Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51264
Рецензій: 95870

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 50791, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.204.198.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Переклад

Орландо 1 (by Virginia Woolf)

© Інра Урум, 12-10-2022
Орландо
Вірджинія Вульф
        
переклад з англійської
                                            

Він – тому що стать його сумнівів не викликала, хоч тодішня мода її й маскувала до певної міри, – рубав по голові Мурина, яка звисала із бантин. Кольором була вона як старий м'яч, і десь такої ж форми, за винятком запалих щік і пасма-двох жорсткого, як на кокосі, зсохлого волосся. Орландів батько, а може ще прабатько, стяв-був її з плечей славетному Поганину, що кинувся у варварських полях десь в Африці; тепер вона гойдалася, легенько, безупинно, на протягу, що не вщухав ніколи на верхнім поверсі гігантської домівки пана, що його убив.

Предки Орландо скакали полями асфоделів, по кам’яних полях і по полях, зволожених незнаними річками, й збивали голови без ліку, усіх можливих кольорів, і з безлічі плечей, верталися додому і підвішували їх на бантини. Орландо теж так робитиме, він заприсягся. А що було йому лише шістнадцять, і був замолодий скакати в Африці чи через Францію, то скрадавсь від матері і павичів в саду, і прослизав в свою кімнату на горішнім поверсі, там ухилявся, пірнав і тяв повітря лезом. Мотузка іноді рвалась, і череп грюкав на підлогу, доводилось підв’язувати знову, кріплячи із лицарською гідністю майже поза досяжністю меча, так що ворог переможно до нього осміхався поморщеними чорними губами. Череп гойдався взад-уперед, тому що дім, на горі якого він жив, був таким велетенським, що, здавалось, у пастку там ловився сам вітер, дмучи в той бік і в інший, і зимою і літом. Зелені, в фігурках мисливців гобелени надимались на стінах весь час. Предки Орландо так довго були високого роду, як були взагалі. І прийшли з туманної півночі з коронами на головах. Хіба ж тінисті смуги в кімнаті й розсипи жовтих плям на підлогу клало не сонце крізь вітраж із пишним гербом у вікні? Зараз Орландо стояв в самім центрі герба посеред леопарда жовтого кольору. Коли він сперся рукою на підвіконня, аби прочинити вікно, рука вмить спалахнула червоним, синім і жовтим, як крило у метелика. Таким чином ті, хто любляться в символах, і обожнюють їх дешифрувати, можуть звернути увагу, що хоча стрункі ноги, ладне тіло й відставлені плечі були всуціль декоровані в барви геральдичного світла, на обличчя Орландо, коли він вікно прочинив, лилось чисте сонце. Когось іще з настільки одвертим і настільки штивним лицем було би годі знайти. Щаслива є мати, що подібного виносить, а ще щасливіший біограф, який опише такого життя. Перша ніколи не сприкриться, другий не потребуватиме допомоги ані поета, ні романіста. Від чину до чину,  від слави до слави, з посади до іншої йтиме він, слідом його літописець, аж доки не дійдуть положення, що відповідало б найвисокішим прагненням. Орландо, як подивитися, створений був для такого піднесення. Рум’яні щоки йому вкривав світлий пушок, такий же, лиш трохи густіший ріс над губами. Самі губи були короткі й ледь відкривали добірну мигдалеву білість зубів. Ніщо не спиняло в різкому короткому вильоті стрілчастий ніс; волосся мав темне, вуха маленькі й притиснуті до голови. Але, на жаль, цей список молодечих красот не можна скінчить, не згадавши про очі і лоб. На жаль, люди рідко з’являються без цих трьох речей; тому ось кидаєм погляд на Орландо біля вікна, і маємо визнати, що очі в нього були як вологі фіалки, великі настільки, що води в них, здається, набралось по вінця, і від води вони стали ще більші; і лоб мав як виступ мармурового куполу, затиснутий поміж двох гладких медальйонів, які були його скронями. Ось кидаєм погляд на очі і лоб, і ведем пишну мову. Ось кидаєм погляд на очі і лоб, і маємо визнати тисячу прикростей, що їх кожен добрий біограф за всяку ціну волів би уникнути. Види хвилювали його, як вид його матері, прекрасної дами в зеленім, яка виходила погодувати своїх павичів, разом із Твітчет, покоївкою, що трималась позаду; види приводили в захват – дерева і птаство; і спонукали закохатися в смерть – вечірнє небо, граки, що вертались домів; і, гвинтовими сходами піднімаючись до нього у мозок – що був вельми просторим – всі ці види, а також звуки в саду, стук молотків, і цюкіт сокир, спричиняли такі сум’яття і рейвах в почуттях і емоціях, яких терпіти не може жоден добрий біограф, Але, щоб продовжити – Орландо поволі відвів свою голову, сів за стіл, і, в напівпритомному стані людини, що робитиме те, що робить кожного дня в той самий час, витягнув зошит із надписом «Адальберт: трагедія в п’яти діях», і вмокнув кінчик старого, в плямах пера у чорнило.

