Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2624
Творів: 47917
Рецензій: 92729

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

Над борщем ч.1

© Михайло Нечитайло, 11-09-2020
Найважче для птаха  в перельоті – здолати море. Терпнуть крила, хилиться в сон голова – хоч на мить присісти б, відпочити. Та ватажок курличе, зве – терпімо, браття; в мозоль зійдімо, в біль, але сягнімо заморських берегів – там царство.
А по морю пливе кораблик. Пливе напроти твого льоту. Впасти б на нього, відхекатися, хоч на мить скласти крила – і просто спочити від вічного льоту, від мрії про заморське царство, просто прожити хоч хвилинку в спокої, бо де ще знайти над морем спокій, як не на цім кораблику. От лише пливе не туди, непутящий. Тож міняєш його на обридле море й летиш, летиш далі, а спокій твій, спочинок зникає десь позаду за горизонтом. Чи ж вернеться коли, чи ж підставить щоглу. Чи море – твоя вічна кара, яка з часом і поглине тебе, знесиленого, так і не показавши хоч край омріяного берега.
Оклигав Данило після безглуздого поранення при руйнації храму, твердим кроком пройшовся по щербатих останках церковного фундаменту.
«Ич, – подумав, – як там воно в світі з цим Богом не є, а я живий, Боже ж – умерло.»
Голова тільки боліла часто. Десь клята куля, певно, зайве помотлошила жили, і кров, блукаючи заштопаними шляхами, важкою вже входила в макітру – стугоніло там, гуло ледь не щодня, насилаючи під вечір неймовірну втому на весь організм.
Та мусив кріпитися, бо, як казала Люська:
– Революція вдруге народжується.
Шерстили саме всяке непманське поріддя, куркульню, воріженьків лютих і в злості безсилих. Дня – незміряно; а ночі – на хвильку впасти в забуття на скрипучому ліжку. Ні продиху, ні диху – борня, і тільки.
– Нумо, абортуймо ту озіяку, якою запліднилася наша справа від безглуздого непу, – гукала до бою секретар райкому партії. – Зішкребімо той плід глупий до тла, бо інакше нового світу не зродити, споганена матка виносити його не в змозі.
Абортувати було що – розринених заможників вистачало. Відхарчувалися, ожили, запливли сальцем, пузяки викохали, масними пальчиками лапали по державі, мовби й не було революції, що колотила їх, як сметану в бодні, ніби й не приречені були на розділ статків між злиденними. Підняло голову пацюччя, думало – сир; а їх, схаменувшись, держава люду трудящого по головешці довбнею – знайте, щурі, місце, не захотіли закотити рукава та в ріку трудящих улитися роботягами довічними, пожалуйте до мишоловки; а звідти за хвіст – і на сонечко, під палючі промені гніву народного.
Охота в Данила була давити щурятину – аж облизувався; одна біда -  голова боліла занадто; а спочинку – ніц. Убреде пізньої ночі в квартирку їх з Люською, обруч би на голову, або ж тиші мертвої серед темної-темної кімнати, а тут ліжко рипить, Люська світло палить, мрії свої колошкає трудом – важко Данилові, аж стогне від клятого болю. Але терпів. Терпів і боровся, бо знав, щастя народне та і їх з Люською щастя в борні. В борні за новий світ наперекір будь-якому болю та найзапеклішій нестерпності.
На околиці Фасилова, як і по всьому району, народжувалося нове – колгоспи. У місцевого куркуляки Мефодія Лута відібрали приміщення стайні, нагнали туди селянської худоби, навозили селянського ж сіна, райком партії звідкись реквізував і подарував найближчому (бо в самому ж райцентрі знаходиться) колгоспу десяток гасових ламп, аби освітлював свій і всієї держави шлях до нового світу.
Чи то світили неправильно, чи занадто хотіли освітити, але незабаром та стайня спалахнула, згоріла, напакована сіном, миттю і вщент, ще й спопелила заодно склади місцевого заводика-возовні, що примикали до неї.
– Не в лад райкомівські лампи прийшлися, – поповзло містечком.
– Товаришу Круць, – гриміла товариш Клай на бюро райкому партії, – я б хотіла, аби отой саботаж нашої світопобудови, аби шкідництво негідне найближчим же часом було розслідувано й призвідці стали перед наші очі для остаточного виведення їх із лав діючих шкідників і саботажників.
– Даниле Івановичу, – підказували місцеві комсомольці, – не сушіть голови. Мефодія Лута та його зятька-прусака справа підпал отой.
– Микита, сторож, зоп’яну лампу гасову вивернув на сіно, – дехто й таке патякав.
Чи вивертав, чи ні Микита гас на сіно, дізнатися було дуже важко – згорів, неборака, разом зі стайнею. А от Мефодій – се був ворог ще той. До революції коверзував земелькою, в громадянську, видко, не деінде, як по бандах усіляких вештався, при непі голоблі не впустив, а цупив, далебі, не згірш, ніж до революції. Смоктав, одним словом, крівцю з наймита різного, аж піною довкола губ його ненаситних бралося. Коли ж відібрали в глитая стайню, худобу, заслабував, сердешний, на серце. Та й зятьок його, німець Гюнтер Кірх, ювелір ще з царських часів, нині ж, обеззолочений, за інженера правив на возовні – теж цяця з кривдою на владу радянську. Все сходилося: горіла стайня, горіла возовня – ох, кипіла там лють Лутів-Кірхів.
