Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2687
Творів: 51118
Рецензій: 95821

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 49611, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.117.197')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза

Не Гніви Старих Богів

© Іван Дурський, 19-05-2021
Іван Дурський

Не Гніви Старих Богів

Пролог.

Добриня Микитович не скупився на співців та літописців. За золоті монети вони з радістю та блиском в очах дописували йому ті ознаки мужності та краси, котрих в нього не було. Арей чомусь уявив, як через кілька сотень літ історики будуть ламати голову: благородний воїн, богатир, захисник знедоленого люду вогнем і мечем нищить цей люд, якщо на стіні в домі висить духобор, а не хрест? Але коли погляд ковзнув по худому літописцю, що трясся від одного вигляду Добрині, все стало зрозумілим. Часи йдуть, а історію писатимуть переможці. Так, як буде вигідно.
Сам добриня витирав лису голову після гоління. Над лівою бровою рубець. Його маленька лиса голова з виразом лиця повної зневаги не пасувала могутньому широкоплечому тілу. Він коротко кивнув Арею. Від одного погляду писарчук стрілою вилетів за двері, забувши писарське причандалля.
- Радий тебе бачити, Арею, — Показав рукою на стілець. — Наш великий князь має для тебе завдання.
Арей насторожився. Вірність Добрині князю могла бути оспівана легендами. Але норов...
- Нову релігію, що князь мудро прийняв, треба донести в кілька язичницьких племен...
Три дні тому, ми плювали в бік християн, — сумно подумав Арей. — Його воїни все ще малювали коловороти та валькірій на щитах.
... Та викорінити геть те бісовство. Тобі щось не подобається?
- Я тут для виконання волі князя, — Арей схилив голову.
- Те, що я й хотів почути.
Добриня поплескав його по плечі і пішов до столу. На ньому завжди була карта Русі. На ній стояли фігурки різних кольорів. Чорні трикутники, означали підконтрольні поселення. Добриня додавав по трикутнику, всілякий раз, коли засновувалось нове. Зараз ж, деякі трикутники він забрав.
- Народ і князь мають дивитись в одному напрямку! — Гордо сказав Добриня. — Тож відсилаю тебе переконати в цьому кілька селищ.
- Наскільки сильно переконувати?
- Одне або два можеш знищити. Але не забувай, що то ще й податки в скарбницю.
А ти пам'ятав, коли повідрубував кільком руки й кинув у річку? — Подумки поцікавився Арей.
- З вами поїде один з візантійських священиків. Ти відповідаєш за його безпеку, бо він небіж імператорської сестри.
- Це може бути небезпечно. Нікого іншого немає?
- Є, але він сам настояв на поїздці. Шпигує мабуть для імператора. Щож, краще там ніж тут. Але чіпати не можна. І щоб без нещасних випадків. Ти ж не підведеш, Арею? Один з моїх кращих воїнів. Твоя сім'я прийняла Христа в свій дім?
Арей промовчав. Але Добриня не потребував відповіді.
- Я перевірю особисто, якщо з ним бодай щось трапиться, зрозумів?
- Так, воєводо.
- Не хотілось би мені думати, що твоя сім'я раптом відкине Ісуса Христа. Безпека священника в поході буде запорукою цьому.
- Я вас почув, Воєводо.
- Тоді нехай благословить Господь твій священий похід. — Зареготав Добриня.

Розділ 1.

- Рубай!
Тріск сокир по дерев'яних воротах. Неначе барабани, що набирають обертів. Чоловіки зневовано переглянулись. Десяток з них стояв перед воротами зі списами та рогатинами на поготові. Стукоти по воротах відбивали швидкий, дикий та непердбачений ритм. По цей бік воріт не було нікого, хто б не боявся. Вони знали, що загарбників більше, озброєні вони теж краще. Але це був їх дім, їм нікуди було відступати. Позаду них голосив старий згорблений дід. Він закликав їх заступників заступитись за них.
На мить стукіт лез сокир по дерев'яних воротах стих. Невже їхні молитви почуті?
Балка, що тримала ворота зачиненими тріснула по половині. Дві половини воріт відчепились від частоколу і впали в багнюку розкидавши її частинки на захисників.
- Стіна щитів! — Заголосив староста. — Рогатини вперед!
Стіна щитів дасть їм змогу відбитись. Дала б, якби в село не залетіли кіні воїни. Два ряди коней стрілою врізались в оборонців селища, розбивши всю стіну. Селище потонуло в кроках тих, котрі полягли під копитами. За ними по багнюці затупотіли піші воїни Їх стіна щитів виглядала впевненіше.
Вони повільно насувались на охоплених панікою людей.
Один з кінних скинув шолом. Молодий з довгим русявим волоссям, що спадало йому на плечі. Через ніс до щоки тягувся гидкий кривий рубець.
- На коліна! — Заволав вершник. — Наказом могутнього князя Володимира Великого, наказую вам схилитись перед його дружинниками і відректись від ваших фальшивих богів.
Обвів всіх присутніх поглядом і тихо додав: Або згинути з ними.
Говорити переконливо вершник не вмів. Хтось з натовпу селян розмахнувся і кинув в нього списом.
- Арей! — заволав хтось з його людей.
Але вершнику не була потрібна нічия допомога. Він притулився до коня, якраз вчасно, Спис пролетів зовсім близько. На вогку землю посипалось кілька волосин з його голови. Спис ж тупим звуком заліз в дерев'яну огорожу, продовжуючи хитатись.
- Бий, убивай! — Арей не втрачав жодної миті. — Полонених не брати!
Два рази повторювати не довелось.

Розділ 2.

Шал битви збуджує не гірше молодої дівчини. В битві все стає справжнім і водночас нереальним. В битві чути лише те, що потрібно: стук власного серця та тяжкого дихання. Решта голосів стають далекими і неважливими. В битві все стає щирим. Тваринні інстинкти переплітаються з первісною люттю і формують людину. Воїна, чоловіка, Божого воїна.
Лише отець Феодот не брав участі у різанині. В своїй сірій від дорожнього пилу та багнюки робі з хрестом на грудях, він тримався обабіч різанини, спостерігаючи збоку та закликаючи бити невірних. Що дружинники і так виконували. Він то і діло відволікався, переживаючи, чи, бува не кинеться на нього язичнецький непотріб. Адже Арей мав захищати його, може й ціною власного життя, а натомість він вже зіскочив з коня, відкинув щит набік і з мечем наголо шматує селюків. Феодот лише мовчки перехрестив своїх воїнів, наперед бачачи, що Господь сьогодні на їх стороні.

Розділ 3.

Останній з них впав. Молодий ще, з наляканими синіми очима. Однією рукою, тримаючись за рану на грудях, він відповзав назад, минаючи загиблих односельчан. Арей поволі підходив до нього, перекрутивши меч в руці. Ногою наступив йому на рану. Глянув у налякані сині очі. Приклав меч вістрям до шиї. Скільки таких поглядів він вже бачив...
Хтось приховує страх смерті, хтось, як ось цей ось, ні. Арей збирався щось сказати. Їх вчив навіть Федот, ще перед тим, як відправитись з ними. Щось про прощення...
Але бій стер слова з пам'яті. Тож Арей мовчки ввігнав лезо в шию. Почувся хрускіт, юнак смикнувся вгору, зробивши собі ще гірше. Стах зник з його погляду. Разом з життям.
- Нехай змилується Господь над ними! — Перехрестився Феодот.
Мертву тишу розірвав регіт Арея. Воїн розпрямився, впершись руками в боки. Брудною рукою він змахнув з очей сльозу.
- А хіба не ти проклинав "клятих язичників" і слав їх в пекло, твоя превелебносте?
- Ваша превелебносте. — Нагадав Феодот.
- Викати я буду хіба Князю і Добрині Микитовичу, головному воєводі Русі. — Сухо промовив Арей.
Меч він витер об сорочку покійного. Його воїнство дорізало останніх захисників. Деякі мовчки дивились на нього, як пси, чекаючи на команду. І Арей збирався дати їм команду, щоб під радісні вигуки ті пустились гвалтувати, грабувати і палити. І все це благословення Києва і Константинополя.
Християнство йшло повним ходом.
Проте з уст Арея команда так і не прозвучала...
Розділ 4.
- Стримайтесь, дурні! Закликаю вас зупинитись! Що ж ви робите, відступники?! Заклинаю вас Перуном!
Чи то пощастило, чи може старий Волхв дійсно мав силу в своєму старечому тілі, котре дивом ще пересувалось. Десь на небі пролунав спалах, а за ним і могутній тріск. Дерово на пагорбі біля селища влучила блискавка. Здійналось вогнище, котре не міг загасити мілкий дощ.
Арей з цікавістю глянув на волхва. Худі, висохлі кінцівки, що виглядали з під не менш старої сірої мантії. Лиса голова скидалась на велике зморщене яблуко. Карі очі горіли праведним гнівом.
- Перуне всемогутній! Дажбог, Велес, Стрибог, заклинаю вас! Покарайте...
Які саме наслати кари мали Боги ніхто не почув. Арей одним стрибком наблизився до волхва і схватив його за барки і підняв його. Ноги старого безпорадно теліпались над зелею.
- Ми забуваємо старих Богів, віщуне! — Голосно сказав Головний. — І тобі раджу забути! Глянь на своїх односельчан. Я стомився проливати кров, тож дам тобі можливість прийняти нового Бога.
Він відпустив того і волхв заточився в багнюку під регіт дружинників Арея. Сам воєвода розвернувся до нього спиною і пішов, залишивши наляканого дідугана отця Федоту. Старе коріння ще жевріло в ньому, тож він розумів, що його люди могли теж таємно носити знаки валькірій поряд з хрестами. Не можна дозволити їм сумніватись. Арей застиг. На пагорбі далеко від селища під деревом в котре щойно влучила блискавка стояв могутній кабан. Він не ховався від вітру з дощем, неначе їх і не було зовсім. Арей міг би заприсягтись, що кабан дивився прямісінько на нього.
- Перун!? — здивовано прошепотів Арей.

Розділ 5.

- Чи приймаєте ви Христа Спасителя?! Чи відрікаєтесь від старих ідолів?! — Гримів голос Федота.
Старий Волхв вже з світловолосою внучкою стояли обабіч. Дитя ховалось за мантію старого, дивлячись на все дійство великими голубими очима.
Вибору в тих, хто вцілів не було. Старі, жінки та діти, зігнані в купу, зі сльозами на очах, по одному ставали на коліна і повторювали за Федотом слова. Воїни Арея тим часом розвели вогнище, куди, замість дрів, кидали порубаних ідолів. Горів там Перун, Дажбог, Стрибог і Велес. Решту Арей і сам не впізнавав. Зображення різнились від села до села. Хто ж його розбере, котрий ідол розлітається на друзки від ударів сокири перед тим, як відправитись в полум'я?
Старий щось тихо шепотів до своєї внучки, вона уважно кивала, раз за разом витираючи мокрі від сліз очі. Новохрещені люди зі сльозами та рюмсанням дивились, як їх віра, передана предками — перетворюється на попіл.
- Покарай їх, Перуне! Нашли прокляття на їхню худобу та їхні сім'ї. Пошли безумство на їхні голови та пелену багряну на очі. Бодай сконають вони в муках, та зроблять з собою те, що й з тобою!
Арей знову глянув на пагорб. Кабана тепер не було. На русі колись вірили, що то Перун приймає облік звіра, ходячи по землі.
- Тепер дівчинка! — Оголосив Федот.
- Ви і так прокляті! — Волхв міцніше притулив до себе онучку. — Падайте на коліна, скидайте шоломи та посипайте голови землею, аби змилостивився Всеотець! Прийди, Морано по їхні душі, змусь їх боятись, та каятись перед смертю. Розбий їхні надії, і тоді забери їх до себе...
- Я втрачаю терпіння! — Арей грозовою хмарою насувався на Волхва. — Відійди вбік, старий! Це буде безболісно.
Волхв заховав дівчинку за спиною.
- Я краще помру, ніж дозволю це! Відкинь свій шолом набік, вбивши перед тим цього брехуна! — тремтячою рукою показав на Федота. — Бо шляху назад не буде...
- Шолом, кажеш, викинути? — Арей зневажливо всміхнувся.
Покрутив ним в руці. А тоді миттєво ударив ним Волхва прямісінько в голову. Старий скрикнув і вкотре заточився на землю. Дівчинка стала на заваді, готова на все, лишень захистити дідуся. Ляпасом Арей відкинув її геть. Більше вона не піднімалась.
Старий навіть не намагався підвестись. Його потріскані та закривавлені вуста швидко щось шепотіли. Арей став над ним. Заніс шолом наче Каїн камінь над головою Авеля.
І хутко опустив униз. А тоді ще раз. І ще. І ще багато разів. Тіло Волхва не чинило опору. Вже після другого удару його руки безсило розкинулись в сторони і вже не підіймались. Арей не зупинявся. Дикий крик лунав з його вуст, поки шолом піднімався та опускався на голову старого з новою силою. Врешті голова старого не витримала. Волога земля  окропилась кров'ю та мізками останнього Віщуна в цих краях.

