...Коли мені було набагато менше років, ніж тепер моєму молодшому, мама щоліта відправляла мене з Херсона до бабусі, у Запоріжжя. Цей неблизький шлях я не проїжджав автобусом або потягом, я його проходив, а радше пролітав на СПК – на судні на підводних крилах, такій ніби космічній ракеті, яка лине над самісінькою поверхнею води, неглибоко зануривши в неї свої гостролезі крила. Подорожувати СПК було неймовірно цікаво, одне шлюзування чого вартувало. Уявіть: стрімкий плин судна раптом уривається під залізобетонною стіною впоперек Дніпра, а в тій стіні – колосальні ворота, на кшталт врат Мордору. Вони, ясна річ, щільно зачинені, як і належить воротам і вратам. Аж тут їхні стулки повільно розчахуються, судно прослизає всередину, і ворота знову зачиняються. Це пастка, це погибельна пастка! – щілина, вузька та глибока, наче могила, з чорними слизькими стінами, небо десь аж ген-ген над головою – тоненька ясна стрічка, та й то, побачиш її, якщо сидиш під ілюмінатором і здогадався глянути вгору, вивертаючи шию аж до хрусту. Рідкувата пітьма, загрозливі потужні звуки, коливання та здригання палуби, жирні чорні нарости та довжелезні бороди водоростей на стіні одразу за опуклим склом ілюмінатора – страшно, Боже ти мій, як страшно було мені там самому! Стінами повільно стікає густий слиз, і так само повільно тече час, хвилина за хвилиною, і кожна з них відкраює скибку від величезної, ось щойно просто неосяжної хлібини, прихованої у грудях, – від надії на порятунок. Ось від неї майже нічого не лишилося, і вже подоланий сором, і я готовий притиснутися заплаканим обличчям до плеча байдужого до шлюзування попутника, аж тут... Що це? Мені здалося? Ні! Ні! Судно рухається! Воно прямує вгору!
Не ймучи віри своїм відчуттям, які всі до останнього вкриті найдобірнішою гусячої шкірою, я ризикую глянути одним оком за скло. Так, так! За рухом ледь помітних на чорній стіні прикмет переконуюся: ми йдемо нагору! З кожною хвилиною цього піднесення з безодні шлюзу та відчаю в салоні, в очах і на душі світлішає, і ось вже все навколо заливає нестримне сонячне світло, стелею стрибають сонячні зайчики, сльози на моїх очах висохли, і я разом із судном опиняюся … в середмісті! – це якесь охайне містечко: виметені доріжки, лави, ліхтарі, буйні трояндові квітники, сонце, небо, життя, надія, щастя! – аж тут низенькі, заледве по коліно нашому СПК ворітця відкриваються та випускають його на якусь небачену, нечувану просторінь, що губиться в затуманеній далечині. Це Каховське море. Судно вмить набирає запаморочливу швидкість, стрибає верхи на свої крила, здіймається над водою і, задравши до неба гострий сріблястий ніс – летить, летить, як же ж чудово та вільно летить!..
