Одного разу Іван Павлович Головатий, міцно поснідавши, чомусь уявив себе творчою людиною, тобто письменником (мабуть в дитинстві зайве ласував солоденьким), і почав писати. Але далі кількох рядків діло не йшло. Та нарешті зрозумівши, що початок був якийсь пріснуватий – не вистачало якоїсь перчинки. Трохи поміркувавши, він впевнено утнув до твору любовну пригоду на тлі сільського пейзажу; щоб і корівки були, і кізочки, і курочок видимо-невидимо. Головатий все графоманив і графоманив.
Над твором Іван Павлович старанно працював уже третій місяць: все писав та переписував, писав та переписував, писав та переписував доки оповідання не набуло такого вигляду, на думку Головатого, що можна було відсилати в Мережу на облюбований літературний сайт. Його твір, для занадто прискіпливого читача, вийшов, як завжди, довгим, нудним, слащавим і мало зрозумілим, навіть професіоналам. Він ще трохи посидів, поміркував, випив міцного, як первак, чаю і прочитав твір голосно для себе, для задоволення. Сюжет був вибраний нахабно простий: Головний герой, гарний сільський парубок Степан, ні з того-ні з сього закохався до нестями в пристаркувату, ще й кульгаву молодицю Варвару. В селі зчинився галас молодих незаміжніх дівчат. Всі були впевнені, що клята Варвара приворожила молодика, ну і все т. і. Головатому здавалося, що ідея твору розкрита в повній мірі, тема актуальна (в житті яких тільки чудес не буває). Задоволений написаним він, щоб не гаяти ні хвилини, жбурнув твір в Мережу.
На наступний день, вечором, Головатий, в передчутті схвальної критики на його твір увімкнув ноутбук і, що його вразило до глибини душі, він знову прочитав негативну критику. Його дошкуляли за нібито недостатньо розкритий образ головного героя, критиків цікавило, чому Степан піддався на чари кульгавої молодиці, адже в селі стільки гарнюніх дівиць. Одна дуже емоційна рецензентка навіть назвала Степана «козлом». А ще читачів дуже цікавило, чи Степан пив горілку.
Головатий, не тямлячи себе від збудження, вмить зняв свій твір із Мережі і не відкладаючи в довгу шухляду почав правити його керуючись критичними зауваженнями. Він почав писати все відверто, з картинками: «… Степан був сільським алкоголіком, пив усе що горить, а з Варварою злигався з дурі…». Головатий безжалісно заставляв свого героя тинятися по всіх гадюшатниках в окрузі, він провів його найтемнішими закутками міліцейських катівень. Головатий нічого не придумував від себе, бо всім цим жахіттям холоднокровно хизувалися репортери з телеекранів і газет, він лише придавав усьому літературну огранку.
Та коли прийшлося писати про зґвалтування Степана міліцейським кийком з усіма охами та ахами жертви і катів, самого Головатого знудило. Доморощені садисти значно просунулись у теорії і практиці заплічних справ.
Нарешті, закінчивши писати твір, Головатий наважився прочитати його дружині, яка спершу вперто не хотіла слухати, рахуючи писанину чоловіка дурницею, та почувши написане присіла і затамувала подих. Від почутого в неї волосся на голові здибилося, як від невдало зробленої хімії. Головатий, закінчивши читанину, підвів голову. Лице дружини було біле, як крейда.
– Ти… ти… інтелектуальний садист, – ледве вимовила вона від натиску почуття і залилася солоними слізьми.
– Нічого ти не розумієш, зараз читачеві потрібен хайп на всю голову, – упевнено сказав дружині Головатий. Він полегшено зітхнув відчувши солодку втому і випустив своє творіння у кругосвітню подорож, а дружина ще довго хлюпала носом, бо їй було жаль свого схибленого чоловіка.