Розділ 6.

Що ж я накоїв?!
Небо спалахнуло від бликавок. Це Перун злиться, — колись шепотіли люди.
Арей тяжко дихав над тілом старого. Тепер ж ніхто нічого не говорив. Лишень Федот тихо молився склавши руки.
Погляд Арея знову ковзнув на пагорб де стояло вже догоріле дерево. Там знову стояв кабан. Арей міг би заприсягтись, що звір дивиться прямісінько на нього.
Дівчинка на землі подала ознаки життя. Тримаючись за почервонілу щоку, вона поволі підводилась.
- Залишилась лише вона.
Федот з Євангеліє та хрестом в руках направився до неї. Дівчинка подивилась на Арея великими голубими очима. Вона більше не плакала, хоч кутики її губ нервово смикались.
- Дідусь попереджав, що це станеться. — тремтячим від страху голосом прошепотіла вона.
Арей схопив свящника за плече.
- Облиш її! — Не відводячи погляд від неї сказав він.
- За наказом князя...
Федот вже збирався надутись від хвилі обурення.
- Це зачекає. Такий МІЙ наказ!
Федот обвів поглядом людей Арея. Ніхто з дружинників не стане на захист істинної віри без наказу того — це Федот раптом доволі чітко зрозумів. Він оглянув все селище. Нові християни поспіхом розходились по домівкам. Дощ посилився, ставши повноцінною зливою, перетворюючи багряну землю в криваві ріки. Далеко на пагорбі священик побачив кабана, непорушно стоявшого під деревом. Таку поведінку тварин він бачив вперше.
По небу знову пролетіла бликавка, осліпивши всіх навколо. За нею прогриміло так, що позакладало вуха. Коли Федот протер очі, то побачив, що кабана на пагорбі більше не було.

Розділ 7.

Тремтячими руками староста села подавав напої. Дві його дочки розносили їжу раз у раз зносячи на собі розпускання рук дружинників Арея. Старосто нервово зиркнув на нього, адже той обіцяв, що їм тепер нічого не загрожує.
Федот поспіхом відчитав молитву, просячи Господа благословити цю їжу та пробачити їх сьогоднішні гріхи. Арей мовчки сидів за столом. Їсти не хотілось. В домі, незважаючи на всю гостинність було тісно, але тридцять дружинників Арея все ж розмістились. В домі пахло теплом з пічки та м'ясом. Федот один сяяв. Він, немов мала дитина, обіцяв, що раз селяни тепер хрещені, то їм нічого не загрожує. Арей ж розумів, що це брехня. Якщо його люди не обдеруть їх до нитки, бойовий дух дружини впаде. А якщо таки все ж не обдеруть, за них це зробить князь з його церковними десятинами. Арею ж доведеться знайти інші способи збагатитись.
Решта їли мовчки, не забуваючи кидати жадібні погляди на дівиць.
- Брате, Арею? Що з тобою? — Поцікавився старий Всеслав.
Йому перевалило за сорок п'ять зим та літ, але він вже давно посивів додавши зморшки до численних рубців на лиці. Він повинен бути на місці молодого Арея, не попади він в немилість Добрині Микитовича, воєводи, котрий охоче допомагав князю хрестити русичів. Він, взагалі радо допомагав у всьому, що стосувалось меча й вогню, а раз тут ще й "свята справа".
- Та так, — Відмахнувся Арей. — сумую за столицею.
- Ми скоро туди повернемось. — Всеслав з батьківською любов'ю поплескав його по плечу. — Ще трішки.
Арей видавив з себе посмішку і встав з-за столу.
- Руки не розпукати! — Гаркнув своїм дружинникам. — Нічого не палити! І я не жартую! Не хочете потім ходити з відрубаними руками, тоді робіть, як кажу! Розміщуйтесь де забажаєте. Я буду в домі того старого, якщо комусь з вас терміново захочеться мене бачити.
Ніхто з його воїнів не промовив ні слова. Рука в Арея важка, а характер ще важчий. Сказано — зроблено. Обвівши мовчазне воїнство суворим поглядом, та переконавшись, що дійшло до всіх   — Арей вийшов в зливу.

Розділ 8.

Онучку волхва було майже не розгледіти в таку сильну зливу. Сірий колір болота поволі зливався з нічною синявою. Вогнище вже догоріло, тож попіл тепер літав по всьому селі. Проте Арей знав, що вона там. Коли небо знову розрізало навпіл блискавкою, він побачив. Вона стояла на місці спалення її діда. Старий згорів разом зі своїми богами.
- Ходімо! — Крикнув Арей.
Вона не зрушила з місця. Він вже надумав йти геть, але чомусь ноги понесли до неї. Болото чавкало та роз'їждалось під ногами, немов намагалось змусити Арея впасти.
- Це не прохання! — Арей спробував перекричати завірюху. — Я сказав, ходімо!
Шарпнув рукою її за плече. Розвернув обличчям до себе. В небі знову з'явилась блискавка, що освітила її лице.
Арей застиг. Від побаченого, його пересмикнуло. Рука безсило впала з її плеча, а ноги стали мов з каменю.
Голубі очі стали суцільно чорними. Вона відкрила рот, показавши чорний язик та зуби. Шкіра стала біліше і з кожним ударом блискавки білизна посилювалась.
- Не мине й трьох днів, як ти жалкуватимеш, що проклятий. Воїни твої помруть на твоїх очах. І безсилим будеш ти. І винним у цьому теж будеш ти! Зрадник! Зрадник!
Її голос був іншим. Від нього різало вуха й тягнуло заплющити очі. Так наче  говорили чоловік з жінкою одночасно. Арей відскочив назад, але заточився і розпластався по багнюці. Злива почала бити градом. Маленькі білі кульки дошкуляли йому все більше і більше.
Дівчинка не рухалась. Вітер забрав усе, що вона говорила далі. Арей піднявся прикриваючи обличчя руками. Тремтячими руками підняв з землі меч, котрий вилетів під час падіння. Зараз він покладе цьому край.
Приставив його їй до горла...
Від удару блискавки все навколо стало білим. Арей на мить подумав, що осліп.
Коли зір почав вертатись, він зрозумів, що тримає лезо меча біля шиї десятилітньої дівчинки, котра затамувала подих від страху і навіть боїться кліпнути своїми голубими оченятами. Ніякої суцільної чорноти більше не було.

Розділ 9.

Ставало холодно. Аби хоч якось прогріти дім, Арей кидав у пічку все, що могло загорітись. Як старий Волхв тут жив? Арей розтер руки, пускаючи на них пару з рота. Все за пів дня припало павутиною, покрилось мохом. Вогонь ліниво шипів у пічці. Свічка на столі кидала химерні тіні по всій кімнаті.
Жив старий небагато. Домівка його нагадувала швидше архів, чи майстерню зіллєвара. Всюди полиці з списаним пергаментом (котрий щедро летів в пічку), стіл з якимось засохлими рослинами. Арею тут не подобалось. Навіть темрява була якоюсь іншою — синьою, немов просяклу інеєм. Холод посилювався.
Потрібно тепло. Арей вже жалкував, що вибрав саме цей дім. Вогонь ніяк не ділився теплом, тож воїн шалено носився по хаті скидаючи все з полиць. Більше тепла, інакше замерзне.
Але повернутись назад він не міг. Тоді дружинники сміятимуться з нього, називаючи боягузом. Дивна річ, взагалі, гордість. Особливо, коли їй вдається перебороти страх.
- Дідусь спав ось там.
Арей ледь не підстрибнув, коли почув голос дівчинки позаду.
- Ти завжди так тихо ходиш? — приклав долоню до грудей, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.
- Ви просто не чули мене, хоч я вас гукала. Все кидали записи дідуся в пічку.
Під собою Арей побачив розкиданий пергамент, розлите чорнило та пір'я, що пристало до обіт. Арей раптом зрозумів, що йому вже давно не холодно. Та й немає більше ніякої похмурої синяви в домі. Все змінилось на теплі жовтогарячі тони.
- Ти спатимеш там. — Вказав рукою на солом'яне ліжко. — Я не скривджу тебе, якщо будеш тихою, наче миша. Спробуєш втекти, приб'ю до стіни! Зрозуміла мене?! Добре, а тепер зніми з мене чоботи!

Розділ 10.

Увісні, він йшов пагорбом, де стояло чорне дерево після удару блискавки. Був ранок, сонце ще навіть не почало сходити. Небо хизувалось блакитним та фіолетовим відтінками. Арей йшов босими ногами по холодній росі. З пагорба відкривався вид на село, котре вони вже захопили... Здалеку Арей побачив Федота, котрий читав службу прямо на вічевому майдані.
А з боку воріт на село мчав величезний кабан. Земля двигтіла та розліталась під ним. За кабаном тягнулась чорна смуга. Його ікла були завбільшки з меч. Ніхто в селі не помічав звіра, котрий був усе ближе...
- Мене він не зачепить. — Мить і біля нього з'явилась дівчинка. — Але решта помре в муках. Або лише ти, Арею. Вибір станеться з першою пролитою краплею крові.
- Я ж сплю, правда?
- Спиш, але це нічого не змінить.
- Як мені випросити пробачення в Перуна?
- Ніяк. Вибирай: ти, чи всі вони.
- Завтра тебе похрестять.
- Тоді помремо усі. Так казав дідусь.

Розділ 11.

Шум вивів його зі сну. Арей не міг його чути, через завірюху, але знав, що щось не так. Він миттю підхопився з ліжка. В кімнаті промайнула тінь. Воїн схопив з під подушки ножа і кинув. Не гаючи часу, витягну меч з піхов. Роззирнувся...
Дівчинка мирно сопіла в іншому кінці кімнати, склавшись калачиком наче той кіт.
Може примарилось? Звісно, — сумно всміхнувся воїн. Блискавка в дерево, могутній кабан, непогода, її чорні очі і пророцтво нелюдським голосом, холод, доки вона не прийшла... Занадто багато мені примарюється за один день. Як там казав той старий: пошли пелену безумств їм на очі...
Розуміння того, що ніякого звуку від метання ножа так і не було, вивело Арея з роздумів. Як не в стіну, так в того, хто міг бути — ніж мав би й потрапити. І мав би бути звук. А його не було.
Інстинкти змусили Арея впасти на підлогу. Ніж повернувся назад з тією ж силою, і з того ж напряму. Цього разу лезо з глухим звуком зайшло в дерев'яну стіну аж по руків'я. Тієї ж миті Арей підхопився з землі і понісся в бік ймовірного гостя. Махнув мечем насліпо.
В темряві нікого не було.
- Виходь і бийся, як чоловік! — прошепотів, розглядаючись навколо.
Дівчинка на соломі закрутилась. Арей мусив визнати, що крім них більше нікого не було.

Розділ 12.

