А сталося це так. Літо того дачного сезону вдалося, врожай яблук очікувався фантастичний, про що я почав нарікати, щойно вся ця солодка «фрукта» достигла. Першим, як годиться, дійшов білий налив: наш сад тепер удень і вночі лунав глухими ударами, ніби там хтось перебігав туди-сюди, – це падали на пісок яблука. Ще день-два, і вони набудуть тієї стиглості, коли їхні пахощі відчуваються аж на березі, а падіння навіть з найнижчої гілки є фатальним – білий бочок від удару швидко темніє, потім рудіє, і яблуко гниє просто на очах. Бабуся оголосила яблучні жнива, авральне «збирання врожаю», а всі мої дачні розваги були скасовані та заборонені. Першим ранковим катером ми приїздили з Херсона на наш дачний острів, набирали повні відра та кошики яблук, тягнули їх острівними стежками до причалу, вантажили на катер, доставляли в місто, потім тролейбусом везли до бабусі, піднімали пішки на її дуже високий четвертий поверх, де, нарешті, заставляли тими відрами та кошиками маленьку кухню, затісну як на таку простору квартиру та такий врожай. А в тій кухні, здається, ніколи не згасав вогонь під мідно-червоними, немов пекельним полум’ям розжареними, казанами й тазами, в яких варилося яблучне варення, якась «п’ятихвилинка». Звісно, тим самим опікувалися тепер всі інші дачники-острів’яни, тому на причалах, стежках, катерах, зупинках і у тролейбусах було не протовпитися, скрізь люди з лантухами, наплічниками, кошиками та відрами білого наливу, сп’янілі від втоми та солодкого яблучного духу. Стікаючи потом і шкодуючи про таке дурне марнування літнього часу, я штовхався з ними та серед них і мурмотів про себе два слова: вони, як на мене, краще за бабусине «збирання врожаю» пасували тій лихоманковій роботі, – «страждання врожаєм».
Їхати з дачі до міста доводилося не ввечері, як зазвичай, а в розпал дня, аби випередити згубний процес гниття, який псував яблука, щойно їх знімали з гілок. Я б з’їдав їх просто неба, сидячі на дереві, верхи на зручному розгалуженні за два метри над землею. Лиш там, на рідній деревині, білий налив смакує найкраще: яблука такі соковиті, що аж вибухають на зубах із таким самим хрускотом, як нині вже вимерлий цукор-рафінад, а варення… ну що те варення, я його не їм. Але отака довершена стиглість не витримує ані зберігання, ані перевезення. Яблуко швидко обертається на якусь вату, а потім і на кашу, ані тобі хрускоту, ані аромату, про смак годі казати. Проте спожити весь той врожай таким чином, ласуючи яблуками просто неба, було неможливо, навіть якби всі родичі повилізали на дерева. Та й бабуся не поділяла мого ставлення, тому кожен липневий день перетворювався на те саме – для неї на «збирання врожаю», а для мене – на «страждання врожаєм», а яблука все достигали та достигали.
Отак ми вкотре дошкандибали з нашими відрами та кошиками до дачного причалу та сховалися від безжального сонця під деревами – чекати на катер, який трохи спізнювався. Ніхто не наважувався виходити на причал: сонце, здається, від самого сходу та аж до сутінок стояло в зеніті, на небі ані хмаринки, спека неймовірна, і наш металевий причал був гарячий, наче розжарена пательня або бабусині мідні казани з яблучним варенням. Аж тут на причал вийшов хлопчина з вудкою – москвич, що гостював у наших сусідів і не дав їм себе запрягти у яблучні жнива. Навіть не глянувши на спітнілий натовп, він налаштовував свою коротеньку вудку – то був спінінг, мабуть, дорогий, можливо, навіть імпортний, аж надто він був ладний і зручний. Хлопчина погойдав у повітрі чималу, з мою долоню блешню, коротко змахнув вудлищем, блешня намалювала стрімку сліпучу блискавку над річкою та впала у воду. Хлопчина трохи почекав, доки блешня трохи зануриться, і заходився крутити котушку.
Я спостерігав за ним із суперечливими почуттями: так дивиться отруєна, але вже зголодніла людина на їжу, з апетитом і нудотою одночасно. Я й сам би тепер волів сидіти з вудкою на цьому найгарячішому в світі причалі, а не плентатися до міста з клятими відрами. Проте всім, за винятком цього московита, прекрасно відомо, що на таку велетенську блешню тут ніхто нічого ніколи …
Спінінг москвича раптом зігнуло у дугу, і він відступив назад, широко смикнув вудлище двома руками аж за голову та запрацював котушкою. Далі я спостерігав за ним без жодного скепсису, натомість мною оволодів азарт затятого вболівальника, а хлопчина вже за пару хвилин витягнув з води чималого смугастого окуня та спокійнісінько пішов собі, несучи здобич на блешні та навіть оком не кинувши в мій бік. Коли він вже майже зник за поворотом стежини, риба, що до того нерухомо, наче мертва, висіла на жилці, грайливо змахнула хвостом – отоді-то в мене й народилася та божевільна ідея.
У «нашому Дніпрі», тобто поруч із нашою дачею, окуні не ловилися ніколи, зовсім, натомість за мисом, що відмежовував «наш Дніпро» від дачного причалу, їх було чимало. Під причалом вода була глибока, текла повільно, подекуди на ній колихалися острівці латаття, а на дні, мабуть, було повно каміння, старих паль і затоплених дерев – саме тому так часто обривалися тут мої вудки. Таку воду окунь полюбляє, це для нього заповітні мисливські угіддя – вранці тут завжди можна було помітити, як окуні аж з води вистрибують, коли переслідують здобич, а літали і вони, і їхня здобич аж ніяк не гірше, ніж славнозвісні летючі риби південних морів. А мені б хотілося, аби й у «нашому Дніпрі» мешкала та ловилася ця риба, тим більш, що я вважав її абсолютно чесною у відносинах із рибалкою: якщо вже окунь бере, то бере, тільки й роботи, що витягнути з води. Жодних оцих оманливих маневрів із поплавцем, ніякого тобі хитрування – окунь хапав наживку сміливо, навіть зухвало, одразу ковтав і живця, і гачок, і взагалі все, що міг проковтнути, через що сам себе і підсікав, а потім чинив спротив самою своєю силою, а не тягнув снасть під топляки; це була вірна здобич, аби жилка витримала.
Отже, поспостерігавши за тим яскравим, у один кидок і один смик добуванням окуня, я відчув щось на кшталт натхнення. А що як цих окунів, які аж кишіли під дачним причалом, переселити за мис, у «наш Дніпро»? Тоді за деякий час мені гарантований улов цих гарнющих і чесних риб. Ще ніколи, як того дня, я не тягався з кошиками та відрами з таким відчаєм: мене осяйнула прекрасна, просто геніальна ідея, втілити яку можна було просто зараз, а я змушений опікуватися цим дурним варенням, яке я навіть не їм!
Та не раніше, ніж закінчилося «страждання врожаєм» білого наливу, я зміг узятися за свій грандіозний проект. День у день я ходив на причал, ловив окунів, обережно знімав їх з гачка та садив у садок. Незабаром я второпав, що немає сенсу ловити їх одразу багато, адже доки я спіймаю останніх, перші вже поснуть і будуть придатні не для переселення та акліматизації, а хіба що для смаження або в юшку. Тоді б я, наче той Чічіков, вивів би на поселення в Херсонську губернію суто мертвих душ. На щастя, окуні вирізнялися витривалістю, і коли я не барився, більш-менш щасливо добиралися до «нашого Дніпра» у відерці з водою, накритому листям лопуха. Щоправда, не всі вони виживали після переїзду: за день-два я помічав на дні під містком деяких своїх піддослідних, застиглих, із розчепіреними білими зябрами, а ще ж учора вони були живі-здорові, а їхні видовжені нижні щелепи та зяброві кришки світилися таким самим фантастичним світлом, як скляні трубочки на неонових вивісках херсонських кав’ярень і крамниць. Я шкодував, я соромився, але заспокоював совість тим, що доля спійманої риби за будь-яких обставин є доволі прикрою; врешті решт, то могли бути якісь інші окуні, окуні-зайди, а не «мої».
