– Я тобі так скажу: ми раніше про корупцію чути не чули. Ну, це я прибрехав канєшно, бо при Союзі нам по радіо розказували про неї: шо на Заході одна корупція кругом. Да якби хто мені тоді сказав, шо і в нас буде – я б нізащо не повірив. Це олігархи з політиками розвели її в Україні. Вони винні – а хто ж іще? Не наш же люд святий. Було при Союзі голопузим задрипанцем, а тепер воно – олігарх! З простого народу кров п’є... Як це той казав? Ага, кровосісі. Поскуповували задурно наші ваучери, потім акції за копійки, землі в оренду забрали і правлять.
Скрізь у них тепер паркани, охорона, колючий дріт – дідька лисого шо поцупиш! Чортові навігатори їхні навіть на комбайнах стоять: кілометрів не припишеш і спідометра не підкрутиш – все бачать, ти скажи! Тут один з „Кернела” недавно мені розказував:
„Їду каже трактором на поле – стерню дискувать, коли ж це друга побачив. А в мене до нього діло. Треба тільки було на радіовежу піднятись. Ну, я свій радіомаяк з трактора зняв, у кишеню поклав і поліз нагору. Робимо своє діло на вежі, коли ж це телефонує диспетчер:
– В тебе все нормально?
– Та нормально, а шо?
– В мене сістєма показує, що трактор твій піднявся над землею на чотирнадцять метрів, он шо!”
Ну, ти поняв?! Усе бачить! І той, між іншим, не витримав, розщитався. „На лиха, вона мені, – каже, – така робота! Я до цих навігаторів на руки получав сімнадцять, дак на солярі ж мав удвічі більше! Два місяці терпів. А як заявив мені манагер їхній, що я, мовляв, учора проїхав на шість кеме і триста метрів менше, ніж записав – плюнув і на рощот подав нахер! ”
Хіба це діло – отак-о над людьми знущаться? Самі гребуть обидвома лопатами, а тобі й ложкою не дають! Незалежності вам схотілося... Жеріть тепер. Союз вам був не такий? При Союзі всі однакові були. Бо рівні. В колгоспі як було заведено? Той голова хороший, що сам живе і другим жить дає. Обрали нового голову – першим ділом колгосп будує йому хату. Ну так і він же нехай до людей по-людському! Колгосп діло таке: колись діди, батьки знесли все докупи, як-не-як склеїли, а коли шерсть почала відростати – чого ж не постригти? Ясно, по чину треба – ніхто не проти. Ти береш? Береш. Так і мені дай взять, і йому, і їй – ми шо, не люди? Як ото: всьо вокруг колгоспноє, всьо вокруг мойо!
Я тобі скажу: не тільки в колгоспі. Довелось мені й на заводі потрудиться – в Ладані, на „Пожмашині”, да-а... От случай один розкажу. Там же нержавійки було – море! А один прийшов, новенький, бачить: в п’ятнадцятому цеху тільки те й роблять, шо з нержавіючої труби антени варять. І йому загорілось. А такий уже ж чесний попався! Ото, як кажуть, безпартійний комуніст, ага. Ну й додумався. Написав заяву на директора, шо так, мол, і так, прошу відпустити мені в щот зарплати три метри півдюймової труби-нержавійки. Зайшов до директора підписать. Той бумажку його крутив, крутив... А тоді до вікна підійшов і пальцем до себе зве: йди, значить, сюди.
– Оно-о, – каже, – бачиш, антена з нержавійки. І там, і там. По всьому Ладану. А до мене, скільки тут роблю, ще жоден з такою заявою не прийшов. Іди, – каже, – і не мороч мені голову.
Оце діректор, я понімаю!
Ти от мені скажи: чого воно так?! При Союзі чомусь усього хватало, всього-о! Кругом „Пожмашини” в радіусі двадцять кеме по селах в кожному другому дворі каструлі з нержавійки, димарі з нержавійки, корита для свиней і ті з нержавійки! Хто повороткіший, той і ворота собі з неї робив, поняв? Ото тільки шо червоною фарбою помаже, аби в очі не кидалось. Дак і фарба ж звідти, з „Пожмашини”. А машин випускали по три з половиною сотні в місяць – тепер хіба що за год! І всім всього хватало – і на машини, і на корита... Чого? Бо в норми на машину стільки закладено було: люди ж тоді головою думали; знали, шо братимуть, шо всім жить треба. А тепер... чорт віть шо!
В кінці місяця, – віриш? – водії, бувало, повний бак бензину десь у лісі на землю виливали. Бо заправщиця лаялась, в неї „краснота” по звіту йшла. А ціна йому була – три копійки за літро, поняв?! Ото жили! Тепер же там обкатку машинам не роблять, а при Союзі поки дві тисячі кеме вона не пройде, воєнпред не прийме. Дак ото коли кому кудись треба було – до тих обкатчиків приходе: „Хлопці, одвезіть на курорт.” І в Сваляву по курсовці! І назад – приїдуть і заберуть: їм же аби куди їхать. Поняв, як жили?!
Або деоцех узять. Там як місяць, так вісімнадцять кубів шестиметрової „шлюпки” везуть. Це шалівка така обрізна, з корабельної сосни: на шість метрів хоч би тобі сучечок де був! Драбини-трьохколєнки з неї робили – в комплекті до кожної пожмашини йшли. І то не хазяїн був, шо на заводі робив, у своїй хаті жив, а хоч одної секції з трьохколєнки не мав. Нормальні люде і самі мали, і брату, і свату везли. І по знакомству, канєшно. Тоді грошви в людей повно було, тільки до чого не кинься – все треба було ДОСТАТЬ. Хто вмів достать, той жив добре! А хто не вмів, той шо ж... Удвічі гірше жив. Дак удвічі ж, а не в дві тисячі, м-мать їх!..
А доставать усе доводилось, це правда. Ну, я тобі скажу, і удовольствія ж було, як достанеш – ого! А гордості! Хтось побачив: „Де достав?! – аж загориться весь: – А мені?” І ти вже чуствуєш, шо ти нужен комусь. А шо да як, знаєш. Тому, котрий тебе просив, достав і він уже твій: він тобі шось достане. І весь Союз отак і крутився: ти мені, я тобі. Це тепер куди не ткнись, скрізь гроші, гроші, гроші. Все купується, все продається... А тоді треба було доста-ать! А як доставали? По случаю, по знакомству, ПО БЛАТУ! У кого був блат, той королю кум і міністру сват. Тоді дружба цінилась. Вмієш з людьми водиться, дружить – живеш во! Там з-під прилавка шось узяв, там з підсобки винесли, а в кого не знакомство, а справжній блат, той з чорного ходу сам зайде і візьме, скільки треба. І отак усе... мать їх!
От понімаєш, тоді вміли благодарить. Коли ще газу в трубах не було, весь наш город на балонному їсти варив. На місяць того балона хватало. А тоді йдеш у газовий, робиш заявку, тобі везуть. Три рублі за балон, четвертий зверху – Собаці. Це так у нас поза очі звали того розвозчика. Хто вже перший завів давать Собаці рубля, не скажу, а давали всі. Хтозна нащо давали... Всі дають – як ти не даси? Скажуть: свиня неблагодарна. Або оце врачі. Пневмонію тобі вилічили – ти лєчащому гусочку приніс. Не дай бог до хірурга під ніж втрапив – стегно од кабана. Аякже! Хтозна шо на тебе чекає, чи на родичів твоїх. А людина тебе запам’ятала, шо порядний, не якась там свиня неблагодарна і вдруге поможе, спасе. Тоді люде бога в серці мали... Це тепер хірург на тебе й не гляне, поки наперед пакет з грошвою не получить. Дожили, мать твою!
Понімаєш, тоді така сістєма: все треба було достать. Шо людині, шо колгоспу, шо заводу – сістєма така. По всьому Союзу. Грошей було повно, а товару катма – для тих, канєшно, хто без блату, хто дружить не вмів. Ну, а тепер, бач, по-другому все: товар є, дак грошей нема його купить. Яка різниця, питаєш? Е-е-е, брат, велика! Гроші блату не замінять. Тоді ж як було? Вмієш ти дружить, благодарить, як связі в тебе є, блат, тим більше, – да ти й тепер так не живеш, як тоді жили! І я щитаю, шо тоді вміти дружить було легше, чим зараз пірать за ті гроші, поняв?!
І я не можу тепер понять: нащо було ламать оте все? Заради цих олігархів, мать їх, перемать?! Вони крадуть, а всі тільки дивляться. От звідки їй узяться, цій корупції? А я скажу. З Америки! Як малим був – жука свого завезли, гади, тепер ось корупцію свою. В нас же її при Союзі не було. Блат був, а корупція – ні-ка-да! І коли вже жука не змогли вивести, то цю заразу – тим більше... Ти бачив, як виноградне вино роблять? Ягоду в діжку покладуть, ногами все перетопчуть і стоїть. Усе вперемішку – сік і шкурки, мезга тобто: знизу до верху однаково. А тоді, як уже переграє, тоді мезга уся вгору шапкою такою піднімається. То і в нас оце так само: корупція, як та мезга, вся нагорі. А блату вже, щитай, нема. Обдурили людей, одним словом, як схотіли.