Ранок почався зі сварки Всеслава і Федота. Не встигла буря стихнути й сонце з'явитись, як спалахнули суперечки.
З одного боку стояв старий вояка з двадцятьма дружинниками, ліниво очікуючи наказу. З іншого — священик закрив собою вцілілих селян. Обидва про щось галасували!
Арей глянув на землю, де поряд з його тінню відбивалась тінь внучки Волхва. Ім'я Арей рішуче не питав. Імена прив'язують. Він рано чи різно забуде, що жорстоко розправився з старим дідом на очах у його десятирічної внучки, якщо не знатиме їх імен. Лиця стираються з пам'яті, імена — закарбовуються в серце.
- Чого галасуєте? — Вдавано ліниво спитав Арей.
- Наші коні. — Всеслав ледь стримався, щоб відповісти не вдаючись до лайки. — хтось випатрав усіх наших коней.
- Розійтись! Ніякої крові, доки я все не з'ясую!
Не те, щоб Арей довіряв снам, але перевіряти, чи сон віщий, бажання не було.
Дружинники розчаровано розійшлись. Всеслав промовчав, не зводячи з Арея очей. Федот склав руки долонями підвівши погляд до неба, й беззвучно щось говорив. Арей минув їх перейшовши на біг. Стайня виявилась за рогом одного з будинків. Два приставлені Всеславом дружинника розступились, пропустивши його всередину. Пробув Арей не довго. Він до всього звик, але шлунок не витримав.
Всеслав прийшов, коли Арей перестав блювати.
- Так, наче ведмедів сюди запустили. — Сказав, оглядаючи тіла тварин, з котрих повилазили внутрішні органи. Вже неможливо було сказати: де чий кінь. — Або вепр якийсь.
Але ворота цілі, в частоколі дір немає...
- Де ті, хто охороняв стайню чи ворота вночі? — Арей все ще не зводив погляд з стайні, котра тепер нагадувала скотобійню.
- Їх немає. Троє зниклих. Десять чоловік відправилось на пошуки. Арею, дарма ти на них думаєш. Люди перевірені, служать нам давно...
- Нам? — від здивування в Арея піднялась брова.
- Тобі, я мав на увазі. — Знітився Всеслав. — Я думаю, це хтось з селюків. Йду я, мабуть, стримаю дружинників, щоб не наробили лиха.
Розділ 13.
Дівчинка невідривно слідувала за Ареєм. Воїни навіть посміювались, мовляв, переріже горло, поки спатимеш і втече.
- Тримай друзів близько, а ворогів ще ближе, — відрубував Арей.
Розговорити її про вчорашній вечір не вдавалось. Вона кліпала великими очима, щиро не вірячи, що вона могла б бодай щось зробити з того, що розповів Арей.
Невже крізь неї з ним говорив сам Перун? Арей не знав напевне. В кого він запитає? Хрещені селюки намагались не з'являтись на очі. Його воїнам було всерівно, вони зайняті поцупленням чужого майна. Федот доповість своїм візантійським священикам, а ті в свою чергу — князю. Князь скаже Добрині, і Арей з того, хто допомагає нести слово Боже, перетвориться в тіло з відрубаною головою. Єдиний, хто міг би дати відповіді на всі його питання спалений зі своїми ідолами.
Селюків він вигнав за село, наказавши копати ями і перенести тіла коней, щоб закопати потім. Троє дружинників, приставлені до них, щоб бува ніхто не втік з старих, жінок та дітей, не соромились з жартами. Федот прийшов до його домівки з докорами, але Арей був непохитним.
- Хтось завдав шкоди майну князя Володимиру. Дружинники ремствують, вимагаючи хоча б повідрубувати їм руки. Це найменше зло. Тож нехай копають, доки я не передумав і не прислухався до Всеслава!
Дівчинка принесла за стіл дві миски з їжею.
- Це неправильно, прости Всевишній, нас грішників. — Федот закотив очі до неба, хоч звідси він бачив лише накриту соломою стелю.
- Тобі нагадати, як ти голосив, закликаючи нас вбивати невірних?! Як ти благословляв потім нас, і хрестив уцілілих?! Ти хотів крові чоловіків уцілілих, але щоб вони робили брудну роботу не хочеш? Твій Бог має щось проти праці?
Федот спалахнув рум'янцем.
- Князь осліп і прозрів, навернувшись до Господа.
- Я теж чув цю історію. Прозрів він, мабуть, заради принцеси візантійської.
- Він дізнається, що ти собі дозволяєш!
- Не дізнається, якщо я відріжу тобі язика.
Федот замовк. Спокійний Арей лякав його більше, ніж як би він кричав. Священик мовчки встав і вийшов, грюкнувши дверима.
Онучка волхва спостерігала за ними з тіні, і як тільки той зник з'явилась перед очима.
- Люди забувають, що говорили колись. — Арей схилився над мискою. — До завтра він і не згадає...
Миска вилетіла з його рук і полетіла в стіну.
- Він зрадник! Іновірець! Вбий його! Розтовч йому голову!
Арей з жахом зрозумів, що перед ним повторення вчорашнього видіння. Тіло закам'яніло і все на що він виявився спроможним — це впасти з лави на котрій сидів.
Дівчинка поволі обходила стіл. Її очі знову були суцільною пітьмою. Голос знову був не її.
- Ти проклятий! Проклятий! Вбий іновірця! Іновірця. Змусь його страждати, або помреш! Всі твої люди помруть!
- Хто ти?!
Голос тремтів. В горлі пересохло. Дівчинка в його очах наче збільшилась.
- Ти знаєш, Арею! Роби, що я наказую, бо мій гнів ляже на всіх!
Дівчинку повело вбік. Її тіло обм'якло і вона з глухим стуком впала на підлогу поряд з Ареєм.

Розділ 14.

- Назви, хоч одну причину, чому я не переріжу тобі горлянку! — Прошепотів, Арей, як тільки дівчинка прийшла до тями.
- Це знову трапилось? — Налякано спитала вона.
Десятирічне дівча ладне було розплакатись щомиті. Вона не могла згадати, що відбувалось. Її неначе й не було.
Арей лише мовчки кивнув. Він не знав, відправити її на той світ, чи тікати стрімголов від страху. Але якщо з ним дійсно говорив Перун? Невже він зможе вбити ще одного посланця старих богів?
- Вона говирить зі мною увісні...
- Хто?
- Я не знаю, але вона добра до мене. — В неї затремтів голос. — Коли мені страшно, вона просить мене закрити очі. А коли я відкриваю очі, то бачу вас з наміром вбити мене. Я роблю щось погане?
Від її наляканого виду в Арея сильніше стиснулось серце. Він простягнув руку, але страх на її обличчі став сильніше, вона відхилилась і відповзла. Арей так і залишився з простягнутою в повітрі рукою. Ти вбив її старого, — нагадав собі.

Розділ 15.

Вона? Хто вона?!
Роздуми не давали йому спокою. Наказавши дівчинці сидіти в хаті і не потинати носа звідти, Арей швидким ходом вибіг на вулицю.
- Збирай людей, Всеславе! — Прокричав він. — Ми будемо вирушати. Беріть, що потрібно і гайда!
Він більше тут не залишиться. Волхв таки прокляв їх, тож варто було хутчіш вшиватись.
- Арею, з тобою все добре? — Поцікавився Всеслав. — Ти якийсь блідий!
Лівою рукою Арей стиснув тому плече. — Виконуй, трясця, мої накази!
Відповісти Всеслав не встиг. Хтось дико заверещав за огорожею.

Розділ 16.

Крики переросли у верески. В них було повно страждання і болі. Арей відчув, як все вкладене у верески проходить крізь нього. Він зупинився, зрозумівши, що його люди не йдуть за ним. Вони завмерли біля воріт.
- Серйозно?! — Гаркнув Арей, дивлячись на них.
Ніхто не наважився ступити ні кроку. Врешті Всеслав вийшов наперед.
- Я піду з тобою на край світу, якщо треба.
- Решта в стіну щитів. І ні на крок назад, а то я з ваш шкіру поздираю і на паркани понатягую! Всеслав, за мною!
Двоє воїнів київського князя вийшли за ворота.
Переглянулись. Все село оповило густим туманом.
- Мара мене роздери. — Пробурмотів Всеслав. — Тепер я вірю, що ми прокляті.
Криків більше не було. В сірому тумані вони не бачили абсолютно нічого. Та й туману такого не бачили.
- Тримайся за мною.
Арей міцніше перехопив меч, виставивши перед собою щит.
- Спочатку грім, потім коні. — Бурмотів Всеслав. — Тепер це.
Арей пропустив його слова повз вуха. Вони йшли вздовж частоколу, щоб не загубитись навіки.
Першого вартового вони знайшли біля стіни, роздертого навпіл. Вираз мертвого обличчя все ще зберігав ознаки жаху. Що ж такого він побачив? Арей обережно переступив, через кишковик, котрий воїн невдало намагався втримати до самої смерті. Невже Перун перетворився на кабана і спустився покарати їх? Якщо так, то старий волхв мав би радіти. Демонстрація сили старих Богів.
Далеко в тупані щось гупнуло. Тоді ще, і ще. Земля аж задвигтіла, і що сильніше двигтіла, то більше гупало. До них бігло щось.
Щось дуже велике, раз земля під ними почала ходити наче землетрус.
- Воно йде на нас. — Арей повернувся лицем до загрози і виставив перед собою щит. — Щоб там не було, будь готовим!
- Наче зграя ведмедів. — Всеслав став пліч-о-пліч з Ареєм.
- Або...
Відповідь прийшла миттєво. Арей щосили штовхнув Всеслава, збивши того на землю. Сам пірнув у інший бік. Його здогади виявились вірними. За мить, тулуб могутнього кабана, ростом з дорослого чоловіка і розміром з бика — врізався мечеподібними іклами в огорожу. Кілька балок чатоколу хруснули і завалились на найближчу домівку...

Розділ 17.

Меч Арея глибоко зайшов кабану поміж ребра. Воїн миттю спохватився. Звір заверещав, але здавалось воїн його лише розлютив.
Всеслав ударив мечем згори, намагаючись перебити хребет. По лезах стікали цівки темної крові. Перун це був у звіринному обліку, чи ні, але звіра вони таки поранили. Кабан метнув головою в боки. Воїни прийняли удари на щити, але встояти на ногах їм це не допомогло. Арей боляче заточився на землю, проїхавшись по багнюці. Звір на мить розгубився, не знаючи на кого нападати, але врешті вибрав Арея. Воїн не встиг піднятись. Щит затріщав від удару могутніми іклами, але на диво вцілів. Арея відкинуло в туман...

Розділ 18.

В голові гуділо. Руки зі щитом він майже не відчував. Меч він втратив. Навколо, очі бачили лише суцільний сірий колір. Туман не відступав ні на крок. Іноді Арей бачив там тіні, що шугали туди-сюди. Невпевнено піднявся.
Щит тепер перетворився на уламки. Фарба злізла, залишивши на дереві дві широкі лінія, глибини котрих ледь не вистачило, щоб розпороти йому руку.
Арей почув тихе рохкання збоку від себе. В сірому тумані поволі вимальовувались контури звіра.
- Ні, вони мої!
Звір зупинився і контури розчинились.
- Я перша відгукнулась на заклик. Будь-ласка, залиш їх мені!
Арей вже чув цей синхронний голос чоловіка і жінки разом. Онучка волхва так говорила. Але ж він наказав їй не виходити геть.
- Він кликав нас усіх, але я була першою! Ти завжди мені заважав. Відступись, цього разу, заклинаю тебе!
Знову невдоволене рохкання, а тоді все стихло.
Арей поволі піднявся. Уламки щита відправились геть в туман.
Знову чорна тінь пробігла попереду.
- Всеслав?! — Заволав Арей.
Йому відповіло лише завивання вітру. Без щита і меча Арей відчував себе голим. Зброя давала впевненість, а раз тепер її не було...
Знову тіні навколо нього. Хто це? Чи, що це?
Туман приховував решту.
- Чи є хтось живий?! — Знову закричав Арей.
Цього разу навіть вітер не відповів.

Розділ 19.

Федот молився позаду стіни щитів. Він вкладав усю віру, яку лише мав, у свій голос. Очі намагались не відводити погляд від неба. Аж раптом частокіл почав падати від гучного удару по ньому. Воїни переглянулись, але більше нічого не сталось.
Зате у ворота зайшов Всеслав. Весь у багнюці, з поломаним щитом на руці.
- Там був Перун! — Прогарчав він. — І хтось ще!
- Немає ваших ідолів! — Вибухнув Федот. — Є лише один...
Він замовк. Туман почав насуватись на них. Його сірі клуби поволі сунулись по землі.
- Стати в коло! — Заволав Всеслав, переходячи на біг. Воїни були навчені, хоч страх робив їх повільнішими. Федот навіть не встиг нічого сказати, як його вже узяли в щільне кільце, куди вже протиснувся Всеслав.
- Арея вже немає в живих. — Тихо, але так, щоб почув кожний заговорив Всеслав. Підмога не повернеться. Ні селюків, ні інших наших людей вже немає. Ми залишились одні. Стояти до кінця! За князя! За Русь!
Воїни хором підтримали його крики. Туман повністю оточив їх.

Розділ 20.

Ти не зробив свій вибір. Значить вибір буде зроблено за тебе!
Голос зник так само раптово, як і пролунав. Арей роззирнувся в усі боки, але вгадати, звідки він прийшов було марно.
- З'явись передо мною! — Заволав Арей.
- Ти не в тому положенні, щоб наказувати! — З туману залунав дзвінкий дівчачий сміх. — Сьогодні я заберу до себе тебе, або їх. Або ти можеш це все припинити, якщо зробиш з вашим священиком те, що й з її дідусем! Тоді я дозволю вам піти.
- Не дозволиш. — Раптом Арей чітко зрозумів, з ким має справу. — Ти не дозволила піти нікому. І нам не дозволиш. Старий прив'язав тебе до цього місця. Ти говориш зі мною, через маленьку дівчинку. Ти і її забереш...
З туману вийшла внучка старого волхва. Її очі були блакитні, а не чорні, як тоді, коли крізь неї з ним говорила невідома істота. Позаду неї проносились силуети, але вона не звертала жодної уваги на них. Наче в трансі, вона наближалась до Арея.
- Ти можеш це припинити, якщо зробиш вибір. — Цього разу дівчинка заговорила своїм голосом. — Має пролитись кров. Кого ти віддаси? Себе, чи всіх своїх людей?
Позаду чорні руки тіней з туману схопили Арея за плечі і повалили на землю. Ще кілька тіней схопили його за ноги і потягли геть.
Він гарчав, виривався, але марно. Туман проходив крізь його одяг, пролізав у легені, наповнюючи їх вологим холодом.
- Що ти обираєш, Арею?! Ти, чи вони?!
Його зап'ястя прибило до землі. Ще один тіньовий силует з'явився з туману, сів йому на груди і, схопивши руками за шию, став душити. Сили покидали Арея. Його плащ та одяг на спині роздирало від того, що його тягли все далі і далі. Повітря закінчилось, в очах потемніло...
- Зроби свій вибір!

Розділ 21.

Кількох воїнів одразу ж затягнуло в туман. Крики ще довго лунали у Федота в вухах. Їхнє кільце знову зімкнулось.
- До домівки старости! — Волав Всеслав.
Невідомо, коли паніка взяла гору, але стіна щитів розпалась і воїни перейшли на біг. Федот біг разом з усіма. Туман ж поширювався за їхніми спинами. Хтось з воїнів упав...
Верески лунали не довго.
Федот останнім добігав до хати. Всеслав стояв біля дверей, готовий закрити її щомиті. Федот пропустив воїна перед собою. Він був останнім...
Всеслав загородив йому прохід в двері.
- Там зі мною заговорила Мара. Богиня смерті. — Його кулак з хрускотом врізався Федоту під дих, зігнувши священика вдвоє. — Вона дала мені вибір: ти, або мої люди. Нічого особистого.
Федот впав на землю, лицем вниз, склавшись калачиком, марно намагаючись вдихнути. На очі виступили сльози. Все розмилось навколо, стаючи сірим. Всеслав, щось прокричав, і закрив двері зсередини. Федот залишився на вулиці сам. Туман поволі охоплював його. Постаті в тумані крутились навколо нього. Федот скрутився калачиком, підтянувши до себе коліна, розуміючи, що врятуватись не вдасться...

Розділ 22.

- Ми не так домовлялись!
Всеслав ледь не підстрибнув від голосу позаду. Онучка волхва весь час була за дверима. Її чорні очі зливались з тінню. Русяве волосся спадало на лице. Кілька воїнів переглянулись. Всеслав коротко кивнув. Двоє воїнів кинулись на неї з мечами наголо.
Дівчинка вмить зігнулась вдвоє. Розкрила вуста в беззвучному крику. По підлозі від неї почала рости величезна тінь. Один з воїнів заверещав, коли наступив на неї. Його нога гучно хруснула в коліні. Дружинник звалився прямо в тінь і більше не піднявся. Іншого дівчинка викинула за двері в туман одним помахом руки.
- Я залишив тобі християнського священика! — В розпачі закричав Всеслав.
- Я не маю над ним влади. — Вона розвела руками. — Тому угода відміняється.
Тінь розповзлась далі. Ще кілька воїнів упало ниць. Ніхто не подавав ознак життя. Всеслав задкував з рештою воїнів, доки не оперлись в стіну.
Тінь була все ближче. Вона майже торкалась чобіт Всеслава.
- Я зроблю це! — Заволав той. — Зроблю, чуєш?!
Тінь зупинилась.
- Ти можеш пройти.
Всеслав не став ввагатись. Підхопив щит з землі він вибіг за двері. Решта воїнів кинулось за ним, але дівчинка заперечно помахала пальцем, зловісно всміхаючись.
- Про вас мови не було.
Всеслав розвернувся, коли двері зачинились щойно він вибіг. Він повернувся, загупав кулаками по них, але двері не піддавались. З середини долунав перевертаючий душу вереск. Крики воїнів лунали недовго.
Всеслав закричав від безсилля. Здавалось самі небеса почули його крик. Його очі наповнились кров'ю. Він роззирнувся в пошуках Федота, але встиг лише помітити, як священик тікає геть з селища, крізь туман.

Розділ 23.

Федот продовжував бігти, затуливши обличчя руками. Крізь туман до нього долинав незрозумілий шепіт. Священик шепотів тремтячими губами усі молитви, котрі знав...
Кулак в потилицю наздогнав його несподівано. Священик розплатався по землі. Над ним стояв Всеслав з закривавленим мечем. З його грудей вирвався тваринний рик. Очі залились кров'ю. Федот почав відповзати, трусячись від страху.
- Це буде швидко. — Всеслав заніс над головою меч. — Вона не може забрати тебе. Тому доведеться мені.
- Арей! — Заволав Федот.
- Він не допоможе. — Байдуже відповів Всеслав. — Мара забрала його. Він забороняв тебе чіпати, адже Добриня назве його сім'ю язичниками. А з язичниками тепер розмова коротка.
- А сам ти хто?! — В Федота зламався голос.
- Брехун, після того, як вб'ю тебе...
Меч опустився. Федот закрив голову руками, заплющивши очі...
Лезо його так і не торкнулось. Всеслав випустив меч, розвівши руки в боки, здивовано дивлячись на меч в себе в грудях. Ноги воїна підкосились і він впав на коліна. Позаду нього стояв Арей. Весь в багнюці з багряним відтінком крові, дихав він тяжко, голова була розбита. Волосся злиплось від крові.
Він витягув меч з грудей Всеслава. Воїн повалився на бік.
Федот хотів щось сказати, але Арей раптом зблід, впавши слідом за Всеславом на землю.
- Вони мої! — онучка волхва з'явилась перед носом Федота. — Всі вони мої! За те, що вчинили! За те, що прогнівили нас. За те, що відреклись від нас. Забули!
- Вас?! — Перепитав Федот. — Вас ніхто не згадає! Ще сто чи двісті років і ніхто не знатиме ваші імена. Поверни Арею життя!
- Я можу лише забрати.
- Тоді не забирай!
Дівчинка всміхнулась, обхопивши голову священика обома руками. Федот відчув, як слабіє його тіло. Життя поволі покидало його. В очах потемніло.
- Цього йому вистачить.
Священик завалився на землю, коли руки відпустили його голову. Він підвів голову, лише щоб побачити, як дівчинка схилилась над тілом Арея і щось прошепотіла...