Так минуло кілька тижнів, і я втратив інтерес до власної геніальної ідеї: не складно уявити собі, що відчуває рибалка, який ловить і відпускає рибу! Це, здається, вважається спортивним рибальством, а я такого ніколи не розумів. Якщо спіймана риба не потрапила на пательню або в казан, лови втрачають свій прадавній сенс, перетворюються з гідної справи, що давала мені, хлопцю 10-12 років, дорослий статус рибалки-годувальника, на пусту забавку, що могла здобути хіба що звання спортсмена-нероби. І я кинув свої вправи у розведенні риби, цілком зосередився на рибальстві, а згодом і забув про свій проект.
Згадав я про нього лише років за два, коли якось вранці вийшов на місток із вудкою. Ретельно прицілився, кинув снасть і поцілив точно в середину невеличкого «віконця» посеред суцільних хащ водорості. Мій біло-червоний поплавець-перо, ледве виринувши з води, негайно та стрімко пішов назад під воду та залишився там. Крізь жовтувато-зелену воду я бачив, як він завмер: його світлий кінець вказував на мою здобич, що сховалася серед листя та стебел рдесника та водяної кропиви, а червоний – на мене: прокинься та підсікай! Риба, яку я тут зазвичай ловив, так не клювала, – і я підсік, відчув сильний і «чесний» удар по вудлищу, і за мить тримав здобич у руках. Окунь був невеличкий, з долоню, – та я радів так, ніби витяг з води одне з тих небачених чудовиськ, про яких згадували старовинні книжки, «сомы (до 1 саж. дл.), щуки (до 3½ фт.)»: адже це напевно був «мій» окунь!
Відтоді окуні хоч по одному, а завжди потрапляли в мій садок, а ще за два роки я спіймав у «нашому Дніпрі», на зарослій травою мілині найбільшу з усіх коли-небудь добутих мною риб. Той окунь ніби чекав на мене, я просто не міг розминутися з ним, а він – зі мною: на схід сонця я кинув у траву снасть із живцем, а коли остаточно смеркло, просто потягнув снасть – і витягнув рибину на берег, без боротьби та звичайного «чесного» спротиву. Це був справжній велет, півтори кілограми і ще якісь грами, мабуть, це все, на що тепер здатні окуні Дніпровського пониззя, але не це головне. Він був прекрасний! – окунь загалом гарна риба: широкі темно-смарагдові смуги впоперек блідо-зеленого потужного тіла з крутим загорбком, неонове сяяння щелеп і зябер, криваво-червоні хвіст і грудні плавці, шпичастий спинний плавець-гребінь із чорним «очком», якого не має жодна інша річкова риба. Та в того окуня всі ці типові ознаки були доведені до ідеалу. Це була рибина в повному розквіті; трапився б він мені раніше або пізніше, я б і не здогадався, який то красень – наш нижньодніпровський окунь.
Але й не це було головне! – адже це був «мій» окунь, поза всіма сумнівами – «мій»; ні, я не відчував нічого такого, що люди зазвичай відчувають щодо хатніх тварин або худоби, це було дещо зовсім інше. Мабуть, те саме, що виникло між хемовим старим і його рибиною, між мелвіловим капітаном Ахавом і його білим китом, між усіма такими стариганями та їхніми рибинами; те, що, напевно, можна було б назвати одним коротеньким, але таким влучним словом, – «доля».
VIII.2021-ХІ.2022
Ілюстрація: Winslow Homer, Fish and Butterflies, 1900 commons.wikimedia.org/wiki/File:Winslow_Homer_-_Fish_and_Butterflies.jpg
