"Тіньовий фотон – це спосіб можливої
але не здійсненої поведінки реального фотона"
Девід Дойч
Над горою поволі здіймається натхненна мелодія трембіти, в яку старий гуцул вкладає всю свою душу, на мить зависає, переливаючись під яскравим промінням сонця, а далі вже велично пливе до далеких синіх гір.
̶ Вставай! – кричав розлючений Степан.
Володька безтямно дивився на старшого брата, який стояв над ним і штурхав його ногою. Володьку трясло від страху, він намагався вилізти з в’язкої багнюки, в яку загнав його рудий Слєдзь, але він не володів своїм тілом і тільки безпорадно смикався, викликаючи веселий сміх і глузування натовпу підлітків, які спостерігали за бійкою.
̶ Вставай і дай йому здачі! Бийся! Ти повинен сам боронити себе! Ти вже великий хлоп! Вставай, не будь слимаком!
̶ Я… не можу, – ледь чутно прошепотів Володька і заплакав, облизуючи язиком закривавлені губи. – Не можу…
Степан оглянувся на юрбу, яка весело гуділа і тикала пальцями на поваленого в багнюку Володьку, присів і тихо, з запалом, заговорив:
̶ Я допоможу тобі розігнати це дебільне стадо, але ти повинен встати і опанувати собою, зібрати всі свої сили, аби достойно відповісти. Ти повинен першим кинутися в бійку, аби відстояти свою честь. Першим, брате, а я тобі обов’язково допоможу.
̶ Я не можу, – Володька засмикався, немов у конвульсіях, і сльози жалю густими потоками полилися з його очей. – Я не можу… вдарити…
̶ Ти не можеш вдарити? …Ти не можеш вдарити, – Степан враз замовк, аби вгамувати свою лють, яка з новою силою спалахнула в його очах, – а… Але язиком плескати нісенітниці ти можеш? Кпинитися здалеку ти можеш, а коли втікти не зміг, то вже й сил забракло на достойну відповідь?
̶ Я не думав, що він образиться на порівняння з його рудим котом… Адже вони так схожі… Обоє мордаті і обоє нахабні… Я не думав, що за це він може вдарити… Побити… – схлипував Володька і, таки опанувавши свій переляк, почав вилазити з багнюки. – Але я не хочу битися… Не можу…
̶ Ану тихо! – Степан випростався і гарикнув на юрбу підлітків, і вони враз замовкли, зваживши на його величезні кулаки. – Всі розійшлись! Щезли! Кіна не буде! – і до брата: – Заспокойся. Я допоможу.
Дома мати мовчки наповнювала балію гарячою водою. Жодного слова не сказала, поки зарюмсаний Володька, виправдовуючись, стягував із себе мокрий і брудний одяг. Та коли Володька всунувся в балію і застиг, очікуючи, що мати почне мити його, вона нахилилась і сухо проговорила:
̶ Тобі вже десять років. Подумай про це, – поклала рушник і чисту білизну на стільчик, і пішла з літньої кухні, грюкнувши дверима.
Володька знову залився сльозами жалю до себе і почав незграбно льопатися водою, аби змити з тіла бруд, водночас малюючи у своїй уяві скорботні картини, в яких він лежав на смертному одрі, весь понівечений і у кривавих ранах після смертельного зіткнення з ордою вуличних забіяк, а мати тяжко побивалася за ним і голосно каялася, що не встигла полюбити свого синочка і захистити його від лихої напасті.
А ввечері батько люто шмагав Степана старим шкіряним паском, бо селом швидко розлетілася різними чутками мова про бійку Володьки з гоноровим сином бригадира. Говорили різне, а до батька дійшла версія, що Степан спочатку підбурював Володьку до бійки, а потім стояв осторонь і задоволено дивився, як Слєдзь товче його брата. Втомлений тяжкою роботою і постійними випивками на тракторній бригаді батько не став розбиратися у деталях події.
̶ Ти найстарший! – кричав батько, шмагаючи по спині Степана. – Ти повинен захищати своїх братів! Як ще вам донести, що ви брати, що ви маєте бути одним цілим?!
Маленький Дмитрик з ревом чіплявся за батькові ноги, аби зупинити його, а Степан стояв непорушно, прикусивши губи, аби не закричати від болю. Мати тихо, немов у лихоманці, тремтіла біля печі, ковтала сльози і боялася бодай якимось словом спровокувати ще більшу злість чоловіка. Але невимовний біль за сина швидко накопичувався і враз переродився в потужну силу, яка зламала віковий жіночий страх. Вона тигрицею кинулася до чоловіка, вихопила з міцних рук пасок, підхопила на руки переляканого Дмитрика і повела до світлиці побитого Степана. Батько від несподіваного опору немов отямився від люті, якийсь час ошелешено стояв посеред кухні, затим висмикнув з кишені цигарки і прожогом вибіг з хати. На очманілого Володьку, який сидів на ослоні біля печі, ніхто й не оглянувся. А Володька, залишившись наодинці, відчув невимовну тугу. Йому захотілося, аби батько зайшов оце до хати і відлупцював його тим само важким шкіряним паском, а він стоячи, як Степан, витримав би ті побої. Але ніхто не заходив. Навіть Місяць, на мить заглянувши у вікно, наштовхнувся на Володьку і гидливо закрився хмарою. «Це кінець! – виринуло з глибин розбурханої уяви. – Ти нікому не потрібен, бо ти бридкий боягуз! Іди зараз же в гори і згинь там!». І Володька пішов.
Володька таки побачив смерть. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Вона стояла перед ним в образі змії і ледь похитувала високо піднятою головою. Повний Місяць саме зійшов над лісом, його морочне світло пробилося крізь густу крону дерев і тьмяними проблисками висвітило пласку трикутну голову, яка беззвучно виринула з легкого серпанку туману, що стелився над прілим вологим листям. Роздвоєний язик змії беззвучно виринав з напіввідкритого рота і робив загадкові моторошні паси. Володька сидів, втиснувшись спиною в дерево, мов паралізований поглядом жовто-зелених очей, і думав, що коли змія вкусить, то він не знатиме навіть куди бігти за допомогою, бо заблукав. Зрештою, майнула ще похмуріша думка, це й на краще, що він помре, а його бездиханне тіло знайдуть і плакатимуть над ним. Не лаятимуть, як завжди, а плакатимуть. Батьки і брати мабуть таки плакатимуть, а от хлопці з вулиці навряд чи й згадають його. Вони й далі гратимуть на вигоні у футбол, і навіть не помітять, що за воротами вже нема Володьки-товстунчика. Гадюка немов почула ті думки і враз напружилась, широко, із зловісним шипінням, роззявила рота, виставивши два страшних зуба, і… впала на землю. І перелякано зашелестіла сухим листям, ховаючись в густих зарослях ліщини. А в мареві ночі, поміж дерев, промайнула легка тінь і розчинилась в блідих променях місячного світла.
Вранці Володьку знайшли і батько добре відлупцював його, аби «запам’ятав раз і назавжди». А ввечері, оговтавшись від «виховної роботи», Володька пішов шукати втіхи до бабусі.
̶ Я не винен, бабусю… Правда, не винен, – хлипав Володька, вмощуючись у ліжко, він хотів було розповісти бабусі про бійку на вулиці, яка зчинилася після того, як Слєдзь облаяв його, про свою образу на Степана, на матір, на батька, про те, як тікав від них серед ночі у гори, аби там знайти свою смерть і звільнити всіх від такого невдалого хлопчика, як він. Але чомусь затнувся, слова немов вивітрилися з його голови і він занурився в подушку.
̶ Моє маленьке сонечко, – тихо шепотіла бабуся, чухаючи йому спинку. – Ми всі переживали, не спали цілу ніч. Ми так злякалися за тебе.
̶ Я також злякався, дуже злякався, бабусю, бо все вийшло якось так нездало, що й згадувати вже не хочеться.
̶ Таке буває, моє сонечко. Але дякувати Богу, що все закінчилося добре.
̶ Бабусю, а ангели є на світі? – несподівано запитав Володька і сів на ліжку.
Бабуся на мить розгубилася під пильним поглядом онука.
̶ Є, моє сонечко, – зітхнула, – бо без ангелів лихі люди цей світ вже давно зруйнували б… А добрим людям ангели завжди допомагають. Будь певен, є ангели-охоронці, які у скрутну мить допоможуть тобі, але тільки тоді, якщо у тебе чисті наміри.
̶ Правда? А розкажіть мені про ангелів.
̶ Сонечко моє маленьке, вгомонися вже нарешті і лягай. Накрийся отак м’якенькою ковдрою, закривай очки і спи. Про ангелів тобі дід розкаже. Він майстер на всілякі історії. Завтра розповість, а зараз спи.
̶ Бабусю, ви мене заспокоїли. Я щасливий, що на світі є ангели, – Володька почав вмощуватися у ліжку і ледь не з головою закутуватись у ковдру. – Я радий, що відтепер не буду самотнім, – тихо пробурмотів, вже засинаючи, і крізь марення сну він почув, як бабуся, стогнучи, підвелася з ліжка, підійшла до ікон на стіні і тихо зашепотіла «Отче наш».
Володимир Павлович підсунув теку до себе і Антон ожив.
̶ Як ти думаєш, чому наші футболісти всі матчі за збірну зводять в нічию?
Така швидка зміна теми у довгому монолозі, яку терпеливо вислухав Антон, могла привести до сказу найвитривалішу людину. Але тільки не Антона.
̶ Віртуальна реальність, – широко посміхнувся Антон. – Реалізувавши свій мінімальний план, кожен із футболістів одразу ж починає уявляти себе таким непереможним суперменом, тобто, поринає у своєрідну віртуальну реальність, а від того розслабляється і, в реаліях, отримує протилежний своїй уяві результат. Але це вже вади виховання сучасної людини.
Тека так і залишилась лежати невідкритою на столі. Володимир Павлович, вислухавши Антона, задоволено відбив пальцями бравурний такт, взяв ручку із золотим пером, яку нещодавно подарували йому вдячні колеги, і перевів погляд з теки на свого помічника. Підбадьорений надією Антон приготувався терпеливо слухати далі.
̶ Так от, той хлопчик, про якого я тобі щойно розповів, також поринув у своєрідний віртуальний світ, – Володимир Павлович знову поклав ручку із золотим пером біля теки і перевів погляд у невизначеність. Антон стримано зітхнув, знаючи характер свого пристаркуватого нудного боса. – Так от, після тієї події наш хлопчик обклався книжками, різноманітними книжками, серед яких переважали казки та різноманітні фантастичні історії, і практично не виходив на вулицю, але дорослі цього не помічали, а навпаки, були раді, що їхній шалапут, який постійно встрявав у якісь неприємні історії, нарешті взявся за розум і самотужки почав «гризти граніт науки». Так-так, в тогочасному селі будь-яка книжка вважалася науковою, бо вона відкривала перед людиною інший світ, яскравий, барвистий, абсолютно протилежний тій сірій одноманітній буденщині, в якій проходило все життя і з якої ніхто не бачив виходу. Не бачив чи, може, й не шукав. Так от, наш хлопчик, з радістю поринувши у світ книжок, непомітно для себе відторгнув вулицю. Вулиця стала для нього зовсім не цікавою. А вулиця відторгла його, він став чужим для сільських дітлахів, які, після короткого пояснення батькам «Нам нічого в школі не задавали», табунами ганяли на вигоні. Нашого хлопчика просто не помічали, навіть коли його виштовхували з хати, аби провітрився. Але цим ніхто не переймався, ні сам хлопчик, ні його батьки. Тим більше, що з часом у хлопчика розвинулось ораторське мистецтво і він міг уже годинами переповідати прочитане, гарно так і переконливо, чим урізноманітнював сіре тогочасне життя рідних йому людей. Життя без телевізорів та смартфонів. Хлопчик отримував задоволення від такої уваги до себе і поступово ставав беззаперечним авторитетом у колі своєї родини. Так от, після закінчення школи, коли постало питання подальшого життя для хлопчика, всі одностайно вирішили, що він має навчатися в університеті. Не в якомусь там будівельному чи автомобільному інституті, а саме в університеті. В сяючому царстві науки. Хлопчик прийняв це як належне і якось навіть не помітив, що для його поступання в університет батько зумів «задобрити» всіх причетних до вступних іспитів і що практично вся рідня за кілька днів втратила більшу частину вгодованих свиней та бичків, і що найближче Різдво для них мало бути не зовсім ситим та веселим. Зрештою, родичі якось і не переймалися матеріальними втратами, бо моральною компенсацією для них була їхня причетність до того ж таки царства науки. І вони тішилися тією компенсацією, з подробицями переповідаючи знайомим і не дуже про кожен день життя університету до тих пір, поки з хлопчиком не сталася чергова пригода. Вірніше, не пригода, а сумна подія, після якої про хлопчика забули зовсім, а його місце в уяві родичів зайняв Степан, який успішно закінчив військове училище і став офіцером-десантником. А сумною подією стала автомобільна аварія, в якій загинули дідусь і бабуся хлопчика. Мати з батьком три дні відтягували похорон з надією, що ось-ось приїде їхній улюблений син і онук. А хлопчик приїхав тільки через місяць. Весь радісний і щасливий, а на питання, чи отримав телеграму про сумну подію, він тільки махнув рукою і почав натхненно розповідати про розкішне весілля однокурсника, на якому він нарешті познайомився з донькою їхнього декана. Батько нервово спробував нагадати синові, що дідусь і бабуся, які дуже любили його, перейшли в інший світ, на що хлопчик, роздратований тим, що його перебили, сердито сказав: «І що? Життя ж не зупинилося після смерті старих людей. Чи може мені треба було не влаштовувати своє майбутнє, а мчати стрімголов, аби посипати голову попелом разом з вами?». Родичі заніміли від тих слів, а ображений неувагою до себе хлопчик розвернувся і подався назад до міста. Він більше ніколи не приїздив до села. А для себе і оточуючих в нього завжди була напоготові вагома причина. На похорон батька він не поїхав, бо готував кандидатську дисертацію і не хотів псувати собі настрій перед захистом, а ось коли померла мати, то він занедужав і насправді не міг провести її в останню путь, про що довго і вголос шкодував. Зрештою, рідне село само якось витіснялося з його свідомості постійними побутовими проблемами і згадувалося тільки за столом, в колі тісної компанії і за келихом п’янкого шампанського. І саме за столом, ще в студентські роки, народжувалася легенда про двобій добра і зла, яка виростала із примітивної бійки на сільській вулиці, і з якої поступово, з року в рік, вимивалися не зовсім якісні, на думку нашого хлопчика, епізоди. З роками ця легенда розмальовувалася вигідними фарбами, насичувалася емоційними деталями, а незмінна фраза «Вставай! Ти повинен сам боронити себе!» завжди справляла ефектне враження на слухачів. Так от, ця гарна легенда з часом стала основою для створення віртуального світу, в якому гарно почувався наш хлопчик, а від того цей уявний світ став його сутністю і все, що нагадувало йому про існування іншого життя, викликало роздратування…
Двері тихо відчинились і в кабінет протиснувся худорлявий чоловік невизначеного віку, надзвичайно схожий на відомого голлівудського актора з незмінною лукавою посмішкою на вустах. Окинувши метким поглядом присутніх у кабінеті, голлівудський актор, навіть не привітавшись, мовчки впав у широке шкіряне крісло під стіною і втупився в Антона. На мить зависла тиша.
̶ Ну нарешті, – Володимир Павлович випростався у своєму кріслі і з такою ж лукавою посмішкою, яку носив із собою голлівудський актор, звернувся до свого помічника: – познайомся, Антоне, мій брат, Дмитро. Найменший брат.
̶ Ми знайомі і вже досить давно, – спокійно відказав Антон. – Тільки я й подумати не міг, що цей лукавий сільський вуйко, цей примітивний заробітчанин, який не вилазить з пиятики і з Москви, може виявитися вашим рідним братом. Але ця несподівана обставина ніяк, на мою думку, не може вплинути на наші домовленості. На фінансову частину цих домовленостей. Кожен повинен отримати достойну компенсацію своїх нервових та енергетичних затрат. Я правильно думаю, Володимире Павловичу?
̶ Так ось, Антоне, – Володимир Павлович знову схилився над столом і відтарабанив пальцями по його лакованій поверхні бравурний марш, – в нашому матеріальному світі все має свою фінальну частину. І не завжди фінансову. У фіналі наш віртуальний світ лопає, як мильна булька і ми постаємо сам на сам з реаліями життя. Але це ще добрий фінал, коли ми маємо час і можливості все виправити… Так ось, Антоне, тобі таки варто познайомитися з моїм братом, бо він не стільки заробітчанин, який побирається по закордонах, скільки офіцер СБУ… А в цій теці лежать не секретні документи, а чистий папір… Такі от реалії життя.
Над горою поволі здіймається натхненна мелодія трембіти, в яку старий гуцул вкладає всю свою душу, на мить зависає, переливаючись під яскравим промінням сонця, а далі вже велично пливе до далеких синіх гір. І Буковель, і туристи, які снують маківкою гори, і всі печалі світу розчинилися в цій мелодії гір, а він стояв сам, з оголеною душею, під чистим бездонним небом і не ховав своїх сліз.
̶ Я розбудив вас? – нарешті запитав старий гуцул, опускаючи свою трембіту.
̶ Так, – відповів Володимир Павлович, тремтячими пальцями добуваючи з кишеньки білосніжну хустинку, – дякую, ви розбудили мою душу.