Він швидко змережав сторінок десять віршами. Писав він квітчасто, що очевидно, й абстрактно. Гріх, Недоля і Злочин виступали за дійових осіб в його драмі; там були королі й королеви фантастичних теренів, чигали на них найжахливіші змови; шляхетні пориви їх повнили; жодного слова не було там сказано так, як він сам би сказав, але все оберталось в багатослів’я й солодкість, які, як на авторів вік – а не було йому ще і сімнадцяти – і тому що століття шістнадцяте до вичерпання ще мало декілька років, були навіть пристойні. Зрештою, однак, він спинився. Він саме живописав, як усі юні поети завжди живопишуть, природу, й аби знайти точний вираз відтінку зеленого, змушений був придивитись (і тут виявив більше завзяття, ніж інші) до, власне, зеленого, для чого надались деревця лавра під самим вікном. Після цього він, звісно, писати більше не міг. В природі зелене являє собою одне, у літературі щось зовсім інше. Письмо і природа, здається, правдиві антагоністи, зведи їх докупи й вони порвуть одне одного в шмаття. Відтінок зеленого, який Орландо побачив, псував йому риму і ламав його метр. До того ж, природа має свої власні трюки. Варто кинути оком з вікна на бджіл серед квітів, на пса, який позіхає, на захід сонця, варто лиш тільки подумати «скільки ще я заходів сонця побачу», і т. д. й т. д. (думка надто відома, аби її нотувати) й перо відкидаєш, хапаєш плаща, виходиш з кімнати, й з розгону перечіпляєшся за розмальовану скриню. Тому що Орландо був трохи незграбний.

Він старанно уникав будь-кого. Ось Стаббс, садівник, наближається стежкою. Він сховався за деревом, поки той не пройшов. Тоді слизнув в невеличкі ворітця у садовій стіні. Проминув стайні, псарні, столярні майстерні, пральні й броварні, місця, де роблять з сала свічки, кують підкови, ріжуть биків і стьобають шкіряний одяг – тому що дім був цілим містом, що аж дзвеніло від роботи людей, зайнятих кожен своїм ремеслом – і, ніким не завважений, звернув на стежину у папороті, що  крізь парк вибиралась на пагорб. Є, мабуть, певна спорідненість якостей; одна притягає наступну; і біограф тут має звернути увагу на факт, що незграбність часто іде у парі з любов’ю до усамітнення. Перечіпляючись отак через скриню, Орландо природньо любив тихі місцини, краєвиди, що відкривались згори, і почуватися на віки вічні і вічні, і вічні одним.

Тож, після довгої паузи, «я один», нарешті він видихнув, вперше в цім записі розтуляючи губи. Він швидко піднявся схилом у заростях глоду і папороті, шугаючи оленів і диких птахів, на місце увінчане єдиним деревом дуба. Тут було високо, настільки, що внизу було видно дев’ятнадцять графств Англії; а в ясні дні тридцять, або усі сорок, в найкращу погоду. Іноді можна було роздивитись Англійський Канал, де хвиля набігала на хвилю. Були видні річки і прогулянкові човни, що ковзали ними; і галеони на виході в море; й армади із хмарками диму, від яких долинав глухий рокіт гармат; і форти на узбережжі; і замки серед лугів; і ось тут сторожову вежу; і фортецю там далі; і знову якийсь неосяжний маєток, як у батька Орландо, що розрісся, як місто в долині, обнесеній стінами. На схід були шпилі Лондона й дими цього міста; і вже, мабуть, на виднокраї, коли вітер дув в правильний бік, скеляста вершина і зубчасті руби самої Сноудон здіймались над хмари. Якусь мить Орландо стояв, рахуючи, вдивляючись, впізнаючи. То був батьків дім; а той – його дядька. Його тітка успадкувала ті вежі серед дерев. Те пустище теж належало їм, і той ліс; той фазан і той олень, та лисиця, борсук, і метелик.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Меланія, 15-10-2022

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Dj. Djojz, 14-10-2022

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 13-10-2022
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58596301078796 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …