По темному після повітряної тривоги місту, по прибраній на швидку руку вулиці, йде похмурий чоловік. Одягнений у все чорне - піджак, черевики, светр. В очах - смуток, на щоці – забутий слід від сигаретного попелу. Рідкісні перехожі вітають людину побажанням здоров’я. А він каже, на перший погляд, дивні речі.
- На балконах спали велосипеди.
- Четвертий поверх ліг у кошик підвалу.
- Крізь горищне вікно зручно викидати сварки.
Людина перехожих не помічає. Він крокує машинально по добре знайомому шляху і повторює ледве чутно, написану заздалегідь промову. Вибудовує слова в ряд, обмежує їх пересування знаками оклику. Хоча часом, випитий нещодавно стакан горілки переставляє хаотично слова місцями. Тоді людина зупиняється, дістає з кишені лист паперу з промовою і наводить в голові порядок.
Проходячи повз свіжого пустиря, людина ненадовго затримується. Стискає кулаки, згадує заборонені в промовах слова. Потім виходить на середину неживого місця, повертається обличчям на схід і голосно запитує:
- Ну що, сука, задоволений?
Вже вкотре він звертається зі злістю до архітектора пустирів. До того, хто здатний проектувати лише руїни.
Не отримавши звично відповіді, людина продовжує шлях. Дивиться на годинник, додає крок. Він поспішає до будівлі ЖЕКу, де працює багато років директором. Там його чекають робітники у траурному одязі. Сьогодні вони ховають відразу три будинки.