Розділ 24.

Арей прийшов до тями, коли туман розвіявся. Його меч лежав поряд. Підняв голову. Частокіл селища був зовсім близько. Повернув голову в різні боки: нікого навколо не було. Невже це був сон?
Роздерта спина переконала його в протилежному. Туману більше не було.
Він поволі піднявся. Меч в руці тепер додав йому сили. Шкутильгаючи, він дійшов до воріт. Там теж нікого не було. Лише самотня сіра постать скрутилась калачиком біля дому старости села і щось шепотіла. Арей впізнав у постаті Федота. Поволі дійшов до нього. Поклав руку на плече. Федот закляк.
- Все минулось. - Прошепотів Арей.
Священик налякано підвів голову. Його чуприна тепер посивіла, волосся випадало цілими жмутами.
- Арею? Ти таки вцілів?
Він не відповів. Залишив Федота лежати в багнюці, і по крокував до дому старости.
В будинку нікого не було. Лише мечі та щити безладно лежали на землі. Мара забрала їх усіх, не залишивши жодного тіла для поховання. Жодний з його людей не вижив.
Вибір було зроблено.

Розділ 25.

Село залишилось далеко позаду. Двоє подорожніх повільно віддалялись від нього. Один старий, тримався за посох. Інший тягнув за собою торбу.
Тупіт копит вони почули раніше, ніж побачили вершників. До них наближався цілий загін. Два десятки вершників у повному бойовому спорядженні пронеслись попри них. Арею з Федотом довелось відійти геть. Вони виглядали як два селюка, тож не дивно, що воїни їх не впізнали.
Федот всю дорогу дивився на хрест в себе на грудях. Арей дивився вдалечінь. Ніхто не говорив до самого вечора.
На ніч довелось зійти з дороги. Вони розвели вогнище, щоб не замерзнути вночі.
- Ти потрапиш в Київ і скажеш, як було, — говорив Арей. — Скажеш, що ми померли. І я теж.
- Але ти живий. Ти врятував мене.
- І пожертвував своїми людьми. Мені тепер закрита дорога додому. Так буде краще.
- Але твоя сім'я...
- Пам'ятатиме, мене як героя та сміливця. Краще, ніж жити зрадником.
- Зрадником?
Арей замовк. Там, в тумані він зробив вибір. Федот чи його воїни.
- Ким була та дівчинка?
- Мара. Богиня смерті. Вона перша відгукнулась на прокляття старого волхва. Весь цей час вона жила серед нас в тілі онучки волхва, готуючи свою помсту. Я був сліпим. Яким ж я був сліпим!
Федот мовчки перехрестився.
- В Києві, — в Арея затремтіли вуста. Він глянув кудись в далечінь. — Залишилась моя сім'я. Їх звинуватять в єресі, коли з тобою щось станеться. Тож, коли Мара затягнула мене в туман, в мене був вибір: ти, чи мої люди.
- Ти не мене вибрав, — нагадав Федот. — Ти врятував свою сім'ю. Але чому вона відпустила нас з тобою?
Замість відповіді Арей злякано показав пальцем кудись вдаль. На галявині в двох сотнях кроків від них блискавка влучила в дерево. Стовбур загорівся, ставши факелом в нічній пітьмі. Але не це налякало Арея. Від дерева на них поволі насувався здоровенний кабан.
- Це знову вона? — Федот підхопився на ноги.
- Це Перун, — Арей потягнувся до свого меча. — Вона дала нам піти. А він — ні.
Звір був усе ближче. Арей встав на ноги. Витягнув з вогнища гілку.
- Тобі здалось би тікати, Федоте. Я поки затримаю його на скільки зможу. І не обертайся, щоб ти не почув.
Федот ще раз перехрестився і тоді побіг по дорозі. Його уста беззвучно смикались у молитві. Арей залишився наодинці з кабаном. Звір був усе ближче...
Федот не обертався. Ні, коли чув грізні крики Арея, ні, коли почув, звуки битви і рикання здорового вепра. Він затулив вуха, коли крики Арея доповнились криком болю. І відкрив, коли наступила тиша. Озирнувся лише, коли настав світанок. Нікого позаду не було, проте страх гнав його далі.
Постаріле тіло несло його налякану душу геть, відтягуючи зустріч з Господом, у якого Федот так вірив...

Епілог.

Сотник поволі чекав, доки його воїни обнишпорять всі домівки. Він з кількома воїнами сиділи на конях в центрі селища. Що ж тут трапилось? — гадав він. Ніби буря пройшла. Але останні сім днів погода стояла сонячна...
До нього підійшов один з дружинників.
- Ми нікого не знайшли, — сказав той. — Лише одяг, зброю та харчі. І...
Він відійшов убік, показавши маленьку дівчинку з голубими очима, котра весь час ховалась за ним.
- Що тут сталось? — спитав у неї сотник.
- Вона німа. Не говорить зовсім. Що будемо робити з нею?
- Заберемо її з собою в Київ, там візантійські священники дадуть раду.
Він пильно вдивився в дитяче, замурзае лице. Вся вона була в багнюці. Волосся стирчало клубами. На мить йому здалось, що її очі стали суцільно чорними, а на губах заграла хижа посмішка. Але сотник лише повертів головою. Занадто довго вони були без хорошого сну.
- Селище спалити, щоб не прийшли мародери! Все необхідне забрати! Дитину беремо з собою в Київ. Час повертатись додому, хлопці!

Кінець.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Уляна Янко, 23-05-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 22-05-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Інра Урум, 19-05-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82906794548035 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …