Мешканець міста, дитя асфальту, узяв собі за дружину дівчину з села. Познайомились на роботі. Причарувала поетичними розповідями про садок біля хати та квіти під вікнами.
До цього хлопець бачив садки тільки в колгоспі. Кожної осені інженери та науковці підприємства виїжджали в підшефний колгосп збирати яблука. Тож і уявляв собі, що садок це частина садиби, де рівними під шнурок рядками на однаковій відстані одне від одного посаджені дерева. Проміжки між ними не як колгоспі переорані, а засіяні конюшиною з кульками квітів ніжного кольору вранішнього сонця в серпанку. Ну і квіти ростуть приблизно так, як на клумбах в центральному парку.
Насправді садком виявилися безладно натикані плодові дерева, що росли в найнесподіваніших місцях. А квіти росли в таких закапелках, де їх ніхто не бачив. Натомість двір та прилегла до двору частина вулиці, де по ідеї повинні буяти квіти, захаращені господарським непотребом та загаджені курми, качками, гусьми. До того ж, кури вищипали до останньої билинки усю зелень на подвір’ї.
Так було не тільки в садибі тестя. Першого літа після одруження молодята кожні вихідні приїжджали в село і ходили в гості до родичів. Так би мовити, знайомили зятя з ріднею. Садиби мало чим відрізнялися. Та ж сама захаращеність подвір’я і такі ж безладні садки та квітники.
Одного спекотного літнього дня прийшли в гості до дядька Івана. Невеликий ошатний двір, зарослий споришем, вкривала своїми гілками висока крислата груша. На її гілках висіли незвично великі груші, що час від часу з характерним звуком «чмяк» падали на моріжок. На місті падінь утворювалися жовті пахучі калюжки, над якими діловито поралися оси.
Дядько зірвав кілька груш:
- Пригощайтесь, діти.
- Оце так груші! – вигукнув зять, коли скуштував плід. – Дині не такі солодкі та соковиті! От би і нам мати такі у себе в саду.
- Ну, це ж не складно, – каже дядько, - хоча процес довготривалий. Треба восени викопати в лісі грушу дичку і посадити її у себе в саду. Через рік, якщо вона прийметься, прикалірувати щепи з цього дерева.
Процес виявився не тільки довготривалим, а ще й складним. Зять не відрізняв грушу від дуба, тому йти до лісу одному без жінки не було сенсу. Запрошував дружину, мовляв, пішли до лісу, викопаємо дичку і займемося тим, що ще не робили в лісі. Романтика!
- Та яка там в біса романтика! Холодно. На городі он скільки роботи. Та й кому потрібна та твоя груша?
- Як кому? Уявляєш, народяться у нас дітки і будуть своїми беззубими ротиками смоктати соковиті солодкі груші.
- Ага, уявляю. Не стільки з’їдять, скільки замурзаються. Ти ж бачив, скільки ос на тих грушах у дядька Івана. І в нас будуть, якщо посадимо таку грушу. Накинуться на замурзаних дітей і, не доведи Господи, покусають.
Добре хоч сусідські хлопчаки допомогли. Провели в ліс, показали, де ростуть дички, підказали, яке саме деревце треба викопати.
Ще складніше виявилося посадити грушу. Ганяли бідного зятя з його дичкою від вулиці перед двором до самого городу.
- Хай садить он там, в кутку, – нарешті показав тесть. – Там було гнойовище, земля вигоріла, все одно нічого не родить.
А грушка прижилася. Наступної осені зять пішов до дядька Івана, взяв щепи і уважно вислухав, що і як робити. Поклав гілочки на зиму в погріб і ранньої весни прикалірував. Та видно щось зробив не так. Груші родили звичайного розміру, тверді, хоч об стіну бий, на смак трава травою. Лише пізньої осені ставали ледь солодкими. Зате лежали і не псувались до самої весни.
Пройшло чимало часу. Вже давно не молодята, а уже дід та баба, на вихідні приїхали в село і заходилися коло дерева.
- Да, постаріла груша, як і ми з тобою, – філософствував дід. – Я ж її посадив в той рік, коли ми одружилися. В один і той же час чекав першого цвіту і першу дитину. Діти, слав Богу, вдалися на славу, а от з грушею вийшла невдачка. Це так мене вибило з колії, що я нічого, окрім дітей, більше в цій садибі не робив. І як воно так виходить? Корінь і стовбур від дички, гілки від груші дядька Івана, а плоди невідомо звідкіля.
- Що ти мелеш? Дядько Іван, як і ти, був блаженний. У нього все було, не як у людей. Уявляєш – він купував у сусідів картоплю, яйця, молоко, м’ясо.
- А де ж він гроші брав?
- Тримав пасіку, продавав мед. Город засівав холодною м’ятою. Влітку бджоли брали з неї мед, а восени скошував і здавав на горілчаний завод.
- Да, я брав у його цю м’яту, - мрійливо облизнувся дід. – Кинеш пучечок в самогонку, і вона не воняє, а приємно пахне м’ятою. В саму пекельну жару здається холодною, наче з холодильника. А до чого тут груша?
- До того, що кому потрібна груша, яка і дня пролежати не може? Якось тітка в автобусі, коли ми їхали сюди додому, розповіла, що у неї в саду ростуть груші, які лежать і не псуються до самої весни. Що купила щепи у діда, який торгує на ринку. Ну, я знайшла того діда, купила такі самі щепи, поклала їх в погріб, а твої викинула.
- Так це виходить я прикалірував не свої щепи. Може і діти не мої, а підмінені?
- Поговори мені! Дожив до сивого волосся, захистив дві дисертації, а як був дурнем, так дурнем і лишився.
- Чому це я дурень?
- Тому, що любий сільський дядько давно б здогадався, що до чого. Бо вони все знають про дерева, знають, коли треба обгортати картоплю, яким ядом і коли кропити жуків. Та що з тобою говорити!? Тобі до них інтелектуально тягтися-тягтися, і все-одно не дотягнешся.
