А в мене сьогодні празник. Причому, зовсім несподіваний. Знайомий повісився. Ну як знайомий – я його знав тільки в лице, бачив безліч разів, імені навіть не знав, бо я взагалі мало імен знаю, не вітався з ним ніколи, хіба може кивком голови коли. Квіти він все продавав. Був продавцем квітів. Все сидів у нас на «п’ятачку» і продавав квіти. Багато-багато різних квітів. Ще живі, щойно зрізані квіти. Спокійний завжди, врівноважений, коли підходять покупці – завжди привітний, усміхається. Ні, я-то сам дуже проти зрізаних квітів як таких, і вважаю, що краще дарувати квіти з корінням, у вазончику. Нехай це і схоже на вирощування риби, чи великого рогатого скота, чи курей, але ж з корінням і в квітки є можливість зав’янути за своєї волі, чи за хвороби якої, як і в курки здохнути. Коли коріння є. А так, без коріння – це зовсім щось інше. Це як ніби коханій дарувати стегенця. Для мене, наприклад, якщо щось дарувати, то зрізані квіти і стегенця – то зовсім подібне, одне й те ж саме. Його хіба що з’їсти до ладу, а не дарувати…
А це, сказали сьогодні, – повісився. Вони з дружиною ніде не працювали офіційно. Донька в них є, вже доросла, сім’я вже своя, живуть окремо з чоловіком, живуть нормально. А самі вони жили самі, вирощували та продавали квіти та ще дві корови тримали – у нас це можна, якщо в підходящому місці живеш або годувати є чим, привізним; то і сир свій, домашній, і сметанка, і молоко. Якщо залишається – можна і продати. Та і взагалі – для себе і однієї корівки вистачає, а якщо двоє – значить торгували трішки.
Заморювало, звичайно, все те хазяйство. Він зранку вичистить у корів, назрізає квітів, наладнає і закріпить ящики на спеціально обладнаному велосипеді – та й покрутив собі на «п’ятачок». Коли до обіду, а коли, якщо люди в місті ходять туди-сюди з якоїсь причини, то й до вечора. Вона зранку вигнала корів на пасовисько, бо в череду дорого дуже, повправлялася в теплиці біля квітів – та й… Телевізор серіали показує, донька за інтернет потурбувалася. Жили ніби й непоказно, сусіди не могли нічого такого й сказати.
Одного разу в них сварка вийшла. Були десь на дні народження, і він приревнував її до когось. Чи правильно те було з його боку, чи неправильно, але… Сварка вийшла на люди, свідки потім підтверджували, що якщо подружжю так ґвалтувати, то може краще й не жити разом… Але потім все владналося, порозумілися, все вскочило в свою стару колію, стало як завше… Кілька місяців пройшло, а може й рік… От тільки вона стала перед знайомими прохоплюватися закордоном, заробітками, достойним життям. Серіалами турецькими все комусь хвалилася, хотіла то в Польщу, то в Туреччину, то де інде… Тільки просила йому нічого не доповідати, бо він, казала, дуже не любить подібні розмови, а серіали – ті взагалі ненавидить.
Пандемія, мабуть, в усьому винна. Люди стали менше квітів купувати, бо грошей мало, чи, може, стали всі такі розумні, як і я, вважаючи, що зрізані квіти – то щось не те, не їстівне хоча б… Одного разу, кілька днів тому, вона йому сказала, що таки їде на заробітки за кордон. Навіть білети вже купила. У батьків лежать. До Туреччини. А що до тієї Польщі їхати? Туди всі їдуть і працюють, не розгинаючи спини, на пана. А в Туреччині не те – там тепло, там заробіток більший, та й англійської знати не обов’язково, головне, щоб російською володіла досконало. А вона і володіє – закінчила педін якраз із російської мови та літератури, та тільки виявилося, ну так склалися історичні обставини, що її знання на момент закінчення ВУЗу стали зовсім нікому не потрібними, а навіть… так-так, навіть навіть…
Казали, що при сварці він поштрикав її викруткою, не дуже, трішки. Чи й собі що зашкодив – ніхто нічого не казав. А її більше подряпав, так-так, подряпав-подряпав, а не поштрикав. Вона втекла до дальніх сусідів, крикнувши перед тим, що заявить у поліцію. Крові, так щоб дуже видно, на ній не було. На руці тільки. Він скількись часу був один у будинку, потім шукав її на велосипеді, але не знайшов. Коли повертався додому – трохи пішоходів не збив. Ті йшли вулицею і потім розповідали, що летів так, ніби в нього вдома щось горіло. Якби вони не зійшли в кювет – то позбивав би. На окрики ні назустріч, ні навздогін не відповідав, навіть голови не повернув. А потім, через кілька годин, надвечір, коли вона повернулася додому і не змогла його знайти, хоча і велосипед, і всі його черевики були вдома, прибігли на її заплаканий поклик сусіди і знайшли його на горищі. На бантині. На вірьовці. Босого.
Не знаю… Можливо не тою, не своєю справою в житті займався, можливо що інше так сильно вплинуло… Але чому, спитаєте, в мене сьогодні празник? Тому, що є люди на білім світі. Такі ж, як і я.
