Чи знаєте Ви, що жіночими іменами називають не тільки урагани, але й залізничні станції? Але не будь-які і не будь-де. До них курсує спеціальний потяг. Ех, скільки років я чекав, щоб покататися на такому потязі! Пам’ятаю, коли ще був маленький і ми ходили на вокзал, мама казала мені:
– От виповниться тобі 18 років, ти станеш дорослий, купиш собі квиток і поїдеш. Дорогою пізнаєш багато гарних і цікавих міст. Дивися тільки – добре вибирай, на якій зупинці будеш виходити! Щоб не зарано, ані не запізно...
– Добре, мамо! – сказала моя недорозвинута самовпевненість.
Сповнився мій вік і ось я на пероні, до якого прибуває веселковий потяг.
– Шановні пасажири! Будьте обережні – двері зачиняються. Просимо зайняти свої місця у вагоні.
Їдемо... Десь вдалині видніються мальовничі краєвиди. Так захотілося тоді спраглим очам виглянути і подихати чистим повітрям, але провідник сказав, що вікна можна відчиняти тільки на зупинці – інакше мене зсадять з потяга. Я скривився, але змирився і став чекати зупинки.
Перша зупинка називалася Ольга. Як виявилося, клімат у цих широтах вологий, тож парасольку варто було прихопити. Після довгих годин тарахкотіння залізницею простенька містобудова здавалася справжніми чудесами архітектурного мистецтва. Цілий Божий день лив дощ і я змок як хлющ, але холоду чомусь не відчував. Усі гроші витратив на сувеніри і милостиню жебракам, а про потяг згадав коли вже настала ніч і зуби таки почали цокати.
Друга зупинка. Наталка. Тихе провінційне містечко. Пятиповерхові коробочки, сільпо і церква з обсипаною штукатуркою. Мешканці гостинні і привітні, що й не дивно – потяги тут зупиняються нечасто. Місцева публіка охоче відгукується на розмови про ціни на мясо і комунпослуги. Після десяти хвилин стає нудно, тож поспішаю повернутися до потягу. Двадцять п'ять хвилин, що залишаються до відправлення, витрачаю на розвязання кросворду.
Третя зупинка. Наталка, але інша. Все решта без змін, тому продовжую розвязувати кросворд.
Четверта зупинка. Оксана. Чепурні шевченківські хатинки, вулички підметені, паркани пофарбовані фіолетовим кольором, на кілках стирчать красиві надбиті горщики. Зустрічні люди спершу кидають оцінюючий погляд на плащ, тоді на черевики, після чого починають розпитувати про погоду в місті і ситуацію на ринку нерухомості. Приємні співрозмовники після другої пляшки пива. Після третьої пляшки запрошують переночувати, у зв’язку з чим виникає непереборне бажання повернутися до потягу і допивати там.
П'ята зупинка. Уляна. Ще здалеку ваблять око яскраві вогні великого міста. Прогулючись під світлом неонових реклам поряд з вітринами шикарних бутіків хочеться потонути у цій розкоші і залишитися тут на деякий час, але на світанку кольори бліднуть і я вирушаю далі.
Шосту зупинку проспав. А шкода – пасажири казали, що було цікаво. Однак, що саме було цікаво – не пам’ятали, а може просто не хотіли розповідати.
Сьома зупинка. Валентина. Зрусифіковане заводське селище. На привокзальній площі – закакане голубами погруддя Леніна. Населення живе за рахунок підробітку на місцевій шахті, яка от-от збанкурутує. Екологічно забруднена територія, з потяга краще не виходити. Закінчив розвязувати кросворд.
Восьма зупинка. Юлія. Нагоді подихати свіжим повітрям зрадів як дитина, але не встиг я вийти з вагону, як вітер всипав мені в лице добрячу порцію піску. Поки обтріпувався і прочищав очі – потяг від'їхав. Чотири наступні години я провів у безлюдній Богом забутій пустелі. За цей час встиг полюбити гаряче південне сонце і самотність.
Дев'ята зупинка. Анна. Не встиг я зійти на перон, як мене оточили увагою і почестями. Голова селищної ради сказав, що когось настільки красивого, розумного і доброго у їхньому містечку ніколи не було й певно не буде, тому вони хочуть оголосити мене своїм почесним громадянином і подарувати позолочений картонний брелок у вигляді булави з символічними ключами від їхньої брами. Грав військовий оркестр, дівчата у віночках сипали переді мною пелюстки чайної троянди, а діти вигукували “Нехай він нам довго живе!”. Все було гарно, але під час бенкету подружка доньки селищного голови зауважила на моїй щоці прищик і мене з ганьбою вигнали за межі міста. Коли стемніло, городами прокрався до вокзалу. О пів на дванадцяту я вскочив до свого потягу, який на цей момент був для мене найріднішим у світі.
Десята зупинка. Анжела. Місто внесене до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Королівська резиденція, два палацові комплекси, аквапарк, дискоклуби. Кухня дорога, але несмачна. Цікаво – на ціле місто жодної церкви! Після обіду – стриптиз з елементами показу мод на центральному майдані. Хочеться на пиво до Оксани...
Одинадцята зупинка. Тетяна. Знаний науково-освітній центр. Три університети, багаті музейні і бібліотечні фонди, багатоповерхові книгарні з такими ж цінами. Приїжджих із незакінченою освітою зустрічають без ентузіазму. На території ботанічного саду при університеті цвітуть ароматні пурпурові троянди, але туристів туди не пускають.
Дванадцята зупинка. Світлана. Привабливе селище міського типу з розміреним темпом життя. Люди доброзичливі і привітні, ціни на житло недорогі. Недовго думаючи, вирішую пустити тут корені і заснувати галантерейну крамничку. Справи відразу ж пішли добре. Мій заклад користувався серед мешканців незмінною пошаною, але з часом мене почала точити нудота. Місто було невеличке, жодного тобі кінотеатру чи бодай шахового клубу. У єдиній кнайпі, що тулилася в підвальчику на моїй вулиці, з дня у день наливали один і той же ґатунок пива, який було прийнято закусювати соленими горішками зі смаком горішків. Одного дощового дня я продав крамничку, спакував свої речі і вирушив на вокзал чекати наступного потяга.
Тринадцята зупинка. Марія. Колишня столиця на перетині торгівельних шляхів, а нині – осередок провінційної богеми. Від давньої слави залишився університет і оперний театр, куди час від часу на гастролі приїжджає трупа Романа Віктюка. Шарм величних руїн затримує мене на кілька днів.
Чотирнадцята зупинка. Ірина. Багато вільних робочих місць, перспективне географічне розташування, нерозроблені поклади нафти і газу. Як з'ясувалося згодом, поблизу міста в печері живе дракон і щодня снідає свіжим туристом. З неабияким натхненням поспішаю до свого потягу. Кажуть, скоро кінцева…
П’ятнадцята зупинка. Віра. Вишукане і спокійне містечко з архітектурою в дусі австрійської сецесії. Мальовничі парки і затишні кавярні створюють у серці дивовижну гармонію, з якою не хочеться розлучатися. Пропускаю свій потяг... потім другий, третій... Але у світі ще стільки прекрасного, яке неодмінно треба встигнути побачити! Стиснувши серце, сідаю на четвертий.
Шістнадцята зупинка. Надія. Тихе провінційне містечко. П’ятиповерхові коробочки, сільпо і церква з обсипаною штукатуркою. Де я міг це бачити?..
Кінцева зупинка. Любов. Потяг далі не їде, машиніст просить всіх звільнити вагони. У зворотньому напрямку рухомий склад вирушає без пасажирів.
