Одного дня, в середині літа військова експедиція мірно сунула сільським пильним шляхом у напрямку кантону Люцерн. Сліпуче сонце пражило над коливкою масою обладунків, призначених берегти людські тіла; над конями, що вигравали й ставали дибки; над металевими шоломами і підборіддями під шоломами, кінськими хвостами й озаддями, строкатими лаштунками, пишними плюмажами й острогами завдовжки з добрі лижі. По обидва боки блискучої експедиції розлогі луки з тисячами фруктових дерев розходились, поки не губилися ген під горбами, що височіли одаль в пливкій літний блакиті й звідти вабили так, як ваблять вправно виписані декорації. Лишавсь якийсь час до опівдня, і спека починала дошкуляти.
То була лугова спека, з жаром у траві, сіні і пилу, який піднімався й часом огортав густою хмарою частину війська. Важким неквапним поступом довжелезна колона повільно сунула вперед. Іноді здавалася вона видовженою сріблястою змією, іноді – велетенською в обхваті ящіркою, а ще часом нескінченним полотнищем, що, оздоблене фігурами й барвистими деталями, церемонно тягнеться, як за дамами, старими й владущими – особисто я вважаю, й звиклими до волочіння довжелезних шлейфів. В манерах цієї військової потуги, в тупанні ніг і оружному брязкоті, в різкому й ґвалтовному шумі вчувалося якесь спільне «особисто я вважаю», щось брутальне, певне себе і нестале, що необорно, повільно всією масою хилилося в один бік.
Рицарі всі до одного вели приязні бесіди, наскільки це дозволяли закуті в залізо роти, без кінця сипали жартами. Сміх аж дзвенів і дзвін той на диво пасував до ясних барв, якими вигравали зброя, цепи й золоті перев’язі. Під ранковим сонцем спалахувала ще не запилюжена мідь і дорогоцінні метали. До сонця злітали звуки олов’яних флейт. Раз у раз хтось із численних челядників, ступаючи мов на ходулях, підносив кінному своєму пану під саме сідло тонкий делікатес на срібній виделці. Пили на ходу вино, споживали дичину й ніщо з того, що можна було розжувати, не випльовували з однаково веселою безтурботністю, тому що попереду була не справжня війна з притаманною їй звитягою, а просто каральна експедиція, узаконений розбій, акція кривава, безчесна і не варта зайвого слова.
Всі так вважали і всім уже бачились купи відрубаних голів, що скривавлять луги. Серед ватажків експедиції значним числом були родовиті юнаки, які, доглянуті і елегантно вбрані, верхи на конях виглядали чоловіками-янголами, що тільки-но зійшли з небес. Багато з них для більшого комфорту познімали шоломи й віддали нести комусь із пахолків. Відкривши голови, являли вони світу лиця тонкі і зграбні, що аж пашіли невинністю й завзяттям. Жваво один одному переповідали жарти і ділились останніми новинами з життя знайомих дам. Серйозніших своїх товаришів хіба що терпіли; цього дня мати задумливий вираз обличчя вважалось нетактовним і негідним шляхетної людини. Волосся в молодих рицарів, що познімали шоломи, пахло і сяяло від мазей, коштовних олій і ароматичної води, якої вони повиливали на голови стільки, наче кожен збирався під вікна до пасії співати пісень. Руки їхні, з яких познімали металеві рукавиці, не виглядали руками воїнів: доглянуті і ніжні, були вони тонкі і білі, мов руки красунь.
Лише один чоловік в цій славній процесії лишався серйозним. Самий зовнішній вигляд, весь обладунок непроникно чорного кольору, тонко мережаний золотом, вказували на спосіб його мислення. Цим чоловіком був герцог австрійський Леопольд. Він і словом не обмовився, цілковито занурений у власні думки. Обличчя у нього було, як у людини, що їй перед очима весь час літає набридлива муха. Мухою тою могло бути передчуття чогось лихого, що мало трапитись, тому що посмішка не сходила з його обличчя, презирлива водночас і сумна. Їхав він з опущеною головою. Цілий світ, яким би привітним він не був, в його уяві кидав блискавки і гримав. Чи то був лише грюкіт румачих копит, бо армія саме ступила на дерев’яний міст, перекинутий через річку Ройс? Так чи інак, якесь лихе передвістя висіло над постаттю герцога.
* * *
Військо спинилось біля містечка Земпах. Тепер було близько другої по обіді. Можливо, третя година. Точний час рицарям більше не важив. Як на них, могла бути і восьма вечора – вони б анітрохи не здивувались. Їм уже все остогидло й будь-які натяки на військову дисципліну видавалися сміховинними. Усі нудились. Стрибали з сідел і займали місця так, наче відбували стару казармену рутину. Ніхто не мав бажання сміятися. Всі насміялися вдосталь. Панувала загальна втома й позіхання. Здавалося, навіть коні розуміли, що кожному лишалось лише стомлено дерти рота. Піші слуги добивали рештки їжі і вина, доточуючи і ковтаючи все, що ще можна було згризти чи випити. Якою дріб’язковою і якою безпотрібною здавалась тепер експедиція її учасникам. І це забуте богом містечко, що досі чинило опір: яким неважливим все це було.
Раптом звук сурми прорізав страшенну задуху й нудьгу. Одне чи два уважніші вуха це змусило насторожитися – що б це могло бути. Чуєте? Знову. Справді, сурма проревла ще раз, цього разу ближче. Хтось із дотепників пробурчав, «Бог трійцю любить». «Давай, труба, ще раз!» А час ішов вперед. Люди ставали задумливіші, а тепер, на додачу, й трохи наполохані – здавалось, якась вогненна сила набула крил і неслась на пекельних потворах в їхній бік, у полум’ї, розносячи клич: Ми ідемо! Так, наче щось потойбічне дісталось свіжого повітря, пробившись раптом крізь землю. Гуготіло, немов відкрилося чорне провалля; і навіть сонце вже сяяло зі зчорнілого неба – ще дошкульніше, і навіть ще яскравіше, але вже світлом із пекла, не світлом згори.
Люди знов засміялися – бувають моменти, коли люди вважають за краще тримати усмішку, в той час як зсередини вже лещатами стискує страх. Під кінець дня настрій військової експедиції з цілою юрмою людей не надто різниться від настрою окремо взятого самітника. В важкій білій спеці тепер, здавалось, ревіла одразу вся місцина. Рев перейшов у гудіння рогів і з цього звуку, як із прелюдії, вже без церемоній, вирвався натовп, якому той рев і належав. Місцевість одразу втратила форму. Небо й спекотна земля злились в одне тверде ціле. Зникла пора року. Географічний пункт, ристалище, майданчик для військових вправ, все враз обернулось на бойовище. Природа у битві не грає ролі. Все залежить від військового щастя, потужності зброї, одного натовпу людей проти натовпу людей інших.
Ошаліла товпа валом котилась вперед, напливаючи ближче. І рицарі стояли твердо, на вигляд згуртовані, як ніколи. Закуті в броню, вони наставили перед себе списи так, що по них, як по мосту, міг би проїхати ридван з четвіркою коней, настільки тісно вони один до одного стали, і так густо стирчали списи: прямі і недвижні: саме так, як годилося, щоби штовхати, тіснити, хромити людські тіла перед собою. Глуха стіна гостролезого дерева з одного боку, простолюд, напіводягнений, у сорочках, з іншого. Тут мистецтво війни, відточене й возведене в догмат, там чоловіки, знавіснілі від люті. Один за одним відчайдушно вони набігали вперед тільки щоб покласти край цьому осоружному браку натхнення, і кидали себе на вістря списів: невидющі, безтямні, гнані люттю і гнівом. І закінчували передбачувано, падаючи один долі на одного, неспроможні своєю зброєю навіть поранити закутих в залізо, в шоломах і пір’ї недвижних бовванів з протилежного боку. Обличчям лягали у свіжий ще послід порідних коней. Та сама доля спіткала майже всіх напіводягнутих, в той час як списи, почервонені кров’ю, здавалось, погірдно всміхалися.
* * *
Ні. Так не годилося. Треба було щось протиставити, щось негайно зробити, стати в пригоді усім. Проти відточеної майстерності годилася тільки інша майстерність або ж безмірне натхнення, і це останнє, у вигляді чоловіка з розкриленим лицем, зараз ступило вперед: наче піднятий дивною силою, крикнув громаді: «Подбайте за дітей і дружину. Я прокладу вам дорогу». І штовхнув себе уперед, поки не стихла жага самозречення, на чотири чи п’ять списів, і донизу пригнув кілька ще: усі, скільки зміг, скерував до грудей, вже вмираючи. Так, наче не міг прийняти металевих жал достатньо, й втискав їх у себе, аби померти з цим незліченним багатством, й упасти на землю і стати мостом для людей, що пробіжать по ньому, по високій думці, що бажала бути розтоптаною. Ніщо і ніколи не дорівняється тому побиттю, коли чим прийдеться озброєні мешканці гір і долини проломили сталеву ненависну стіну, і потім терзали й рвали її залишки так само безтямно, як тигри шматують беззахисне стадо корів.
Рицарі тепер були безпорадні, зажаті в кільце, неспроможні ворухнутися в сторону. Вершники лускали й валилися з коней, як лускають паперові пакети з повітрям, коли по них хлопають руками. Тепер страхітливою стала пастуша зброя, а ефективним їхній легкий літній одяг. Рицарям важка броня лише заважала. По головам їх шарпали навідсіч, здавалося, тільки шарпали, і голови котилися вниз. Більше і більше рицарів падали долу, переверталися коні, а сила і шал навали тільки росли. Герцога вбили на місці. Було б дивом, якби його не убили. Ті, хто наносив градом удари, на все горло безперервно волали, наче саме так було треба, наче просто вбивати було б нищенням надто м’яким, не достатньо дієвим.
Спека і випари, запах крові, порох і бруд і галас й волання сплелись у пекельному закруті. Ті, хто гинув, не встигали завважити власної смерті, так швидко вони помирали. Ці стосами задихались в парадних своїх обладунках, ті – вимахуючи цепами. Що ще додати? Кожен з них залюбки б цим переймався, коли б тільки міг. Витончені аристократи захлиналися сотнями; не так, сотнями їх топили, тут же, в водах озера Земпах; захлинались штовхані в воду, як неужитний товар. Втрачали рівновагу і падали один через одного, чіпляючись видовженими носаками своїх елегантних чобіт – то був справжній сором. Найкраща броня гарантувала своєму носієві лише швидке забуття, і здійснення цього страшного передчуття не барилося.
Чого вартим було тепер те, що вдома, в своїх Ааргау чи Швабії, рицарі володіли землею й людьми, мали чудових дружин, численних слуг і покоївок, фруктові дерева, ліси і лани, збирали податки і насолоджувалися особистими привілеями. Це робило вмирання у заводях озера, затиснутими між колінами селян і п’яддю землі тільки ще більш гірким і безчесним. Некеровані вже румаки давили власних господарів. Багато рицарів в різкому бажанні спішитись плутались у стременах своїм ідіотським вигадливої форми взуттям і потім так і висіли, б’ючись карком і кроплячи кров’ю траву. Їхні шоковані очі, перед тим як закритись назавжди, бачили над собою небо, що яріло, мов розлючене вогнище. Звичайно, селяни теж помирали, але на кожного, хто загинув з голими руками і голою груддю, приходилось десять мерців в дорогому сукні й обладунках.
Битва під Земпахом, власне, вчить, як глупо вдягатись у надто красиве. Якби тільки ті розцяцьковані кукли могли трохи рухатись, цього було би достатньо. Декому таки це вдалося, й вони кінець кінцем звільнялись від абсолютно надмірного одягу. «Я б’юся з рабами. Мерзенно!» вигукнув красивий юнак з жовтуватим волоссям, що спадало йому до плечей, і упав, збитий жорстоким ударом в обличчя, на землю, де, вмираючи, гриз траву напівзнесеними зубами. Кілька скотарів, чия вбивча зброя випала їм із рук, стягували, як борці на борцівському рингу, своїх противників голіруч, ізнизу за шкірку, або кидались, ухиляючись від ударів, рицарю на шию й стискали, душачи на смерть.
* * *
Тим часом уже сутеніло. Пригасаюче світло ще пробивалось крізь віття дерев і кущів, коли сонце тихо зникло за смерковим підніжжям Альп, як мертва, сумна і красива людина. Жахлива битва скінчилася. Білосніжні, без кольору Альпи схилили тонкий і холодний свій вид і в тіні опинився весь світ. На поховання збирали мертвих, обходячи поволі все довкруги, піднімали полеглих і зносили до спільної могили, яку інші вже відкопали. Прапори й обладунки громадили разом, аж виросла ціла гора. Гроші і коштовності в купу. Все складали у певному місці. Більшість з цих простих і сильних людей стали мовчазними і вихованими. На захоплені багатства поглядали збайдужіло й з погордою, тинялися галявинами, зазираючи в обличчя забитих й змиваючи кров, коли бажали вглядітись в чиїсь закаляні риси. Двох юнаків знайшли біля заростей: просвітлені лиця, губи усміхнені навіть по смерті, лежали, міцно обнявшись, в траві. Один отримав удар в груди, в іншого було розпороте тіло. Роботи вистачило до пізньої ночі. Потім шукали зі смолоскипами.
Натрапивши на тіло Арнольда фон Вінкельріда, обступили його з мовчазною пошаною. Коли його поховали, чоловіки глибокими голосами затягли одну зі своїх нехитрих пісень. Було не до пишних церемоній. Священика теж не було. Та і нащо. Молитву і подяку Богу за тяжку перемогу відбули тихо й без церковних свічок. Тоді подалися додому. Й за кілька днів розсіялися по своїх високих долинах. Там працювали, служили, складали статки й вели справи, робили те, що мали робити і все ж, час від часу, говорили про битву, яку довелось пережити, хоча й далеко не всім. Ніхто їх не вітав як героїв (ну, можливо, трохи в Люцерні при урочистому вході у місто). Це не важило. Дні заступали інші дні, тому що дні, з безліччю нових турбот, були суворі і грубі навіть тоді, у 1386 році. Славетний подвиг не вилучає з календаря важке плетиво інших подій. У день битви життя не стоїть довго на місці. Історія тільки злегка пригальмовує, поки, спонукана необорним законом життя, не мчить надолужити згаяне.