Мефодія й допитати не встигли – ледь за дверну клямку взялися, а він уже й копита склав. Мусили розкуркулити сім’ю без діда-господаря. Повантажили у вагон стару бабу з дочкою-калікою (сини вигибли ще в громадянську) – поїхали вони далеко-далеко спокутувати гріх свій непростимий приналежності до глитайського роду.
Інша дочка, що за Кірхом замужем була, від туги за відібраним батьківським домом злягла колодою. Та візиту до Кірхової сімейки це відмінити не могло ніяк.
Кірх відкрив двері своєї чотирикімнатної квартири у великому будинку на колишній Дворянській вулиці Фасилова блідий, як смерть – чує коза, чиє сіно з’їла.
– То що, пане-громадянине, – рипів Данило чобітьми в коридорі, – самі розкажете, як палили возовню, чи нам розказати?
– Я все підпишу, – белькотів Кірх, – сім’ї не чіпайте.
– Ну-ну, – Данило по квартирі.
А квартира – леле – що простору, що волі, що достатку, що краси – килимів на підлозі та стінах, картин, статуеток, меблі всякої викрутасуватої – не міряно, незраховано, дивитися не надивитись.
– Бісова твоя личина, – вилаявся Данило. – Та що ж це робиться? Я з дитинства, в підвалі зрісши, годував вошву по тюрмах та окопах, аби зродити нового світу трудящій людині. Зродив. Але й досі тиснуся якщо й не в підвалі, то в комірчині дрібнесенькій. А ти…, ти…, гнида-підпанок, ти ще за царя на людських мозолях глитнув сієї розкоші. І що? Новий світ буяє-розростається, трудяща людина рве жили, аби виборсатися з роками зі своїх підвалів, а ти й досі п’єш розкіш, мов не оті чорнороби за вікном, а ти – трудяща людина. І це порядок? Та це гидь, а не порядок. Якщо ми й далі так будуватимемо новий світ, то для кого ми його тоді будуємо? Для підпанків? Не діждеш, вража личино, не діждеш, – дихнув Гюнтеру в саме лице.
– Сім’ю не чіпайте, – белькотів той.
– Сім’ю, кажеш? – скалився Данило. – Квартиру, тобто, маєш на увазі. Жаль добра?
– Сім’ю не чіпайте, – своєї німець.
– Сім’ї не зачепимо, – пообіцяв Данило. – Поїде вслід за тещею твоєю. Аби твої діточки-підпанки відхрестилися з часом від батька-ворога та в трудах тяжких не чиїмись мозолями втішалися, свої намуляли, вирісши таким чином трудящими людьми. Бо світ ми будуємо для трудящих, панам у нім не місце – в них дві дороги: або в трудящі, або в небуття. Ти ж не хочеш, аби діти твої лаштувалися ще з юних літ у небуття? Чи хочеш?
Німець ридма ридав – аж хлипав.
– Біс тебе розбере, чого ти хочеш, – сплюнув Данило. – Лаштуйте його, хлопці, у в’язницю, – дав своїм команду. – А сімейку везіть на станцію, там саме звезли розкуркулених. Не хоче пан своїм дітям нашої дороги, то хай не хоче, але знає хай, що його дорогою ми дітей його не пустимо. Нашою підуть. А як не захочуть, закомизяться, то не підуть ніякою. Ми ж не в казці, щоби з перехрестя трьома дорогами рушати. Ми перед новим світом, до нього одна дорога, інші ж – вороття. А вороття не буде.
– І паралізовану теж на станцію? – перебив Данилів грім шелест одного з хлопців.
Глянув Данило на Гюнтерову жінку – лежить, мов сніп, тільки очима водить.
– Біс його знає, – буркнув, – вона, звісно, вже на бездоріжжі. Але хай їде, хоч краєм ока взирить, як воно в новому світі.
– Жаль, – промимрив хтось, –  важка ж людина.
– Жаль? – аж скипів Данило. – А нас вони жаліли? Ми по підвалах гнили заживо, ми репаними босими п’ятами товкли мерзле груддя, ми крихту хліба ділили на тиждень – а вони? Вони пускали нас у свої хороми хоч погрітися? Вони нам хоч підметки зі своїх зношених чобіт уділяли? Чи з наїдків, котрі свиням навіть не надкушеними викидали, хоч запахом побалували? Ніколи. Не могли нажертися ніяк, напхатися, собою налюбуватися ніяк не могли. Думали, що вони – пуп землі; а ми – пилюга, попіл. Навіть у гадці не мали, що пилюга може засипати їм очі, а попіл спалахне іскрою та, здійнявшись вогнищем, їх оберне в попіл. Нема жалю. Перед нами пани – вороги наші, нелюди для нас, трудящих людей. Щоб зродити в них щось людське, щось близьке нам, гнати їх треба, як табун по степу, гнати, як вони гнали нас, бо тільки гнаний зрозуміє гнаного, тільки коли всі в поту, піт не смердить нікому й ніхто ні від кого не верне носа. Коли в світі стирчать пупи над попелом, треба все всипати попелом, бо тільки так зрівнюється світ, пуповивищенням кого б то  не було він не зрівняється ніколи. А новий світ узріти здалеку можна лише серед рівного степу, між горбами вік змарнуєш блуканням та рипанням у різні боки, бо дорогу губитимеш повсякчас. Так що тягніть молодицю на вокзал, нехай хоч перед смертю осягне, що всі ми – пил. А від пилюги й за сімома замками не сховатися, не те що за грішми чи золотом.
З наступного дня новий світ зіходив на Фасилів не тільки без Кірхів, а й навіть без згадки про них. От лише квартира на колишній Дворянській…
– Мати рідна, хоч би день на віку в такій пожити, – мовив Данило Люсьці, лежачи на скрипучому ліжку.
– Є думка віддати Явдосі те гніздовище, – позіхнула Люська.
–  Якій Явдосі? – аж на лікті звівся.
– Та є тут удова з десятьма дітьми. Чоловіка в кар’єрі завалило, хату повінню підмило, не в будівлі, в скирті соломи та купі глини живуть.
– Це не та, – перепитав Данило, – що, подейкують, половину дітей від свого чоловіка привела, а половину від Мефодія Лута пристаралася?
– Вона, – підтвердила Люська. – Поговір по містечку ходить, але діти на чоловіка писані. Людина вироблена,  діти – як горох з маком, треба підсобити такій людині, бо хто ж, як не рідна держава радянська… Даниле, давай спати.
Та й захропла.
На ліжку – тіснота; голова гуде, як казан, Люська похропує, сховатись у кімнатці ніде – ні сну, ні спокою, один гул, як дяка за все. А там, на Дворянській, по якімсь дні Лутові діточки… І що з того, що Явдоха трудяща. Діти-то куркульські, вороженята. Їх би гоном, а ми їм хороми. І це новий світ? Для кого? Для Данила, що скоро лусне на будівництві, чи для Лутових байстрюків, що палець об палець задля того світу не вдарили, а батечко їх всіляко об світ той ноги в хромових чоботях витирав?
І що? Знову степ, битий шлях, Данило босими ногами по ньому човгик-човгик, а лутенята в чобіточках – цок-цок, як коники ковані? Ні!!!
Аж зсірів до ранку. Так і не склепив повік.
Ледь Люська з ліжка ноги звісила, як відразу й почав:
– Люсю, я вважаю, що Явдоха ще не заслужила Кірхової квартири. Бо що вона зробила для нашого нового світу? Мефодієвого стовпа гріла? То не є заслуга, то скоріш ганьба для трудящої людини – під спіднє до підпанків горнутися. Я вважаю, що не є чимось негожим нам ту квартиру для себе, як житло, взяти. Ти ж бачиш, я скоро з глузду з’їду, такі болі в голові після поранення. А де в цій норі, в якій ми мешкаємо, від болю сховатися? Ніде. Ми – люди трудящі, революціонери з коренів і корінчиків, ми маємо право на краще житло.
– Всі мають, – подивилася скоса Люська.
– Всі й отримають. – відповів, – як прийде кожному черга. Нині прийшла наша черга.
–  Ні, – похитала головою. – Якщо новий світ зіжмакати до розмірів нової квартири, хай і на багато кімнат, він не буде світом, то – нора та й тільки. А хто прагне нори? Лиси, кроти й хробаки. Ти з котрих? З хитрих, зі сліпих, чи з безхребетних?
– То може, й цю кімнату покинемо, – зло мовив Данило. – Це ж теж нора. Може, під тином поселимося? На вітрі, як коні. Гарцюватимемо цілодобово, а як потомимось, у споришеві перекимаримо – та й знову в галоп.
– Ще скажи, як собаки, – зодягалася Люська.
– Виходить, і так, – гримів Данило. – Що ж нам, як новий світ будуємо, то тільки гавкати та всіх бліх на себе збирати? А жити тоді коли? Де? Як?
– А ви, товаришу Круць, – хмари збиралися між Люсьчиними бровами, – за життя маєте, напевно, лише нічні сни, а наше поборництво щоденне оцінюєте, як гавкання та збирання бліх?
– Я поборництво оцінюю, як поборництво, – не здавався Данило. – Але для борні потрібна сила. А щоб її мати, людина повинна їсти, повинна спати, повинна іноді помитися й відпочити. Бо що то ми за щастя люду трудовому пхаємо, як у ньому не буде власної хати, яку ти називаєш норою, а в тій хаті  миски запашного борщу?
– І ти хочеш, аби я з тобою переметнулася від революції до борщу? – пильно глянула в очі.

                                                                      (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 11-09-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6664400100708 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …