Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2624
Творів: 47927
Рецензій: 92731

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Тисяча сонць, 2. Поширення

© black3012, 12-08-2020
Ми знали, що світ вже не буде таким, як раніше.
Вірус, що поширювався зі швидкістю міжнародних авіарейсів, наступного дня мав докотитися і до нашої маленької домівки.
Ми не пішли на роботу, тінями ходили з кімнати в кімнату, час від часу повертаючись до телевізора, де в паніці народжувалася нова реальність. Хтось плакав, хтось сміявся, більшість, як ми, мовчки чекала кінця. З настанням вечора, змучені, сіли за стіл.
Дітей ще не було зі школи, та ми й не хотіли заганяти їх додому. Знадвору чулися схвильовані голоси, молодь в сутінках збиралася в гурти, ніби у вечір випускного, і навряд чи хтось із них сьогодні засне. Молодим не страшні зміни, вони зустрінуть новий світ з готовністю й цікавістю спраглих неофітів, зрозуміють усе і, можливо, почнуть новий відлік.
«Нейровірус передається при зоровому контакті людини з людиною, - істерив по телевізору репортер, стоячи посеред міського майдану, - Я бачу схвильованих людей, котрі спершу сходяться, а потім розбігаються увсебіч, наче бризки води. О, ні! Вони дивляться на мене! О…»
Голос переривається, камера трясеться в руках оператора, потім все вирівнюється, і репортер продовжує: «Я бачу!.. Вони!.. Це як тисячі сонць!.. Вони сяють як тисячі сонць! Весь світ – тисячі сонць!..»
Кнопки на пульті натискаються через силу, дружина блідне, мене зриває з місця, хочеться тікати геть.
За вікном – вогні, ніби у новорічну ніч. Потроху заспокоївшись, отямився в кабінеті, увійшов у соцмережу, там – порожньо, всі в реалі, або губляться в схованках, сподіваючись перечекати. Але цю чуму не перечекаєш. Світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Вірус змете старий порядок, як пісок зі столу. Всі про це знають, і всі про це думають, так чи інакше.
Це надто жорстоко. Ми сподівалися на суд, де кожного покличуть особисто, де душа сповідатиметься перед богом наодинці. Навіщо відкривати нас іншим?
Хотілося плакати і сміятися, тікати й лягти спати, щоб усе відбулося саме по собі, уві сні, щоб назавтра прийняти нові правила гри й рушити далі. Але кров стугоніла у жилах, готова вибухнути, і все, що залишалося – чекати. Прийняти все, як хвилю на груди, як дощ небесний, як сім кар.
І я повернувся на кухню, за стіл, до переляканої дружини.
Я уникав дивитися їй в очі.
Небо не має жалю.
І коли скрипнули двері, я витер сльози.
Діти увірвалися до помешкання, влетіли до нас, кинулися до дружини. Матір завжди найважливіша. Я підняв голову й побачив, як вона смикнулася, відкинулася на спинку стільця, ніби клацнув невидимий перемикач, а через мить, оговтуючись, почала обводити ошелешеним поглядом кухню.
«Вішну» – це нейропрограма, яка передається телепатичним шляхом. При її запуску відбувається перепайка синаптичних зв’язків, внаслідок чого усі заражені переходять на одну частоту свідомості, тобто можуть відчувати думки й почуття один одного, стають телепатами».
Згадавши це, я випростався в кріслі. Дружина дивилася просто на мене.
Я перетворився на острівець «тут і зараз», зосередившись на миті, піднявшись над плесом решти себе, ніби ранковий туман. Вона дивилася крізь мене з-під розширених зіниць, ніби зомбі, поки я линув попід хмари легким повітряним змієм, чистим і невловимим, з’єднаним з тілом тільки тонкою линвою.
Вона бачила мене наскрізь.
Невидима палиця ніби вибила з тіла душу. Я відчув, як стаю прозорим, наче скляна кулька.
Усе відкрилося в мені.
Я впав на стіл, задихаючись, спустошений, ніби зрізаний лезом нарив. Гній витікав не зупиняючись. Зібравшись з силами, я випростався, щоб побачити тисячі сонць, але перед очима гойдалася тільки жовта лампа під стелею.
Діти відступали до дверей, дружина намагалася ковтнути клубок.
Я крутив головою, щоб побачити суть, але бачив тільки темні закутки.
Я не осінній місяць, я – ніч.
Я не вітер в обличчя, я – протяг при стіну.
Не дивись на мене, у мене немає світла. Я не доніс своєї свічки.
Тепер ти знаєш, що я тебе ніколи не любив.

Сон камінцем потонув у темному плесі забуття. Час від часу, уві сні, я переживаю знову і знову той момент. Насправді, це сталося не так драматично, і не в один момент, але суть зводиться до одного. Неможливо пробачити, коли відкривається уся правда. Ніяких недомовок, ніяких несуттєвих дрібниць. Все й одразу, до самого дна.
Особливо соромно перед дітьми. Старша вже була підлітком, тож сприйняла дуже гостро. У дітей палітра правда-неправда не має стільки напівтонів. Якщо між батьками немає любові, вони починають почувати себе сиротами.
Давно не ходжу на роботу, але відвикнути вставати о п’ятій ранку не можу. Біологічний годинник мучить часом гірше, ніж сни про минуле. Ранок потрібно заповнювати активністю. Людина – ніщо, робота – все.
Осінь підступає, ранки наприкінці серпня на смак як кола з льодом – солодкі й запашні, але зуби ниють від холоду. Колись я любив холод. Завмирав у відлюдному місці, відчуваючи, як він прослизає під комір, в рукави, як дерев’яніють вуха, а через деякий час з’являється відчуття, що мозок помістили в посудину з рідким газом, у кришталеву вічність зупинених думок. Один із способів. Ще допомагав алкоголь.
На сході стояла заграва. Ніколи не звертав уваги, що червоний колір може так природно переходити в синь. Ніяких спектрів, ось тут червоний, тут вже брунатний, а тут уже пурпуровий, а далі – фіолет, аметистовий, воронове крило із синім відблиском і, нарешті, оксамитова пітьма. Похмуро і якось чесніше, ніж кожен мисливець бажає знати і так далі.
Хотілося кудись поїхати. Сісти за кермо і петляти ґрунтовими дорогами серед полів. Треба ще масло поміняти, і передню пару гуми. СТО? СТО. Заодно ще й бензину дорогою заллю повний бак, поки є гроші на картці. Великий плюс ранніх побудок і безробіття в тому, що можна робити, що заманеться.
Нудні новини лилися з радіо, поки запарювалася вівсянка. Надчутливість примусила людей зректися небезпечних видів спорту, війн. Навіть Еверест залишили в спокої. Убивця в момент смерті жертви відчуває такий самий біль. Коли поруч на схилі від набряку мозку вмирає напарник, ти теж вмираєш разом з ним. Треба спитати котрогось із церковників, як вони до такого ставляться. Це вже рай, чи паркова біля воріт пекла?
Говорять про погоду, про марсіанських роботів, про рецепти, садівництво. Найбільше – про психоетикет. Як набиратися світлих думок, як тримати в тонусі настрій, як реагувати на дитячу надщирість. Як жити поруч з хворою людиною, як долати нав’язливі проекції на себе. Про нові анестетики, які дозволяють народжувати без болю, бо страх перед ним знизив народжуваність вп’ятеро, і населення невпинно падає. Про веганство, бо смерть тварин супроводжується викидами таких же нейромедіаторів, і що вчені вже знизили вартість стейка з пробірки вдвічі.
Всезагальне співпереживання має багато побічних неприємних ефектів. Дивний, перекинутий з ніг на голову світ, схожий на сон. Маячня.
Масмедіа намагаються створити ілюзію звиклості, але світ ще досі охоплений лихоманкою змін. Коли по радіо дають поради з мирного співіснування телепатів, у мережі головною темою залишається пошук «нульового пацієнта». Нейровірус явно виник у Лос-Анжелесі (сюрприз, це були не китайці!), а потім різко поширився Америкою. В Каліфорнії це набуло форми масового детективу, місцеві виклали дати свого зараження і намагаються підібратися до того моменту, коли їх було менше десяти, щоб звузити локацію для виявлення ініціатора. Я думаю, влада теж паралельно займається цим, бо щоразу з’являється натовп проплачених ботів, який руйнує вже ніби з’ясовану картину. Згідно з останніми аматорськими даними, це відбулося на трасі, під підозрою кілька мотелів і кафе, але це вже глухий кут, бо при такій мобільності населення, як у США, це міг бути автостопер, далекобійник, та, зрештою, будь-який волоцюга, який тепер ногу собі перегризе, але не зізнається, що він був перший. Думаю, він під шумок засів у якійсь дірі, якщо це дійсно сталося у нього випадково, бо серед основних теорій, де могла взятися ця зараза, теза «поклав на язик «марку» і вирушив у тріп чужими мізками» має найбільше шанувальників.
До нас, антиподів, новини долітали в значно спотвореному вигляді. Справа навіть не у мовному бар’єрі, спосіб мислення у віддалених одна від одної популяцій ставав різним. Цьому сприяла ізоляція країн, кордони повернулися туди, де зникли багато років тому. Уявляю, як всі ці роки велося спецслужбам в намаганні втримати воду правди в решеті секретності. Шпигунські скандали, викриття таємних операцій, брудна білизна політиків та силовиків попервах набували масштабів стихійного лиха. Кожен міг з’ясувати, що насправді відбувалося у нього за спиною, але хвиля спала, і піна зійшла.
Виявляється, можна навчитися обманювати себе самого на глибоко внутрішньому рівні. Цікаво, ті, хто читатиме на форумі «Пастира», збагнуть це, чи мені розжовувати кінцівку? Страшенно хотілося зайти на сайт, але я зумів переконати себе, що за ніч мало кому вдалося прочитати оповідання, тож повернувся до початкових планів на ранок.
В будній день на СТО не має бути людно. Вона знаходиться в приміському селі, майстри, по правді кажучи, там такі собі, але «Таврії» дадуть раду, на відміну від міської модної школоти, для якої карбюратор такий самий страшний і незрозумілий, як коров’яче вим’я. О пів на восьму я вийшов на вулицю, машина на диво легко завелася, і постало питання, куди подіти півтори години до відкриття майстерні.
Покататися можна.
Виїхавши на порожню дорогу, я дістався найближчого банкомату, зняв половину грошей, щоб мати що віддати майстрам, потім поїхав на заправку. Шмат об’їзної, який прилягає до мого помешкання, майже завжди порожній, рідко кому хочеться напоротися на «цього». Знудившись від простою, машина прудко бігла полатаним асфальтом. Крізь опущене вікно до салону проникав запах стерні. Сонце, розігріваючись, набирало швидкості для польоту над світом. На кілька хвилин я зміг розслабитися і заспокоїтися.
Але на найближчому з’їзді трапилася зустрічна вантажівка, напоровшись на мою ауру, водій вдарив по гальмах, і став на обочині.
«Усе гаразд, друже, вже щезаю».
Дивно, що у мене все ще не забрали права.
Спустившись в долину, я звернув ліворуч, на дамбу. В кінці знаходилась недобудована водна арена, місце, де тусувались неформали. Розмальовані графіті бетонні скелети трибун виглядали по-чесному постапокаліптично. Тут я нікому не заважатиму.
Взагалі дивно, що на світі ще залишилися усамітнені місця. Я, звісно, виняток, але всім «нормальним» також остогиділо відчувати усіх навколишніх ближніх. Саме поняття «ближній» набуло нового сенсу. От не знав би, що робив, коли б читав сусідів, немов відкриту книгу. Пастир, напевне, потроху вправляв їм мізки. Підбирав собі оточення, з яким йому було б комфортно існувати, відганяв паршивих овець. Телепату серед нормалів можна вижити. Загальна телепатія значно ускладнює життя.
Сонце піднялося вище, скинуло червоні фільтри, і тепер допалювало білими стерильними променями світ. Сірий серпанок на обрії, запорошена трава, стара темна зелень, вже майже готова до приходу жниці. Знову передосінній мандраж почав нестерпно муляти попід ребрами, народжуючи потребу до руху. Обійшовши арену, наштовхнувся на залишений кимось мольберт з прикріпленим аркушем жовтого паперу для скетчів. Невже обломав комусь пленер? Але скільки не озирався, нікого не знайшов. Ковзнув поглядом по ескізу. Гребний канал виглядав, немов складений з битої плитки, тріщини поширювалися на береги, перетворюючи кулясті крони плакучих верб на рогатих чудовиськ. Сонце вгорі невідомий творець зобразив як неправильний багатогранник, від якого струменіли не промені, а блискавки. Світ крізь розбиті окуляри. Суцільна депресія.
Повернувшись на трасу, неквапом покотився до СТО. Бокси ще були зачинені, тому залишив машину з ключами на парковці, застромивши за «двірник» записку для майстрів, і відійшов подалі, на вигін.
Раніше я з острахом відчував, як прискорюється час після сорока років. Він починає спливати, мов пісок крізь пальці. Тепер, коли нікуди поспішати, година до відкриття майстерні тягнулася цілу вічність. Нарешті посходилися. Здалеку було видно, як вони рухаються, немов боти в комп’ютерній грі, синхронно і мовчки. Ніхто ні до кого не те що не кричить, навіть не розмовляє. Знайшли записку, набрали.
- Д.. добббрий ддень, - озвався той, що тримав у руках записку.
У них почалися проблеми з дикцією.
- Мені треба поміняти масло, пару передньої гуми, в салоні є нова. Ще гляньте будь ласка до куліси, бо щось задня з хрустом вмикається, і мені здається, що в правому колесі спереду гідроциліндр гальм закусило, коли тисну на педаль, кидає вбік.
- Угу. То не ззразу буде, ттреба лишити на пару дднів.
- Та добре. Коли подзвонити?
- Ппісля ззавтра, - затинаючись видавив майстер.
- Ок, в бардачку дві тисячі, про всяк випадок.
- Пппотім, цце пппотім, коли зззробиммо.
- Гаразд, не буду заважати. До післязавтра!
Він щось прогудів і вибив.
Назад я йшов не по трасі, а навпростець, вигоном і полем, кілометрів шість, щоб не заважати водіям на дорозі. В глибокому солончаку, де мало сонця, і де в старі часи навряд чи хтось хотів би оселитися, вже розмітили ділянки, хтось встиг залити кутові стовпчики, висадити перші куценькі деревця. Котеджне будівництво процвітає, міста потроху обростають мохом приватного сектору. Я теж колись мріяв про будиночок із садочком, от тільки не знав, що мрія може так круто і своєрідно здійснитися.
Видершись нагору, до об’їзної, я останні два кілометри йшов по узбіччю, минаючи одне з тих модерних сіл, які виникли на хвилі прагнення до ізоляції. Вдень воно тотально порожніло, бо майже всі мешканці працювали у місті. Хто залишився вдома, напевно, мене відчули. Я не був певен щодо радіусу дії своєї аури, тому, рокуючи повз, тихо промовляв собі під ніс: «Вибачте, вибачте». В перший рік я не міг визначитися, в який з котеджів поселитися. Всі були на одному ступені готовності: чорнова штукатурка, з якої стирчала проводка, сходи без перил, вікна без підвіконників. Усе вирішила наявність в одному з них працюючого унітазу. Решта в часи просвітлення від зневіри довелося робити самому, майже повністю завдяки мешканцям цього села, які лишали на околиці залишки будівельних матеріалів. Старі шпателі, використані валики для фарби, десь - пів мішка шпаклівки, колись – задубілий мішок цементу, з якого все одно виходила така-сяка стяжка. Мій ентузіазм котився хвилями, часом мені вірилося, що рано чи пізно щось зміниться, може мені вдасться у віддаленні від людей нагострити «слух», і до мене стануть хоча б приїздити гості. Потім сонце ховалося за хмари, і я проводив цілісінькі дні в ступорі, серфився в неті, заюзав до дір старі ігри на компі.
Часом нечистий витягував мене до міста. Я вмикав плеєр на повну гучність, і бродив кварталами, поки одного разу не отримав гумову кулю в стегно. Такі у мене були розваги. Потім звикли обидві сторони. Раз на два тижні мене терпіли в супермаркеті, а я, в свою чергу, намагався не надокучати їм своєю присутністю. Сталося найгірше – ситуація увійшла в звичну колію.
Я думав, що бути особливим веселіше. Що буде хоч якийсь, навіть нездоровий, інтерес. Але світ змінився. Люди змінилися. Не можна тепер потайки зробити ані добро, ані зло. Який тоді раж?
Де вони беруть тепер адреналін?
Читав, що на заході є комуни, де ще дозволені алкоголь і наркотики. Напевне в колективному тріпі є свої плюси. Потрібно тільки бути впевненим у своєму ближньому, що у того не закипить мозок.
Хто тепер для них ближній? Як вони добирають сусідів, чию присутність у себе в голові здатні терпіти?
Думки крутилися в голові аж до самого шлагбауму.
Вдома кортіло глянути на форумі, чи не залишив хтось відгук, але натомість примусив себе готувати обід. Приготування їжі в моєму холостяцькому житті залишається найнуднішою рутиною, хоч колись зрідка кулінарія приносила певне задоволення. Навіть інстинкт самозбереження не спонукає піднімати зад і йти на кухню. Цивілізоване життя вбиває одвічний український страх перед голодом, який примушує напихати грішми матрац за матрацом і закладати полиці в підвалах золотими зливками. Займатися господарством я можу тільки з-під кия, тож кожен раз, як той барон, витягую себе за патли з трясовини ліні.
У мене тепер є чотири сотки городу, бо я ж пенсіонер на мізерному утриманні. Лише торік вийшло таки вийти в плюс в агрономії, заповнивши підвал овочами. З лінню й небажанням порпатися в землі я впорався завдяки ритуалам, відвівши цьому заняттю час із десятої ранку до другої дня. Коли хорошого потрошку, це не стає клятим подвигом. Крім того, городництво передбачає перерви в циклі виробництва, коли можна зробити щось інше, наприклад, загнати машину на ремонт.
Бадилля на картоплі вже посохло. Я діставав з гарячої землі жовті бульби, і думав про світ Пастирів, у якому телепатам доведеться наводити порядок, організовуючи під своїм ментальним впливом маленькі комуни. Знову виникло питання про набір людей, про необхідні для виживання вміння. Доведеться їх відсівати. З деякими доведеться прощатися вже в процесі функціонування комуни. Це матеріал для роману, ніяк не менше. А тут ще й наш герой нічого не тямить у людях, як і я. Бо раніше жив серед людей, намагаючись з ними не контактувати без потреби й вигоди.
Я здригнувся від несподіванки.
Рутинна ненависна робота має таке золоте зерно, коли мозок, відволікаючись, вільно мандрує своїми стежками, ненароком зазираючи у темні закутки. Відкриття й осяяння з самої глибини підсвідомості. Прості рішення. Чисте розуміння, ніби змінив лінзи в окулярах на інші, з потрібними діоптріями.
А може саме тому мене обминуло?
Тільки чому один на мільйон? Відсоток інтровертів та мізантропів значно більший, а нормалами залишилися одиниці.
На прозоре плесо знову напливла донна муть. Лабіринт без виходу, ось чим були ці роздуми про ментальну глухоту. Так, мене не назвеш людиною з високим емоційним інтелектом, і рухи тіла так і залишилися для мене загадкою. Я часто не бачив очевидних речей, про які дізнавався вже постфактум, від сторонніх. Я багатьох образив, багато хто мене зненавидів за нечуйність і прикидання не тим, ким я був.
Я лежачий камінь, під який не тече вода. Я – псих із претензією на оригінальність, вимушений маскуватися під нормального. Навіть тепер, коли прикидатися вже безглуздо, я все одно прикидаюся для самого себе. Навколо суцільний самообман. Якого взагалі дідька мене повинно хвилювати, що я не такий, як усі? Навіщо чіплятися за це?
А рутина все не закінчувалася. Чистячи картоплю, я відволікся на Пастира.
Не було ніякого плану, ніякого відбору. Спочатку були ті, хто опинився під рукою. Щось мало примусити його зібрати їх докупи. Так і почалася історія. Він мусив урятувати стількох, до скількох міг дотягнутися своїм даром, на кого його вистачило. Бо ж рятувати треба не по корисності чи моральності. Напевно, сусідів, хто був ближче. Ближніх.
Я став згадувати часи, коли ми ще жили в квартирі. Сусідів по під’їзду. Моє з ними нечасте спілкування. Коли картопля вже кипіла, у мене в голові сформувався зародок оповідання.
Пообідавши, я нарешті дозволив собі зазирнути на форум.
«Oberon: Ню, маємо ретро про телепатів. Так, як би це виглядало з точки зору «нормальної» людини. Просте, наївне бачення, яке розробляли раніше, до Просвітлення, не в одному творі, згадаймо ту ж Бестерову «Людину без обличчя». Голоси в головах, керування думками, керування людьми, як ляльками без волі. Самоназва ніби підводить нас до біблійних аналогій, натякає на добрі наміри, але ніж в руках доброго пастиря повертає до пост апокаліптичних реалій. Ніж, як інструмент знищення паршивих овець. Пастир – це не тільки провідник, але й наглядач. Виявляється, за добрими намірами стоять таки жорстокі засоби. Кінцівка дуже прямолінійна. Можна було б щось придумати, якийсь виверт. А так маємо в результаті труп. Ніби труп психопанку в допросвітному світі».
«Llorona: Антураж сподобався, всі ці руїни, будні комуни з її натуральним господарством, там напевне ще сталкерство всяке було. Але коли дійшло до всіляких там біблійних блаблабла, бажання читати відпало. Не моє.»
«Білий: То він її таки вбив? Бо там кілька абзаців у кінці якісь дивні».
Я знав, що звернуть увагу якраз на хиби, але щоб взагалі не вловили натяку на те, що Пастир, ховаючи свою нібито жертву, зробить себе двоєдушцем…
«Black: Та ні, насправді він її не вбивав. Він сам себе упевнив у цьому, щоб пройти перевірку, а насправді вони жили довго й щасливо. І він збирався надійно сховати в глибині свідомості своє реальне життя, замінивши його фальшивими спогадами».
«Білий: А де це зазначено? В якому місці?»
«Llorona: Блеку, твір повинен завжди говорити сам за себе. Коли автор починає коментувати, дооповідати історію, це виглядає, як милиці. Текст завжди самодостатній. В іншому випадку це просто набір літер».
Ось так. Повне фіаско. Як оповідання, так і мого задуму викликати у справжніх телепатів обговорення проблеми. Я вбив ще п’ятнадцять хвилин, пишучи роздратований коментар у відповідь, потім охолов і витер усе.
Для матері навіть її потворне дитя завжди буде найгарнішим у світі. Треба сприймати це як належне, і критику теж. Те, що ти вважаєш кльовим, рознесуть на порох в рецензіях. Але, зрештою, судді хто? Ніколи не догодиш усім.
Пообідня сієста сприятлива для роздумів. Можна було зайнятися чимось іншим, але зародок оповідання, що виник зранку, повзав по закутках свідомості, шукаючи виходу. Ну що ж, дамо тобі форму.
Знову буде пафосно з усякими там релігійними блаблабла.
Ближні
Голоси пробилися крізь сон. Знадобилося кілька хвилин, щоб з’ясувати: вони звучать не в моїй голові, а справді долинають знадвору. Потягнувшись за мобільним, довго вдивлявся в цифри на заставці. Четверта тридцять. Серйозно?
Відсунувши штору, побачив на лавці, вкопаній біля пісочниці, винуватців – трьох п’яних чоловіків. Ну, чуваки, ви б совість мали.
Спати вже не хотілось. Подавшись на кухню, набрав у чайник води, насипав кави у чашку. Коли ж повернувся до спальні, блакитну прозорість ранку все ще наповнювало гучне п’яне гелготіння. Сплутані думки незнайомців билися в голові, немов жирні мухи, спіймані в літровий слоїк. Я дивився на каву, а мене нудило. І це в найтихішу пору доби, коли можна хоч трохи розслабитися. Я намагаюся придушувати в собі вседозволеність, яка виникає на ґрунті всемогутності, але хто ж із нас святий? Пияки тим часом загорлали «Розпрягайте, хлопці, коні», і весь під’їзд став роздратовано прокидатися. В голові загуділо, як у трансформаторній будці. Все, хлоп’ята, ви догралися.
Я чую думки інших людей, хай йому грець. Це з’явилося в чотирнадцять років, приблизно тоді, коли відкрилася радість бути чоловіком. З’явилися нові комплекси, нав’язливі думки, що всі дивляться тільки на мене одного, переживання через зовнішність, прищі там і таке всяке. Потім раптом виявилося, що я абсолютно точно вгадую ставлення сторонніх до мене, а згодом почав закінчувати чужі репліки в розмовах.
Інтуїція? Досконале відчуття мови тіла? Ніби непоганий талант, але цей розлад продовжував прогресувати, поки не став межувати з божевіллям. Все виглядає не так, як у кіно, де голоси за кадром шепочуть думки оточуючих. Більшість думок не мають голосу, вони перекочуються ланцюжком швидкозмінних емоцій, невидимих, але цілком відчутних. Процес нечутних думок нагадує гру на гітарі, де акорди дзвенять, суміщаючи в собі послідовні або одночасні звуки окремих струн. Немає осмислених виразів, є лише безперервна зміна співвідношення вмісту нейромедіаторів, які викликають спектральні сплески з гніву, радості, страху, спокою, збудження, взагалі всього, що є в людині. Мова підсвідомого. Мова незримих глибин, де вариться розум. Цей пласт відчувається легко, бо «слова», з якого він складається, однакові для всіх. Натомість те, що називають свідомістю, працює у кожного індивідуально. Прислухаючись до чужих думок, я відчуваю свідомість, немов гігантський айсберг в темряві підсвідомого, як непробивну стіну, за якою гуде трансформатор завбільшки як планета. Не вірте, що вона лише наліт на тваринній сутності людини
Начепивши навушники, я залишив у плей-листі лише цю одну композицію. А тоді потягнувся до учасників всенощної.
Людський мозок – це комп’ютер, і багато речей з ним можна робити так само, як і зі звичайним настільним ПК. От візьмемо, наприклад, цих чудових дядьків, яким дня мало (не бачились давно, так, розумію, але чому під моїми вікнами?). Незначна маніпуляція із центром слуху, - і у них в голові зараз увімкнеться на повну програвач, який крутитиме мою музику задану кількість разів. Чутно буде так, ніби до вух приставили двадцятиватні колонки. Отже, панове, "Мастермайнд ЕфЕм" починає роботу в ефірі! Пристебніть паски безпеки!
Тихенький вступ хлопці проігнорували. Матюкалися собі далі. Проте, коли потужні гітарні рифи наповнили їхні голови, мені стало трохи соромно. Може, даремно я так? Один навіть упав і облився пивом. Дик, це ж вам не "Владімірскій централ", це дез-метал, крихітки, причому ще й не найзліший. Балдіти вам тепер годин шість, доки пісня сто разів не прокрутиться. Попиваючи каву, я насолоджувався видовищем. Намагаючись перекричати істеричний вокал, хлопці підняли на вуха будинок. Звідкись згори на клоунів полетіли різні тверді предмети. Зрозумівши помилку, хлопці розповзлися, тримаючись за голови. Самі винні.
В будинку вже мало хто спав – починався новий робочий тиждень. Думки оточуючих, немов бульбашки в олії, ліниво спливали в моїй голові. Ті, хто збирався на роботу, взагалі не фонили, повторюючи давній ритуал туалет-ванна-кухня-прихожа. Пенсіонери, які вирушали по своїх справах, виглядали значно жвавішими: у когось дача, хтось збирався на базар, хтось – у житлову контору. Молодь блаженно спала, користуючись канікулярними вільностями.
Кілька років після появи дару я намагався звикнути до людей в будинку батьків, але так і не зміг. Стара бетонна коробка занадто тісна, щоб мешканці могли почуватися комфортно. А де тіснота – там і злість. Сусіди ненавидять багатших сусідів, жінки ненавидять своїх чоловіків, підлітки ненавидять приставучих батьків. Атмосфера в думках нагадувала льодовик: вічний рух, тріск, стогін, обвали. Була надія, що після універу, коли знайду роботу, я зможу переселитися в спокійний квартал з нормальними людьми, але це виявилося черговою ілюзією дорослого життя.
Усюди те саме.
В кожному під’їзді є свій алкаш, який псує життя сусідам. Свій загін літніх людей, яким не подобається сучасний уклад життя. Свої чванливі нувориші, які перетворюють газони на стоянки для джипів, бо для цього й заробляються гроші, щоб могти геть усе.
Ідеалу не існує.
З роботою приблизно така ж історія.
Коли в колективі з’являється новенький, людське стадо діє стандартно. Тебе посувають на нижній щабель соціальної драбини. Тебе експлуатують. Тебе використовують для самоствердження та самовиправдання. Тобою чухають своє суперего.
Дар для досягнення мети я став використовувати одразу. Для чого страждати, якщо можна підняти професійні навички у простий і природний спосіб? Років через п’ять я став навіть керівником відділу, і саме керівна робота дала поштовх для наступної стадії взаємодії з людьми, бо для досягнення поставлених задач мені потрібна була злагоджена командна робота, а випадково створений колектив відділу ніяк не бажав ставати командою.
Попсувавши нерви, після кількох травм, пов’язаних із звільненням «паршивих овець», в якийсь момент я став підправляти своїм працівникам настрій та думки. Помилкою багатьох керівників є переконання, що треба залізти з головою в роботу. Я ж відсторонився від процесу, відійшов убік і став спостерігати збоку. Риба, яка пливе у воді, не бачить, куди тече річка. Коли перед очима постав увесь механізм, я озброївся ментальними інструментами, і став пастухом.
Не потрібен був тотальний контроль думок, достатньо було точкового регулювання. Тут зняти депресивні думки, тут додати адреналіну, тут погасити роздратування. В цілому ж довелося примусити людей бути добрішими один до одного, зробити так, щоб колеги подобалися один одному. Результатом стало аж два весілля у відділі через рік.
Щось подібне я став практикувати й удома.
Заспокоював надто нервових, надавав упевненості затюканим, гасив злість, прищеплював позитивні думки. Відганяв прийшлих порушників спокою, як ото щойно. Тепер у мене комфортне спокійне життя.
На роботу я збираюся без остраху і тільки з добрими думками. Що б там не сталося, я впораюся. Коли бачиш людей наскрізь, життя просте.
Надворі буяло літо, пахло росою, липою, голубиним послідом, сирниками з кватирки на першому поверсі. Сусіди, забувши про вранішній інцидент, наповнювали голову бадьорими думками. Сонце випірнуло над дахами, в повітрі розливалася пружна енергія, яка спонукала до роботи, дії, початку нових корисних справ. В цьому моя головна заслуга. Я борюся з хаосом.
Шкода, що з віддаленням від будинку хаос бере своє. Дар має свій радіус дії.
На зупинці шумно одразу в двох площинах сприйняття, тож доводиться подумки дистанціюватися. Половина пасажирів запізнюється, тривога високою напругою гуде в голові, у відповідь я вдягаю навушники, вмикаю неокласику. Потроху відпускає. Нарешті рушаємо, і настрій помітно зсувається в позитивну сторону. Хтось відволікається на ранковий пейзаж, хтось, як я, занурюється в музику, хтось оцінює соціальний статус і сексуальну привабливість сусіда. Вогники збудження спалахують навколо, аж доводиться думати про роботу, щоб не піддатися на провокації. Один чолов’яга не стримується у фантазіях по відношенню до студентки, яка сидить перед ним з голими колінами, так і хочеться заїхати йому в пику, але натомість вистрілюю імпульсом спазму в сечовий міхур, і за секунду брудні думки змінюються переляком.
В переважній більшості люди це болото, бруд, комплекси, страхи, манії, розлади психіки, в які краще не занурюватися. Місця масового скупчення для мене більше схожі на ставок з алігаторами. На чолі всього стоїть стадний інстинкт, соціальна конкуренція. Виділитися, перемогти, обійти, не дати себе обігнати. Ранкові корки на центральних вулицях схожі на перегони смерті. Натовп на вокзалі – на брід через африканську річку, де на довірливих гну в мутній глибині чатують крокодили. Люди їдять людей щодня, і час від часу від усвідомлення масштабів мене охоплює страх і депресія. В такі моменти гостро відчувається нестача сили, щоб мати змогу привести до ладу цей мерзенний світ. Людей, якими б гидкими вони не були, я люблю, і мені їх шкода.
Нарешті центр позаду, пасажирів меншає, залишаються тільки сидячі. Відпускаю внутрішній «глушник», і одразу ловлю хвилю позитиву від дівчини, що сидить за два місця від мене. Щойно одружена, почалися перші побутові непорозуміння з чоловіком, але вона переконує себе, що то все пусте, що життя звернуло на нову незнайому стежину, де ростуть чарівні квіти, де світить сонце, де на обрії барвиться веселка. Як схід сонця світяться й рум’яніють її думки, і знову я радію можливості бачити внутрішній світ таких людей. Краса вартує пошуків, навіть жертв. На прощання посилаю їй трохи впевненості. Щасти тобі, сонце!
А далі була зміна в гіпермаркеті, всього потроху, як завжди. За усталеною звичкою, продавець повинен згинатися нижче, знати й уміти все на світі. Формула «покупець завжди має рацію» дозволяє людям піднімати самооцінку, принижуючи розумніших, але зв’язаних професійним кодексом. Щоранку мені доводиться нагадувати це моїм хлопцям і дівчатам, щоб уникнути інцидентів, але впродовж дня все одно доводиться гасити конфлікти. Роздрібна торгівля – вона така. Ти не можеш називатися святим чи мізантропом, коли не попрацював хоч рік за прилавком.
Але робота – це тільки робота. Для всього важливо встановлювати межі й пріоритети. Моє «я» - моя фортеця. Я не дам наблизитися, але й вилізти далеко на мури теж не дамся. Баланс і самоконтроль.
Вечірні маршрутки наповнені втомою, голодом, знову роздратуванням. Несповненими надіями, невдоволеністю собою, досадою. Сонця тут уже немає, воно давно зайшло. Корки на проспектах – перегони смерті. Фура, порушуючи правила, паралізує трафік. Мені хочеться додому, тому тягнуся до водія, щоб звільнив проїзд.
Бомба.
У фурі – бомба!
Ядерний заряд.
Нудить, трусить, я ледве не падаю.
Ще раз.
Бомба. Ядерний заряд. Тридцять-сорок кілотонн. Машину поставлять на горі, в спальному районі, для кращої ефективності ударної хвилі. Таймер уже заведений, водій пітніє, бо часу небагато, кляне себе, що взагалі взявся за таке, але ж наказ. Трохи більше двох годин, щоб залишити місто, повинен встигнути за межі ураження. За два квартали поверне в глухий провулок, там на машину ніхто уваги не зверне.
Я заходжу глибше, під мерехтіння поверхових думок, туди, де править підсвідоме. Хлопець професіонал, в душі не вірить, що йому все так легко минеться. За ним стежать, гарантія. І ще він не впевнений, що у нього справді є дві години.
Починаю сканувати всіх в межах досяжності, хто зосереджений на фурі. Є засвітка. Двоє в машині на хвості. Порпаюся в думках: супроводжують фуру до точки зупинки, мають переконатися, що водій її залишить, охоронятимуть вантаж до ранку наступного дня. Вони взагалі не знають що там всередині. Наказ. Вибачте, хлопці, ви й так смертники. Спати!
Позаду чуються знервовані крики клаксонів. Там корок надовго.
Тепер потрібно взятися за фуру.
Швидко вивести її зі спального району можна тільки випустивши на об’їзну. Почав розчищати шлях попереду, зупинив маршрутку, обминаючи стоячий транспорт побіг до фури, тримаючи водія на короткому ментальному повідку.
Відчини двері!
Він сидів із скляним поглядом, як манекен. Бляха, що ж далі? Ось виберусь я на об’їзну, а далі? Ламаючи волю оперативника, примушую його думати за мене.
Він підкований у темі. Виїхати за місто – не варіант, там усюди пануючі висоти, а це підсилить руйнівну силу ударної хвилі. Найкраще загнати фуру в яму, в долину, затиснуту крутими схилами, тоді рельєф поглине значну частину вибуху. А де у нас така долина? Район очисних споруд на окраїні, об’їзна його якраз дотикається.
Вперед!
Опертивник тисне на газ, сигналить, розганяючи з дороги чайників, я посилаю вперед імпульси страху, примушуючи всіх тікати на узбіччя. По дорозі ловлю таксі, примушуючи водія їхати за нами. Мені ж доведеться вшиватися з епіцентру. Десять хвилин – і ми залишаємо позаду населені квартали. Далі об’їзна пірнає в заболочену долину, куди ще не дістали загребущі руки забудовників. Справді хороша ідея при гострій нестачі часу: ударна хвиля відіб’ється від схилів, а вздовж річки їй ловити нічого, от тільки село нижчее за течією шкода.
Все, приїхали. Паркуємося біля в’їзду в гаражний кооператив. Ще раз проводжую вівісекцію розуму оперативника, переконуючись, що нічого не пропустив, але той не надто поінформований. На прощання паралізую його, щоб напевне. Не переживай, друже, твоя подорож на небеса буде ультрашвидкою.
Таксист чекає поруч, трясе головою, намагаючись прогнати заціпеніння. Сідаю поруч, називаю адресу, даю йому ментального пенделя. Машина, розкидаючи гравій, зривається з місця.
Що ж, маю трохи більше години. Треба зібрати найнеобхідніше, запастися водою, зганяти в магазин на зупинці, згребти там усього по максимуму. Тепер, коли вибух був неминучий, мене охопило відчуття дивного спокою, розслаблення. Всі наступні дії чітко проступили в голові, ніби все це колись я вже не раз робив. І поки таксі проривалося крізь затори, я милувався призахідним сонцем на стінах і вікнах багатоповерхівок, втомленою зеленню дерев, пушинками поодиноких хмар.
Потім усе буде інакше.
Забігши додому по велику сумку, я раптом зрозумів, що не знаю, з чого почати. Чим запасатися? Яку стратегію вибрати? Мені потрібні були поради знавця з виживання. І я згадав, що в сусідньому під’їзді живе Михайло, турист зі стажем. Інколи при випадкових зустрічах я влізав до його голови. Здається, його навіть у пласт запрошували, але з дітьми він працювати ніколи не зможе, в нього своя трагедія.
Кинувши йому ментальний наказ, я вийшов у коридор, а через хвилину прибіг і він. Розгублений, ошелешений, руки трусяться, але мені було не до тонкощів.
- То коли рвоне?
«Точно не знаю, але до години часу.»
- Тоді побігли.
В супермаркеті ми взяли два возики і кинулися між ряди.
Спершу Михайло став накидати консерви, а не крупи чи макарони, як я собі думав. На німе запитання, відповів:
- Для круп та макаронів буде потрібно багато води. Якщо водопровід вийде з ладу, нам доведеться гризти їх сухими.
Потім настала черга соків у тетрапаках та всякої всячини у вакуумних упаковках. Крупи докинули вже на виході. Звісно ж, сіль, цукор, багато сірників, свічки, сухе пальне, кілька бутлів води.
Нерви потроху здавали. Коли ми волочили сумку по вулиці, в оранжевих відблисках сонця на вікнах мені ввижалася вогняна куля. Здається, я почав думати занадто голосно, бо Михайло заспокоїв:
- Коли бахне, ти це ні з чим не сплутаєш.
Звісно, ми рушили до підвалу. В голові у Михайла горіла схема фундаменту: блоки йдуть чотирма рядами. Якраз у центрі, на його думку, знаходилося найбезпечніше місце. Це, звісно, якщо панелі будинку не розсиплються, мов доміно.
Ми сіли на земляну підлогу.
Над нами горіла слабенька лампочка.
«Коли вона згасне, світові настане кінець.»
Я прислухався до гамору нагорі.
Майже всі сусіди зібралися в помешканнях. Белькотіли телевізори, розливалася вечірня втома. Свої, знайомі люди, до яких я призвичаївся, яких навчив у свій спосіб мирно співіснувати. Вибач, Михайле.
Вийшовши з підвалу, зупинився на дитмайданчику і кинув тривожний клич. Будинок зашумів, немов стривожений мурашник. Гримали двері й вікна, залунали перелякані голоси. Люди, похапавши найнеобхідніше, кинулися до підвалу, штовхаючись і падаючи.
Я знову глянув у вечірнє, залите червоним і синім кольором, небо.
Збоку хтось ворухнувся.
А, вранішній гість.
В його голові все ще крутилася поставлена мною платівка. Вибач, друже, забув про тебе. Біжи до підвалу.
Увійшовши останнім, я витримав злий Михайлів погляд. Пробач, вони ж мої. Ближні.
Раптово щось змінилося, ніби невидиме світло проникло в підвал.
Лампа під стелею спалахнула білою блискавкою і погасла.
Земля підстрибнула, я впав, тримаючись за шорстку поверхню бетонного блоку. Потім пролунав грім і невидима рука велетня вперіщила по будинку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Акей! Другий підхід до рецензійної штанги...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© козак Голота, 28-08-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 19-08-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Щєпкін Сергій, 14-08-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Уляна Янко, 13-08-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72519993782043 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …