатурити стіну по-новому, загрунтувати і пофарбувати. І це б зайняло від сили тиждень, а не місяць часу, який ми вже витратили і продовжуємо витрачати далі на оці безполєзні художества.
Зі свого блоку вийшла, навіть не вийшла - а випорхнула метеликом комендантша - зачиняти на ключ вхідні двері. Вона була босоніж і вдягнена лише у напівпрозору нічну сорочку. Легкою тінню
прошмигнула повз мене, залишивши позаду себе шлейф дзінтарсівських парфумів, клацнула двічі ключем у вхідних дверях, ще й для перестраховки скористалася двома - верхнім та нижнім - шпінгалєтами. Тепер вхідні двері було надійно зачинено, і мешканці гуртожитку могли спати спокійно. Зазвичай цю операцію виконували вахтерки о дванадцятій ночі, та, як вже було сказано, через нездорову атмосферу у них був скорочений робочий графік.
Аромат парфумів став інтенсивнішим. Я озирнувся - комендатша стояла за крок від мене. Її волосся, котре завжди було зібране в якусь зачіску, зараз було розпущене і кучерявою хвилею накривало її напівоголені плечі.
Я затримав на ній свій погляд надовше, ніж це б вважалося пристойним. Босоніж, вона була практично мого зросту, і я не міг відірвати погляд від її грудей, що випирали з-під її напівпрозорої, чи напівнепрозорої нічної сорочки.
- А ти все фарбуєш? - запитала мене, киваючи головою вгору-вниз, лиш би запитати. Звісно, що я фарбую, це очевидно і було б зрозуміло будь-кому. Але, крім нас двох, у вестибюлі більш нікого не було.
- Фарбую,- ствердно відповів я, не зводячи з неї погляду.- Уже дофарбовую. Ось.
- Ну то фарбуй, фарбуй, художнік! Чого ж ти не фарбуєш? - глузливо запитала вона, розуміючи мій стан. Котрий, завдяки шортам, неможливо було потрактувати інакше, ніж так, як це трактувала вона.
- Оксана Федорівна, ви знаєте, що я подумав...
- Шо ж ти там таке подумав, мислітєль? Кажи швидше, бо мені спати хочеться.
- Оксана Федорівна, я подумав, шо може взяти льодоруб... ну, вірніше, якусь кірочку, чи молоток із зубилом, та взяти і оббити, обідрати оцю всю штукатурку з цією бісовою фарбою, і заштукатурити стіну заново. Що скажете?
- Знаєш, художнік, це було б дуже розумно. Бо я ж і дивлюся, що на вас тої краски не напасешся. Мені ж її треба якось списувать. З мене ж спросять за ту краску. Спросять - куда ти, Оксана Федоровна, поділа двадцять два літра масляної фарби цвєта охра? Наліво пустила? Розікрала соціалістичну собствєнность? Шо я їм одвітю?
- То шо робить? Будем знімать штукатурку? Чи мені і далі фарбувать?
- Шо-шо? Пропоную це обсудить за чашкой чаю. Пішли. У мене є хороший цейлонський чай.
- Дякую, Оксана Федорівна, я вже повечеряв. Я краще піду до себе.
- А я тобі їсти і не прєдлагаю. Я ж тебе тільки на чай зову. Не на борщ з котлєтами. А хочеш - то і борщу насиплю. І котлєти в холодильнику є. Позавчорашні, правда. Але шо їм в холодильнику буде? Давай, не стісняйся. Краску з кісточкою тільки в подсобку занеси. Жду.
І вона метеликом зникла в темному коридорі, котрий вів до її блоку.
Я ж заніс фарбу з пензлем у підсобку, ганчіркою, змоченою в оліфі, повідтирав сліди від фарби на руках та колінах, постояв трішки, вагаючись, куди мені далі йти... і пошкандибав до ліфта.
***
Із заціпеніння мене вивела Марковна, котра енергійно смикала мене за сорочку.
- Ти шо, уснув тут мені, чи шо? Чи тебе паралізувало? Ти смотри мені, мені здєсь паралітіків не нужно! Чи ти язика проковтнув? От бісова голова, шо ж ти в ту стіну втупився, шо ж ти там таке угледів? Ану, хлопчики, виведіть його на свєжий воздух, може йому скору визвати? Та де ж ту скору зараз визвеш, у них же бєнзіна вєчно нема! Хіба шо поліцію визвати, а вони вже мають на ту скору якісь свої ричаги! О, очнувся! Наконєц то! Ти шо, больний якийсь? Може, кантужений? Був на фронті?
- Ні, все, дякую, я піду, - сказав я і зробив кроки у напрямку виходу.
- Ви там, єслі шо, то возвращайтесь к нам заночувать. Я ж вам говорю, у нас тут і дєвочки для вас знайдуться, хароші такі, спокойні, не наркоманки якісь. Послушні. Виберете собі якусь на ніч, будете довольні.
- То, дядьку, Марковна про себе так гарно розказує, - заіржали "кабалаври".- Марковна у нас дуже послушна!
- Особливо як спить зубами до стінки! - додав ще один "кабалавр" мені навздогін.
Я вийшов на вулицю з твердим наміром поскоріше сісти в своє авто і, поки ще не зовсім стемніло, рушити додому. Розраховував дістатися рідних країв до початку комендантської години, щоб не спілкуватися на блок-постах зайвий раз з військовими. Чому я взагалі сюди приїхав? Вже кілька днів, вірніше - ночей, мені снився цей гуртожиток, якщо бути точнішим - то вперше він приснився мені саме в ніч на Різдво, з шостого на сьоме січня. Зазвичай сни не запам"ятовуються, у кращому випадку - живуть у спогадах кілька хвилин після того, як прокинувся. А тут... приснилися якісь надписи на стінах, якісь формули та рівняння, які фіолетовими вогниками спалахували в темряві довгих коридорів та наче кликали йти за собою. Потім ці сни регулярно повторювалися раз чи два у місяць, а останніми тижнями снилися вже чи не щоночі.
А тут намалювалася невеличка бізнесова справа, ну зовсім невеличка, ціна питання - кілька тисяч гривнів чистими. Що зараз ті кілька тисяч? Можна було б і не їхати особисто, а відправити вантаж "Новою Поштою", а всі супутні питання вирішити телефоном та інтернетом. Проте я вхопився за цю роботу, бо це була реальна можливість заїхати особисто до цього гуртожитку і переконатися, що ніяких адресованх особисто мені надписів на стінах, котрі з"являлися мені у снах, тут немає і бути не може.
З лавочки, розташованої біля виходу з гуртожитку, хтось деліктно кашлянув:
-Кхе-кхе, молодий чоловіче, можна вас на хвильку?
Я озирнувся, окрім як до мене, звертатися чолов"язі з лавочки було більше до нікого. Про всяк випадок я перепитав:
- Ви до мене?
- Так-так, до вас, саме до вас. Давно вже тут на вас очікую. Ви ж фізик?
- Так, фізик. Вірніше - був колись фізиком. Як бачите, мені вже далеко за двадцять, я вже все позабував. Так що як вам потрібні фізики, то вони он там, у вестибюлі, три штуки. Зверніться до них, якщо вам щось потрібно дізнатся по фізиці.
- А ви мене не пам"ятаєте? Не пригадуєте?
- Звідки ж мені вас пам"ятати? Та й я взагалі-то нетутешній, проживаю в іншому місті, заїхав сюди чисто випадково. Навряд чи зможу вам чимось допомогти, шановний. Так що вибачайте, мені час їхати.
- Молодий чоловіче, присядьте. Я вас дуже-дуже прошу. Впевнений, вам буде цікаво дізнатися, чому вам сняться дивні сни.
Я наче наткнувся чолом на невидиму скляну прозору стіну. Занесена нога зависла в повітрі. З подивом я поглянув на того чолов"ягу. Наче на цигана не схожий, кульчика у вусі не помітно. Хоча... Чому він у шапці? Тепло ж на вулиці, весна он яка рання та буйна! Шапка, до речі, спортивна трикотажна, в"язана, з бомбоном, у мене така колись була, виробництва фабрики "Киянка", зараз таких вже не роблять.
Добре, присяду на кілька хвилин, послухаю цього чолов"ягу, чим він мене зможе здивувати. Жодних грошей давати - твердо вирішив - не буду. Ні під яким соусом. А що він заїкнувся про дивні сни- то це ж просте співпадіння, усім же людям сняться сни і у переважній більшості ці усі сни так чи інакше - дивні. У когось більш дивні, у когось - менш дивні, але безперечно, навіть якщо сон на сто відсотків релістичний - то ж він все одно дивний, навіть дивніший дивного, бо як же це сон може бути таким настільки реалістичним? Яка, так би мовити, механіка, фізика і фізіологія такого сну, коли ти не можеш відрізнити його від реальності?
- Отже, - розпочав чолов"яга, коли я присів поруч нього на лавочку, - ви мене не пригадуєте? Забули, значить, мене, Миколо Степановичу?
- Як я вас можу пригадувати? Хто ви такий, щоб я вас пригадував?
Дійсно, мені вже сьомий десяток пішов, усім, кого б я міг пригадувати у цьому місці - стільки ж, а декому ще більше. А дехто вже й кінці віддав і спочиває десь або на Лісовому, або на Південному, ну а дехто, може, й на Байковому. А що він мене назвав по імені - так я ж Марковні документ який-не-який пред"являв, та й отой шустрий "кабалавр", прочитавши, на чиє ім"я був виписаний студентський квиток, міг вийти на вулицю і цьому дивному чолов"язі доповісти, хто я і що я. Чи по вайберу написати, нині ж, як-не-як, двадцять перше століття!
Дивний чолов"яга, проміж тим,продовжував:
- Ну, давайте тоді пригадаємо разом. Отже, сьогодні що у нас, яке число? Вісімнадцяте квітня дві тисячі двадцять четвертого року. Йоли-пали, Миколо Степановичу, дві тисячі двадцять четвертого! Ото час біжить! Хто б міг тоді подумати, що рівно через сорок років ми з вами знову зустрінемося на цьому ж самому місці!? Га, Миколо Степановичу?
***
Був ранок середи, вісімнадцятого квітня одна тисяча дев"ятсот вісімдесят четвертого року.
Ми, як завжди, проспали, а весною спиться ж особливо хороше, особливо, як заснув лише о третій ночі! Нашвидкруч було зварено короткої локшини з картонної пачки, заправили її піджаркою з цибулі на салі, поснідали, випили чорного чаю з цукром, та й два моїх товариші побігли на пари, а мені ще залишалось помити посуд та прибратися на нашій міні-кухні, щоб не розводити тарганів. Бо в гуртожитку загалом тарганів вистачало, але якщо їх не принаджувати залишками їжі, крихтами хліба та тому подібними тарганячими делікатесами- то можна досягнути умовного консенсусу з цими огидними комахами: ви в нашу кімнату не ходіть, а ми вас за те "Примою" чи "Дихлофосом" морити не будемо.
То ж,поки я прибрався, настала половина дев"ятої. До початку пар залишалося рівно десять хвилин. Якщо навіть бігти впівсили - то відстань до факультету долається за п"ять хвилин. Отже, я мав усі шанси встигнути потрапити на лекцію до сотої аудиторії до дзвінка і не отримати якогось хоч найменшого покарання за спізнення на пари.
Я вискочив з гуртожитку на вулицю, було досить прохолодно, у затінку під ялинкою, що росла під гурожитком, ще біліли залишки снігу, невеличкі калюжі на асфальті за квітневу ніч перетворювалися на ковзанку, горобці трималися купкою і зграйкою перелітали з одного голомозого куща шипшини на інший. До дзвінка залишалося вісім хвилин. Маю встигнути!
На лавочці, розташованої біля виходу з гуртожитку, сидів чолов"яга років сорока чи п"ятидесяти, у чорних брюках з "пузирами" на колінах, у колись білих, а зараз замазаних в болоті кросівках, картатий трохи завеликий коричневий піджак з протертими та підшитими чорним сатином рукавами був накинутий поверх темно-зеленого светра з коміром "гольф" до підборіддя. Чолов"яга тримав на колінах потертий напіввідчинений "дипломат", і коли я пролітав повз нього, він деліктно кашлянув:
-Кхе-кхе, молодий чоловіче, можна вас на хвильку?
Я озирнувся, окрім як до мене, звертатися чолов"язі з лавочки було більше до нікого. Про всяк випадок я перепитав:
- Ви до мене?
- Так-так, до вас, саме до вас. Давно вже тут на вас очікую. Ви ж фізик?
- Фізик, але вибачте, я зовсім не маю часу на розмови - спізнююся на пари.
- Та куди ті пари дінуться? Присядьте, я вам дещо хочу показати.
