1909
Молодій родині перепали дві величезні кімнати, що залишилися після Марфи Іванівни, яка тепер майже не виходила зі своєї келії. Як і колишня господарка, кімнати виглядали пристаркуватими, але зберігали благородство рис. Старомодні шпалери вицвіли та майже злилися з горіховими меблями, мережані фіранки пожовкли від сліпучого полуденного сонця, льняні чохли потоншились до прозорості. Але Катрі нове житло здавалося мало не царським палацом. Вона вперше була господинею у своєму домі! Тепло від серця розливалося по всьому тілу. Щоранку ніжними дотиками змахувала пил з підвіконь, потертої етажерки, пузатих комодів та незручних гнутих віденських стільців, обережно мила лапаті пальмові листя, натирала воском рипучий паркет, бігала витрушувати важку плюшеву скатертину. Катря могла нескінченно милуватися овальними портретами незнайомих людей в мережаних бронзових рамках, тьмяними картинами в золочених багетах і тонкими порцеляновими статуетками панянок у пишних гаптованих спідницях із кошиками винограду або собачками. Особливо тішили її різьблений, чорного дерева годинник, що кожні пів години вибухав лунким дзвоном, і двійко дерев’яних бородатих карликів у червоних ковпачках, зростом трохи вищих за Левка. Цих кумедних товстунів дідусь спеціально виписав з Німеччини до першого дня народження свого неочікуваного, але такого коханого нині онучка.
Які ми б прекрасними не здавалися усі ці «скарби» їхній новоявленій господарці, найдорожчим для неї предметом у помешканні був схожий на велетенську квітку грамофон. На комоді біля нього акуратним стосом були складені різнобарвні конверти із платівками, кожна з яких мала круглу наклейку із загадковим малюнком та підписом малими літерами, які Катря не могла подужати. Які ж чудеса ховали у собі ці чорні важкі кружала, допоки їх не торкалася тоненька голка! Оперні арії усіма мовами, романси й народні пісні Катря лише спочатку слухала, а вже за тиждень почала співати разом із всесвітньо відомими співаками на їхніх мовах.
Здавалося б, усі злигодні в житті Катрі закінчилися назавжди. Родичі галасливо й метушливо висловлювали свою радість. Маргарита щиро втішалася за улюблену сестру, хоча за добрими побажаннями вчувалася гіркота – вона переживала не найкращі часи свого життя. Родина Іллі Купріянчика, особливо Дарина з Яковом, сприйняла зміну долі своєї вихованки із щирим піднесенням. Навіть Василина не приховувала торжества: «Досить тобі вже, дитинко, біду їсти! Поживи, як людина, і нас не забувай!» — із задоволеною усмішкою мовила вона, міцно обіймаючи Катрю. Але найбільше, здавалося, зраділа Цецилія Лейбівна. Ця добросерда, хоча й не дуже розумна жінка до сліз розчулилась подіями любовного роману із щасливим фіналом, які розігрувались в неї на очах. А поява схожого на Купідона товстенького синьоокого хлопчика для бездітної літньої дами стало мало не особистим святом. Від повноти душі мачуха пообіцяла стати для новоспеченої матусі та її синочка найкращим другом. І дійсно, недосвідчена Катря знайшла чому повчитися у цієї кумедної, але обізнаної в тонкощах світського життя дами.
Тепер усі ці славні люди ставали для неї минулим. А попереду було карколомне й лячне перетворення неписьменної наймички на панію.
Попервах здавалось усе простим. Данило вже давно навчив кмітливу дружину рахувати й сміливо довіряв їй домашні фінанси. З грамотою теж виходило більш-менш стерпно. Катря швидко навчилася складати літери й тепер з насолодою читала Левку віршики з великих картонних книжок з яскравими картинками. Писала ж величезними кривенькими літерами так, як чула, коли ж не могла розібрати якесь слово чи ім’я, придумувала йому чудернацьку заміну.
