Скоро помітили, що Орландо вділяв Московитці куди більше уваги, ніж того вимагала люб’язність. Він од неї майже не відступав, і бесіда їхня, хоча й тарабарська для інших, точилась так жваво, викликала стільки рум’янцю і сміху, що й найтупіший би зрозумів про що двом ідеться. Більше того, Орландо сам змінився до невпізнання. Ніхто і ніколи не бачив його настільки хапким. Він забув всю свою юначу незграбність; в одну ніч з неповороткого хлопчиська, який не міг ступити в кімнату до дами, не перекинувши щось одразу зі столу, став сповненим грації аристократом. Споглядати, як він проводив цю Московитку (так її й називали) до саней, або подавав руку із пропозицією стати до танцю, або ловив барвистий носовичок, який вона обронила, чи виконував ще одну із тисяч прислуг, які найлюбіша із дам повсякчас потребує і які її кавалер поспішає вгадати, було втіхою для старечих очей, юні ж серця спонукало битись прискорено. Але це все тьмарила хмара. Старі люди здвигали плечима. Молодь крізь пальці давила смішки. Всі знали, що Орландо заручений з іншою. Леді Маргарет О’Брайен О’Деар О’Райлі Тирконнел (таким було справжнє ім’я Єфросинії з його сонетів) на середньому пальці носила розкішний Орландів сапфір. І мала законні підстави чекати від нього уваги. Втім вона могла всю колекцію своїх носовичків (яких мала з декілька дюжин) зронити на кригу, й Орландо не нахилився б підняти й один. Могла би зо двадцять хвилин чекати щоб він підсадив її в сані, й задовільнитись вкінці допомогою свого арапа. Коли вона каталась на ковзанах, що робила досить незграбно, ніхто не брав її ніжно під лікоть, а якщо падала, і то гепалась важко, ніхто її не ставив на ноги і не обтрушував юбки від снігу. Хоча від природи вона була флегматична, на образу не скора, й загалом не така охоча як більшість, повірити ніби якась там чужинка візьме й відніме у неї прихильність Орландо, але врешті-решт і самій Леді Маргарет закралась підозра, що заходилось щось, що порушить її душевний комфорт.
І справді, як дні минали, Орландо все менше ховав свої почуття. Під тим чи іншим претекстом кидав компанію, ледве скінчалася трапеза, або вислизав од ковзанярів, коли ті для кадрилі ставали у пари. Спостерегли, що одразу за ним зникала і Московитка. Але насправді кричущим для Двору було, і разило у найболючіше місце – у самолюбство, те, що парочка часто тікала геть за шовковий шнурок, який відділяв Королівську парцелу од посполитого боку ріки, і розчинялася там у тлумах народу. Бо знагла Принцеса тупала ніжкою і вимагала: ‘’Забери мене звідси. Терпіти не можу вашу Англійську юрбу’’, – й адресувалося це Англійському Двору. Не хотіла лишатись в нім довше. Тут забагато, казала, уїдливих старих бабів, які лізуть тобі у саме лице, й бундючних молодиків, що ступають сливе навшпиньки. Від них тхне. Їхні пси сновигають у них проміж ніг. Тебе наче заперто у клітці. У неї в Росії є річки в десять миль шириною, по яких можна летіти галопом шісткою коней у ряд і за день у дорозі нікого не стріти. До того ж вона хоче побачити Тауер, його біфітерів, відрубані голови на Темпл-Бар, і ювелірні крамниці. Отак і сталось, що Орландо повів її в Сіті, показав на палях голови бунтівників, і купував усе, що їй приглянулось, в крамницях Королівської Біржі. Та цього було мало. Кожен з них все більше жадав опинитись в компанії іншого на самоті на цілий день, і то десь, де ніхто б їм не дивувався й не глипав. Тож замість дороги на Лондон, вони пішли у зворотному напрямі й скоро, лишивши позаду юрби людей, опинились на просторах скутої кригою Темзи, де, окрім морських птахів і однієї старої селянки, що марно старалась пробити полонку й набрати цеберко води, чи то зібрать хмизу або трохи опалого листя на розпал, їм більше не стрілось ані душі. Хто вбогий, трималися своїх хатин, люди сортом повище, з грошима, для тепла і розваг збирались у місті.
Тим то Орландо і Саша, як він її коротко називав, і тому що так звали білу Російську лисицю, що була у нього в дитинстві – істоту пухнасту як сніг, і з зубами ніби із криці, яка один раз його так укусила, аж батько змушений був її вбити – тим то вся річка тепер була для них двох. Розпашілі від бігу на ковзанах і від кохання, вони впали десь на віддаленім плесі, де жовта кайма верболозу обводила берег, і Орландо, весь в хутряному плащі, обійняв її, і пізнав уперше в житті, так він їй прошепотів, насолоду кохання. Коли екстаз вже минув і вони лежали вколисані в млость на льоду, він розказав їй про колишні свої любування, і які вони всі, як рівняти до неї, були ніби з дрючків, мішковини та жужелі. І, сміючись з його запалу, вона поверталась у нього в руках, і на доказ кохання горнулася знову. А тоді вони дивувались як крига під ними іще не розтала від спільного жару, й жаліли стару, що не мала спромоги так кригу топити, і мусила тяти її холодним металом ножа. Потім, закутані в соболів, вони говорили про все, що існує під сонцем; про краєвиди і мандри; про мусульман і язичників; про такого-то бороду і сукню такої-то; про щуреня, що їло у неї з руки за столом; і про гобелени, які завжди надималися в залах удома; і про лице; про пір’їнку. Ніщо не було задрібним для розмови, і ніщо не було завеликим.
Тоді з Орландо раптом стався один з його нападів суму; либонь спричинений виглядом старої жінки, що товклась на льоду, або і нічим; він припав обличчям до криги і вдивлявся в замерзлі глибини, і думав про смерть. Тому що правий той філософ, який заявляє, що межа поміж щастям і смутком не грубша за лезо ножа; і зауважує далі, що одне споріднене з іншим; і на підставі цього доходить переконання, що всі екстреми емоцій межують із божевіллям; тому закликає шукати притулок в істинній Церкві (на його думку, Анабаптистській), що одна є опорою, тихою гаванню, якорем, і т. д., для тих, кого носить в цім морі.
‘’Все кінчається смертю’’, – мовив Орландо, сівши прямо, з лицем темнішим за хмару. (Бо в такий штиб тепер працював його розум, стрімким хитуном від життя і до смерті, без зупинок десь на середині, тож і біограф має не зупинятись, а мчати так швидко, як тільки може, щоби угнатись за наївно-палкими і нерозважними діями, за словами спонтанними і чудернацькими, в яких, де правду діти, Орландо в ту пору життя особливо кохався.)