Не важко було Катрі розібратися із новітньою модою – адже звикла прасувати й лагодити туалети Зої Іванівни та панянок, плести комірці й мережити спідню білизну, тож призвичаїтися до нового вбрання було зовсім легко. З ладною поставою їй було ловко у вузьких сукнях, ажурних блузках та схожих на блюда капелюхах зі страусовим плюмажем. Кучеряве від природи, розділене проділом посередині волосся вона вміло закручувала в пишний вузол на маківці. Набагато складніше було навчитися «говорити по панському», ходити, як пані, сидіти, як пані й мовчати, як пані. Для жартівливої цокотушки це було найважчим випробуванням. Коли доводилося супроводжувати Данила в гості до знайомих родини, Катря так нервувалася, що в неї починалася бігунка, і врешті залишалася вдома. Але найгірше було, коли Корнієнки влаштовували прийом у себе. Одне за одним приходили поважні гості, яких колись Катря в білому фартушку зустрічала в парадній, знімала з них важкі шуби, підтирала калюжі від мокрих калош, в’юнко огиналася від підстаркуватих потіпах. Коли ж господарі просили гостей до столу, Катря бажала б розтанути, мов свічка. Хоча вона швидко зметикувала, як треба вправлятися зі столовим знаряддям, навичок в неї не було, їй ліпше було залишитися голодною, аніж зганьбити себе плямою на білосніжній серветці чи відпрасованому обрусі.
Удень нова родина розходилась у справах і Катря залишалася вдома одна з Левком. Данило тепер працював серед панів – він виконував обов’язки секретаря Івана Семеновича, а заразом і шофера: кому ж іще Корнієнко міг довірити свою гордість? Чоловік змінився й зовні – став коротко стригти своє неслухняне рудувате волосся та завів фасонисту еспаньйолку. Відповідно й поводитися почав як справжній пан, цілком статечно тримався на прийомах та обідах, умів підтримати світську балачку. Катря тепер найбільше хвилювалася, щоб її поважному чоловіку не було соромно за її простацьку мову чи недоречну поведінку.
Самотня й розгублена, Катря не знала, з ким можна поділитися своїми сумнівами. Звичайно, вона ніколи б не наважилась відкрити душу перед Зоєю Іванівною, яка й досі не приховувала свого осуду. До того ж свекруха була повністю зайнята новим дитинчам – руденькою веселою Олександрою.
На допомогу завжди була готова прийти Єлизавета Семенівна, яка була для Катрі добрим другом. Але вона не могла навчити її манер світської левиці, оскільки жила домувальницею й уникала галасливих зібрань. Підтримували молоду жінку здебільше Станіслава Сигізмундівна й Тетяна, коли навідувались до Києва. Катря полюбилася їм ще в Астрахані, і тепер вони приймали її в своєму домі як рідну, розважали новинами та плітками, дарували різні цікавинки, забезпечували каталогами мод. І все ж, єдиною близькою подругою залишалася капелюшниця Лея, до неї Катря могла прибігти зі своїми радощами чи болем навіть вночі, і була впевнена, що не почує ані безглуздих порад, ані докорів.
Лея часто брала на прогулянку разом із собою молодшого брата. Кучерявий, смаглявий, з великими східними очима, Сьома був гарненьким, наче амурчик з новорічної поштівки. Але витівки цього восьмирічного малюка були зовсім не по-дитячому злими й навіть небезпечними. Він не жалів ані кошенят, ані цуценят, пташине пір’я густо вкривало подвір’я. Так само діставалося меншим дітям, які стрічалися на шляху цього малолітнього екзекутора. Сусіди вже звикли до сюрпризів малого Рубінчика й просто мовчки приносили його нещасній матері рахунки за замордовану курку чи кроля. Мадам Рубінчик картинно хапала себе за волосся, але без заперечень платила позивачам, аби не було зайвого ґвалту.
Якось Лея принесла капелюшок для пані Корнієнко й привела із собою Сьому. Хлопчик довго оглядався навколо себе, підходив до старовинних меблів, заглядав у дзеркала, мацав м’які плюшеві штори. Коли ж Зоя Іванівна розчулено йому усміхнулася й простягнула вазочку з цукерками, Сьома з викликом подивився їй в очі та з силою відштовхнув вазочку, так що цукерки розлетілися по паркету й змішалися зі скалками скла.
Лея кинулася збирати уламки, потім схопила малого поперек тулуба й побігла крутими східцями на вулицю. Хоча шибайголові й дісталося вдома на горіхи, дівчина не заспокоїлась: у братових очах вона побачила незбориму заздрість, яка налякала її. «Що з ним буде, цим босяком, як виросте? Як він буде жити серед людей» ? – від жахливого передчуття їй перехопило подих.
