В церкве – смрад и полумрак
Дяки курят ладан.
Нет, и в церкве все не так
Все не так, как надо!
(В.С. Высоцкий «Моя цыганская)
1
Як я потрапив до Свято-Успенської Києво-Печерської лаври - тема окремого, куди більшого оповідання. Колись, можливо, черга написання дійде й до нього.
Так вже вийшло, що в Лавру я потрапляв двічі. І обидва рази весною, якраз під час великого православного посту.
Вперше - це трапилося наприкінці квітня.
Ченці прийняли мене «трудником».
Трудники займають останню ступінь в цій монастирській ієрархії. Їм дістається найважча та сама брудніша робота.
З першого дня, ми, трудники, згрібали опале торішнє листя на схилі уздовж дороги, що вела до Дальніх печер...
Стояла тепла весняна погода. Світило напрочуд яскраве сонечко; співали дзвінко пташки. В глибокому голубому небі плавали легенькі, білі хмарки...
Раптом з насунувших з-за горизонту важких хмар, повалилив густий та лапатий, мокрий сніг.
За лічені години усі схили Лаври, - на вершинах яких стояли, ніби наклеєні на матову поверхню, розкішні золотоверхі храми та їх чудові дзвіниці, - покрив білий саван щойно випавшого снігу.
Танення снігу вистачило якраз на три дні. І весь цей час було зимно і незатишно. Яскраво жовтів тільки кущ фурсиции за залізною огорожею уздовж Галереї ведучої від Ближніх печер – до Дальніх... Там же, під розкидистими кронами дерев, що росли абияк, маячила невелика фігурка ченця-садівника з білою бородою. Садівник клопотався біля кущів смородини. Смородина у нього була висаджена рівнесенькими рядочками.
Вологість в ті дні проникала у всі щілини. В нашій убогій брудній келії, де жили чоловік двадцять, відразу ж зробилося якось похмуро.
Самі ж келії були дуже древні. Мабуть, побудовані ще до великого біблейського потопу. Ніякі побілки стін і стель, вже не могли сховати цієї вітхості та древності. Тріщини на них, - мовби відмітини століть, - тільки підтверджували моє зухвале припущення.
По тумбочках та підвіконнях, не звертаючи ніякісінької уваги на гучні лаврські передзвони, у пошуках легкої поживи, нишпорили загони усюдисущих тарганів.
Відразу ж, як тільки потрапляєш в келію - в очі лізе безліч різних дрібниць, на зразок репродукцій на відомі церковні сюжети... Зображення ликів всіляких святих із золотими німбами над головами. Чудові види відомих монастирів...
Все це уперемішку з брудним та чистим одягом, який висів та валявся як попало; великими, брудними купами.
В ніс шибала якась особлива суміш запахів: несвободи, ладану та давно немитих чоловічих тіл. По цим мускусним «ароматам» можна зразу ж було визначати, що в подібних місцях змушені були мешкати тільки люди, яким доводиться багато і важко працювати ради шматка хліба. З чимось схожим, мені вже доводилося стикатися на Байконурі в будівельному батальйоні або на нафтових розробках в Комі...
Працювати тут доводилося дуже багато. Лавра готувалася зустріти якраз чергову світлу неділю. Хотіла зустріти її умитою і причесаною. До свята Паски, її треба було вичистити так, щоб вона блищала, наче куполи її прекрасних храмів.
Блиск сухозлітного золота на її куполах та чудова старовина самої Лаври привертали сюди численні натовпи туристів зі всього світу. Туристи смітили грошима. Далеко не бідні ченці, порушуючи обітницю не користолюбства, їздили на дорогих іномарках.
Поряд з нашим убозтвом, будувалися дорогі хороми для лаврського начальства.
Перебудовувалися келії для ченців. З'являлися гаражі для цілого табуна їх шикарних автомобілів. Все це що налинуло на неї з усіх боків благоліп*я швидко перетворювало Лавру на монастир підвищеного комфорту...
Якщо нас ченці тримали в чорному тілі, - то самі вони навіть під час великого посту харчувалися зовсім непогано. Харчувалися не просто рибою. Ченці наминали пеленгас. Нам же – трудникам – давали в трапезній хіба що каші та борщі на соняшниковій олії. Правда, давали всього, так би мовити – від пуза.
Перед вербною неділею, послушник узяв мене на кухню чистити картоплю. Тоді всі ємкокості там були забиті оцим самим жирним пеленгасом. У пеленгаса такі потворні голови, наче приплюснуті.
На столах тоді лежали чорні, товсті туші сомів...
Того вечора і в сусідній келії з'явилася невелика мисочка з солоною тюлькою. Моя голодна до подробиць пам'ять виразно зберегла всі ці дрібниці.
Наступного дня ченці запросили до себе в трапезну відомого співака Іво Бобула. Вони прямували туди, мовби солдати, рядами. Тільки ряси заверталися від поспішної ходи. Співак йшов поруч, наче найсправжній капрал.
- Всіх ченців в Лаврі 92, - сказав мені усюдисущий Сергій.
Він теж, як і я, трудник. Йому можна вірити. Він все життя поневіряється по монастирях. У котрий раз приходить на це святе місце, в Лавру.
Співак Іво Бобул покинув їх рівно через годину. Його ладна фігурка з пишним волоссям - потім ще довго маячила на пустинній дорозі ведучої до Верхньої лаври.
Взагалі життя в нашій келії чимось змахувала на відносини людей в армійській казармі найпохмурішого радянського періоду. Навіть запахи і ті легко впізнанні. Свого часу я достатньо їх нанюхався на Байконурі. Тому самому – знаменитому космодромі. Будували там посадочну смугу для радянського човника «Бурану». Я ці запахи всотував в свою пам'ять на все життя. Це запах - несвободи і насильства...
Робота в районах крайньої півночі і життя у вагончиках з колишніми зеками – це відчуття тільки закріпило в моїй свідомості.
Тут теж жили всілякі люди... Не всі вони ще змирилися зі справжнім своїм положенням. Багато хто шукав ще виходу; мріяли повернутись до нормального життя...
…Гена був з Сумської області, мій земляк. Удома у нього залишилися дружина і діти. Він приїхав до Києва на заробітки, працював в "Київенерго", жив у впорядкованоу гуртожитку. Отримавши гарну зарплату, він тут же спустив всі гроші - частину пропив, а частина, говорив, що витягнули. Потім вештався п'яним по гуртожитку. Чомусь, скаржився, що діжурні вгледіли тільки його. Після чого, його вигнали з роботи. Три дні він мешкав десь під мостом... Думав кинутися під потяг. Очевидно, він був там не сам. Хтось же привів його сюди? Тихий і скромний обиватель…Навіщо, здається, таким пити?
Худий, як жердина, Саня, на прізвисько "Рашпіль", мріє стати попом. Його можна зрозуміти. Саня - сирота. Він з Криму. Його виховували дідусь із бабусею. В його випадку - це єдина можливість вибитися в люди. Тому кожний вечір, Рашпіль, відправляється до послушника Євгенію вивчати церковні канони і статути. Він ревно готується поступити в Духовну семінарію.
Амбіції Толі тягнуться набагато далі: він мріє стати ченцем. Але, гординя так і пре з нього; не дає йому спокою і тут, в Лаврі. Своєю поведінкою він, швидше за все, нагадує колгоспного бригадира. Постійно говорить: «Я зробив те... Я повісив лаврський дзвін...» Я думаю, що додому в своє село він приїжджає з Лаври вже, як справжнісінький «архімандрит» який.
А ось Василь - гуцул з Карпатських гір має і характерну зовнішність «вуйка»,що дає йому багато схожості з культовим артистом Миколайчуком. Він давно перебуває в Лаврі... Додому, до Карпат, він добирається пішки, як інок. Він пише вірші, і, як годиться справжньому поету, багато п'є зовсім не «святої» води з джерел преподобних Антонія або Феодосія.
У того ж коренастого Серьожі – який постійно вводить мене в курс справ – дуже красивий оксамитовий бас. Виявляється, він співав раніше в церковному хорі. Часто буває тут... І добре знає Лавру.
А ось межа мріянь Славка – це стати в Лаврі охоронцем. Охоронці одягнені в екзотичну козачу уніформу. На плечах у них майже справжні погони. Ще і гроші за це одержують.
На другому поверсі 57 корпусу, - куди вели круті, зовнішні сходи, вросшої першим поверхом в землю, стародавньої будови, -мешкали колишні зеки. Вони тут мало працвали. Вважали за краще вештатись по Лаврі без діла. Єдиною турботою для них було - це сидіти в своїй келії і пити свій улюблений зеківській напій - чифирь.
Один з них, Гена, мав а ж три «ходки» у буцегарню. Цей, любив зі мною потріпати свого язика. Було підійде до мене, і щось вивідує; випитує. Мене тут зразу ж попередили, щоб я тримав з ним язика за своїми зубами, не базікав зайвого. Колишній карний злочинець карикатурно уміє копіювати ченців, як ті вітаються.
«Йому б в цирк податися», - думаю я.
До восьмої години ранку, ми дружно підтягуємся на господарський двір, що знаходиться відразу ж за будівлею трапезної – це зовсім недалеко від Дальніх печер. Там же, кожного ранку з*являється і послушник Геннадій. Це досить крупний і високий чоловік з сивіючим уже волоссям, зібраним, як у багатьох ченців, ззаду у хвіст. Борода у нього також посивіла. Очі його мені показалися якимись водянистими. Він постійно мружив свої очі. Втім, цей примружений погляд - не провіщав нічого хорошого, особливо для тих, хто потрапив йому під підозру. З-під шкірянки, одягненої поверх ряси, у нього починає набухати черевце. На голові у нього була одягнена незмінна шкіряна кепка. Про нього говорили тут, що в 90-х він був справжнім бандитом. Банда орудувала на Троєщенськім ринку. Тепер, Геннадій, замолює, очевидно, гріхи своєї молодості. Він вже – послушник. Строгий, але справедливий до нас.
Багато в чому порядок в Лаврі тримається на його могутніх плечах. Це він нам дає кожного ранку роботу. Він же за неї і питає. По його вказівках прибирається тут сміття; фарбується Галерея ведуча від Ближніх печер до Дальніх...
Я фарбую в основному різні огорожі.
…Вони відкрили мій дипломат, коли я був на роботі. Це взагалі не в християнських традиціях копатися в чужих речах. Але публіка тут різна, далека від різних світлих ідеалів всього людства. Знайшли в конверті мої опубліковані колись в київських газетах оповідання. Там же лежала невеличка повість. Чомусь, залишена, після того, як я все спалив, що написав більш ніж за десять років.
В той же вечір Василь запросив мене в свою келію, яка знаходилася за тими дверима, що служили одночасно і шафою. Входиш в передню келію – навпроти шафа. В шафі – висить, як і належить, одяг. Відразу ні за що не здогадаєшся, що це одночасно і двері на вході, що веде в невелику внутрішню келію. В тій келії й мешкав Василь.
У нього там була невеличка бібліотечка.
- Можеш брати будь-яку книгу, - сказав Василь, показуючи на корінці палітурок, що вістроїлись в три ряди на саморобній настінній поличці. Він мовив це так, ніби запрошував мене в розкішний ресторан.
Я наблизив руку до книг, і поторкав корінці. Колись вони складали все моє життя. Тепер, коли я спалив всі свої рукописи, які написав за бїльш ніж десять років, мені вже не так хотілося до них торкатися. Але своєю відмовою я міг його образити. Коротше, я витягнув одну книгу. Це був "Кобзар".
- Давно не читав, - пояснив я рішення свого вибору. – Почитаю.
- Вона в твоєму розпорядженні, - сказав Василь. - Коли схочеш почитати, можеш заходити завжди. Не соромся. Тут тобі ніхто не заважатиме.
В цей час в двері щосили гепнули ногою. І тут же почулися якісь п'яні голоси.
Я не дуже здивувався цьому. Мій інтелігентний вигляд і справний одяг, незалежна поведінка багато кого дратували. Все, що я говорив тут, деякоо, м'яко сказати, дратувало. Тому не дивно, що деякі мешканці цього похмурого закладу, хильнувши оковитої, тобто, напившись горілки, вирішили тут же розібратись зі мною.
- Відкривай, - волали вони, – а не то, двері винесем!
- Це Славик, а з ним Толян. Ти поки що не лізь, - попросив мене вуйко з полонини. – Я сам з ними поговорю! – сказав Василь, вирішивши, очевидячки, мене захищати.
Стояв перед дверима, і розминав в ліктях свої руки. Він крутив ними в суглобах, неначе пропелерами. Щоб видобразиті на обличі свою лють, він зсунув до перенісся свої брови. Було видно, що він дуже хвилюється. Потім він різко вибив ногою двері і, паки лев, накинувся на нападників. За дверима зав'язалася якась шамріння. Чутно було, що вони сопуть носами, наче прорвані ковальські міхи.
Потім все несподівано стихло. Було тільки чутно, що вони почали миритися.
- Все, - сказав Василь, заходячи в свою келію. - Більше вони тебе не чіпатимуть. Я добряче провчив їх.
Це все було схоже на сплановану комедію. Тут я виразно зрозумів, що і дня більше не можу залишатися тут. "Ченцем - мені не світить. Це ясно, як божий день. Так навіщо ж мені тут запасатись терпінням? – Запитував я сам у себе, і тут же продовжував свої міркування: - Я, швидше за все, мандруючий філософ, який пливе по течії життя, керуючись тільки благочестивими вчинками, для здійснення яких виховував себе, як особа. Мені б книжки писати, - а не битися тут з різними покидьками; жити серед цих бомжів."
« - А ці гори пляшок, які постійно залишаються від ченців? – В думках задаю я собі питання. - І це не тільки пляшки з-під "Кагору"! - Відповідає на ці питання моя душа. - Біля їх келій, вічно труться якісь жінки. Поряд з нами живе якась бабця. Хто це? Тільки паломниця? Виглядає все це дуже підозріле для мене. Я знаю напевне, що будь-яка жінка чітко уловлює і пнеться туди, де є гроші і влада. Жінка, як індикатор. Вона може додати до цього ще і розпусту. Втім, я з свічкою там не стою. Це Бог все бачить... Я, просто, розмірковую, одержуючи якусь інформацію від очей і вух.»
Взагалі, Лавра перетворилася в моєму розумінні більше в якийсь політичний клуб. Ченці мені здаються іноді перевдягнутими в ряси російськими эфэсбэшниками. Вони якось чітко уловлюють в нашій політиці, коли треба створити активність. Навкруги Лаври тоді всі стовпи пістрявіють якимись жорсткими відозвами. Мені не хочеться, щоб ченці займалися політикою. Як ці.
«Виїду, - думаю, - абикуди, зароблятиму гроші. Працюватиму» Рішення здавалося мені дуже правильним. І головне – вчасно. Була весна. В цей час робочі руки йдуть нарозхват, як гарячі пиріжки...
Наступного ранку я підійшов до послушника Геннадію.
- Мені потрібно їхати, - сказав я. - Я повинен заробляти собі гроші. Ця робота не для мене.
- Куди ж ти поїдеш, якщо не секрет? - Запитав послушник.
- До Росії, - сказав я.
- Я б хотів, щоб ти ще залишився на деякий час, до Паски. Мені дуже треба робочі руки. А ти умієш працювати, - похвалив мій труд послушник.
- Не можу, - щиро відповів я, та й додаю, для годиться: - Я вже видужав: і душею, і тілом. В Лаврі така чудова аура...
- Не говори так. Це недобре слово. - Перебив він мене. - Так можуть сказати тільки якись сектанти. - І заговорив зі мною відверто: - Я сам був колись бандитом та вживав наркотики... А ось прийшов сюди, - і на мене теж зійшла благодать Божія. - Він прагнув викликати мою прихильність до себе. Потім, він знову просив, щоб я залишився у них: – Почекай поки з від'їздом. Попрацюєш. Тут тебе ніхто не чіпатиме, – завіряв мене послушник.
- Не можу, - наполягав я на своему.
- Гаразд, - сказав він. - Документи можеш заберати в послушника Євгенія.
…В свій останній день тут - я пройшовся по всій Лаврі. Моїм провідником до цієї екскурсії прилучився Сергій. Був з нами також і Саня, на прізвисько «Рашпіль».
Спочатку ми відправилися в пекарню за Дальні печери. Там Сергій заспівав своїм чудовим грудним басом послушнику якийсь псалом. І той, розчулившись від його красивого співу, насипав йому з піввідра проскур. Такі собі невеликі прісні хлібці. Ми підкріплювалися ними сидячи на лавці під вітами розкидистої стародавньої липи, де поховані якісь відомі предводителі церкви.
Потім відправились поволечки блукати по Лаврі, по її чудових храмах. Слухали пісно-співи ченців в Свято-Успенському соборі. Після чого відправилися до печер. Серьожа пояснював, де лежить той чи інший чернець.
Постояли біля труни Іллі Муромця. Побували, також, і біля домовини Нестора Літописця.
Наступного дня я виїхав на цілий рік до Росії.
2
Майже уже через рік, коли удосталь накуштувався черствого гастерарбайтерского хліба, я знову повернувся до Києва.
Спочатку мені не дуже таланило. Я ніяк не міг знайти нову роботу. Якщо мені щей щастило відшуковувати хоч якусь роботу, – то обов*язково не выстачало придатного житла... І навпаки. Якщо мені удавалося знайти щось схоже на дах над головою, – то не було скільки-небудь добре оплачуваної роботи. А задарма я вже не хотів працювати. Я звик до нормальних грошей. До тих неприємностей, що звалились мені на голову в цей час, додалась щей та, що шахраї з однієї посередницької контори, куди я чомусь звернувся по оголошенню, - якими була обчіпляна вся Привокзальна площа - в особі двох гевалів з невеликої обшарпаної кімнатки десь за цирком, - пообіцявши мені роботу і житло, відразу ж «кидонули» мене десь на 160 гривень. Чим ще більше наблизили час мого повернення до Свято-Успенської Києво-Печерської лаври...
Весь цей час мені доводилося ночувати, де тільки доведеться. Декілька ночей я провів, наприклад, в студентському гуртожитку. Але, все ж таки, більше доводилося відправлятися шукати собі нічліг на Центральному залізничному вокзалі. Але якщо мій бездоганний одяг не привертав уваги настирливих охоронців - то від прискіпливого погляду усюдисущих бомжів - сховатися було майже неможливо.
Коли, після чергової невдачі, я – дуже стомлений і погано відпочивший, - задрімав прямо на лавці в метро - на станції "Вокзальна" - хтось грубо розбудив мене, поштовхом в плече. Відкриваю повіки: стоїть якийсь хлопчак. По вигляду - бомжик. Стоїть, і шкіриться. Мовляв: «все розумію».
- Чого тобі треба? - питаю.
- А ти, хіба не знаєш?
- Не знаю, - кажу.
- Та досить тобі притворятись, - сказав бомжик, і знову показав свої жовті зуби.
- Відвали, - грубо, мовив я.
Я намагався відмахнутись від ньго, як від настирливої мухи.
- Ти чого? – Образився він. - Ось відведу тебе до «Бабая»(Юрій Багієв; тамтешній авторитет). Потім побачиш. Це я тобі гарантую! – Пообіцяв він.
Після цього випадку я почав уникати ночівель на тому вокзалі.
Наступну ніч я вже провів на Хрещатику, в наметі. Там де стоять Лядські ворота з крилатим архангелом.
Намети поставили «придністровці», які приїхали до Києва просити президента зняти блокаду з бунтівного молдавського анклаву.
До опівночі, якась підозріла організація влаштувала там відкритий мітинг; в мегафон кричали лозунги. А я все терпляче чекав, сидячи на лавці, коли все це кінчиться - щоб заповзти в крайній, не опалювальний намет. В цей намет призначив мене комендант цього табору. Бажаючи якнайшвидше закутатися в обіцяну ковдру і хоч трохи виспатися, щоб на ранок вже відправитися в Лавру...
Тут же була розгорнена польова кухня, біля якої господарювала розторопна жіночка, дуже схожа на тих черниць, яких я часто бачив в тій же таки Лаврі, під виглядом паломниць. Монастирське життя накладає на їх обличчя, якийсь незгладимий відбиток. Шарм, якщо хочете. Келійне життя, робить їх чоло, наче восковими. Я ніколи не сплутував би їх ні з ким. Скрізь впізнавав. Впізнав її, і тут.
Швидше за все, її відрядили сюди, щоб вона гарувала біля кухні; російська церква підтримувала «придністровців», - жителів цього бунтівного анклаву в Молдові, який залишився за росіянами. Жінка все покрикувала на чоловіків.
- Строга баба, - бурчали ті. Але слухалися.
- Та, з вами ж інакше не можна, - сердилась вона.
Вона ж і стіл накривала їх верхівці в "моєму" наметі, коли вони викричали в мегафон всі свої заготовлені слова. Я засинав під п'яні теревені якихось ватажків.
- Якщо б не "Братство" (Прапор саме цієї організації висів біля одного намету), – говорив грубий чоловічий голос, - у нас би нічого не вийшло. Хто намети привіз нам з Луганська?..
- Ось у кого дисципліна! – Відгукнувся на його слова інший голос.
…А рано вранці я вже підходив до Лаври. Сказати по правді, за рік я порядком забув, всі ці лаврські стежки-доріжки. І тому довелося питати у якихось чоловіків, які колупали лід під високими лаврськими стінами. Спочатку я прийняв їх: за лаврських трудників.
- Як пройти до келій, де живуть трудники? – Запитав я у них.
Чоловіки почали переглядатися. Потім втупилися в мене нерозуміючими очима.
- Це, мабуть, оті бомжі, що живуть в 57 корпусі. - Здогадався хтось з них.
Вони підказали мені потрібну дорогу.
Я швидко розшукав послушника Геннадія.
Послушник Геннадій, з яким я так мило розлучився всього лише рік тому: або не взнав мене, або тільки притворився, що не впізнав. За цей рік у нього ще помітніше округлялося черевце під шкіряною курткою, яку він незмінно носив поверх запраної чернечої ряси. А щоки вже явно можна було роздивитися стоячи у нього ззаду. Позначалися, очевидно, не стільки чудотворна аура, тут, в Лаврі, а все ж таки більше, мабуть, проявились непогані лаврські харчі. Його волосся в бороді ще більше посивіло. Так само посивів і хвіст, що стирчав з-під шкіряної кепки.
- Йди до «Мудрого», - сказав він, після недовгого вступу. - Там є одне місце у верхніх келіях. Останнім часом там навели хоч якийсь елементарний лад. Почали міняти білизну. Нарешті, вичистили цей бомжатник! – Підсумував свої успіхи в справі налагодження належного порядку, строгий послушник.
Яке ж було у мене здивування, коли, піднявшись вгору, я взнав в "Мудрому" - Толіка, - того самого хлопця, який за всяку ціну хотів стати ченцем.
Будучи лише трудником, як і всі, що живуть по цих келіях, - він завів собі таку ж саму бороду, яку носили тільки справжні ченці. Волосся на голові теж було зібране у тугенький пучечок. Нове ім'я, я думаю, він теж вибрав собі не випадково. Він мавпував тих численних ченців, які лежали по домовинах в Дальніх та Ближніх печерах. Там, біля кожного є табличка, на якій написано: «преподобний Григорій чудотворець» або «Преподобний Ієремій – прозорливий».
Жив він вже у відгородженому «своєму» закуточку передньої келії на другому поверсі прибудови до 57 корпусу. Він носив старий запраний підризник, і, зовні, як дві краплі води, був схожий на справжнього ченця.
Побачивши мене, від відразу ж прикинувся, що у нього амнезія. Він, як і впливовий послушник, перестав впізнавати мене.
Я просив його поселити мене теж до передньої, більш просторої келії.
Але Толя раптом уперся.
- Тут я командую, - сказав Толя. – Ті будеш жити там, де я тебе поселю! Місце в моїй келії ще потрібно заслужити, - пояснював він ази келійного життя.
У нього вже, як виявилося, як і належить святім апостолам, з'явилися свої учні і послідовники, яких він наближав до себе, селячи їх в передній келії. А ще більше він тримав місця для тих послушників, яких у вигляді покарання тимчасово переводили в трудники. Все це нагадувало звичайну тюремну метушню в камері. З його друзів особливо виділявся плитко збитий, лисіючий хлопець Серьожа. Я бачив їх тільки удвох. Толя розтлумачував йому догми святого писання.
Після роботи вони дружно відправлялися до послушника Євгенія вивчати канони. Толя ще відчайдушніше сперечався з послушником. Мотивом, як правило, служило тлумачення тих або інших догм святого писання. Після цього довго вони не могли заспокоїтися. З їх келії раз по раз доносилося: « Я так сказав... Та він це не так зрозумів... Він взагалі нічого не розуміє!».
Мене він поселив в задній кімнаті біля самого входу, на саме скрипуче ліжко. Пам'ятайте: « Твоє місце у параші!» А ще казав, що не пам'ятав мене! Він продовжував ненавидіти мене, як і минулого року. Тією ж самою ненавистю. Його ставлення до мене нічим не змінилося. І ця люта ненависть так глибоко засіла в ньому, що незмінно прожила в цьому святеннику цілий рік. Хіба це по-християнськи?..
- Дотримуй повну тишу. Радіо слухай тільки через навушники. Інакше швидко вилетиш звідси. Чому я буду дуже радий, - признався мені Толя. Наступна порція слів, прозвучала новою загрозою: - Увечері прийде один чоловічок, який може тут всіх вишикувати.
Увечері з'явився п'яний Василь. Той самий гуцул, який жив тоді за дверима – шафою. Василь запрошував мене тоді читати книги в свою келію. Він дуже постарів і осунувся лицем за цей минувший рік. Різко позначився яструбиний гуцульський ніс на його характерному обличчі.
Василь теж прикинувся, що теж не впізнав мене.
Жив він якоюсь «злодійською» сім'єю з двома мужиками з Росії. Один з них Володя, працював тут шофером. Возив їм горілку та ковбасу. Вони майже не ходили до трапезної. Смажили картоплю на плитці прямо в келії. Тут же й горілку цмулили...
Третім серед них був Сергій – такий же високий гевал, як і послушник Генадій. Цей був постійно закутаний на роботі в якісь брудні обноски. Плащі. Зі спини я спочатку їх постійно плутав. Цей теж в 90-ті був справжнім бандитом. Він ще й тут не розучився інколи держати свої пальці віялом. Хоча йому і доводилося, так само працювати, як і всім нам. Але скрізь цей Сергій прагнув бути начальником. В цьому він витримував гостру конкуренцію з Толиком.
Я якось сказав комусь, що той нагадує мені нашого послушника Генадия. Той мені відповів:
- Як ти міг таке подумати! Цей же виглядає: бомж бомжем!
- Зі спини, - завважив я.
- Ну, хіба що зі спини, - вимушений згодиться мій опонент.
Я зразу ж просився до них в компанію. Василь був не проти. Сергій коливався. А Вова сказав:
- Це право треба ще буде заслужити.
Тут же почалися якісь випробування та всілякі перевірки. Володя став просити мобільник, щоб подзвонити своїй матусі, начебто в Краснодарський край...
Я не став заслуговувати. Я знав, що мені і до цього ще ніколи не удавалося заслужити права бути своїм ні в одній вовчій зграї. Я був абсолютно іншою людиною. Не здатний жити в тому ж режимі.
…Ця далеко не свята трійця заправляла тут всіма ділами. Встановлюючи такі відносини між людьми, які були схожі на відносини між людьми у всіх закритих закладах, типу в'язниць. Або армійської казарми самого суворого радянського зразка, в якій мені і раніше доводилося побувати. Там завжди з'являлася купка паразитів, які жирували на інших. Саме при мені вони почали розподіляти гуманітарну допомогу. Якісь абсолютно нові, ще неношені речі. Спочатку перебрали всю цю купу самі утрьох. На забитих в стінку цвяхах, біля своїх ліжок, знову повисли якісь речі. Там уже нігде було вішати…Потім почали викликати по заслугах. Перед ними? Скоро я помітив, що все тут було розписано за якимись тюремними поняттями...
Останніми, своє ганчір*я отримали якійсь Болек та Льолик. Пам'ятайте такий польський мультфільм, який крутили ще по радянському телебаченню?
Один з цих ледачих недомірків - був простим колгоспником, що ховався за високими лаврськими стінами за мізерну винагороду від неробства. В їх колгоспі тепер, власне, і таких грошей тепер не заробиш.
В іншого, теж не все було в порядку з головою; хоча, казав, що він колишній шахтар з восьмилітнім стажем, начебто приїхав до Києва за регресом. На вокзалі, схоже, у нього тут же відібрали гроші і документи... Тепер він тут заробляє ніби на зворотній шлях у своє Єнакієве. Обидва постійно збирають для сдачі пляшки. Тим і живуть тут. Справжні бомжі...
Взагалі-то із старих знайомих тут залишилося не так вже й багато людей.
Той же Саня «Рашпіль» - сирота з Криму - поступив таки в Духовну семінарію.
Той Слава з мокрими губами, який хотів бути охоронцем, - знайшов собі місце біля лаврських троянд і флокс. Прилаштувався, таким чином, біля лаврського садівника.
Інші – були нові люди.
В основному - прибульці з Росії.
Поряд з моєю, стояло таке ж скрипуче ліжко Романа. Це була дуже мовчазна людина. З росіянами це часто трапляється. Особливо, якщо життя їх викинуло із звичної колії. Я якось спробував його розговорити. Але дуже скоро зрозумів, що це певна людина. Як і багато росіян, він не дуже любив Україну, вважав її околицею своєї Росії.
- Україна – це околиця, - заявив він авторитетно.
- Чи вже ж не вашої Золотої орди? - Не на жарт розсердився я. – Росія спочатку прогнулася під Орду і не одне сторіччя жила з нею душа в душу одним організмом. Московські князі брали активну участь у всіх розбирках серед улусників. Пригадати хоча б так звану «Куликовську битву». А потім через історичні причини, що склалися, коли Орду поперемінно знищили литовці разом з Тимуром, Москва привласнила собі владу в ній, а ще літ, отак через 300, задарма прициганила собі ще й нову назву! Яку, безсоромно, тягає ще й дотепер. Та, не було ж ніякого монголо-татарського ярма. Це ярмо 300 років носила на собі Україна... Тепер Україна стала вільною. І з цим треба, нарешті, змириться і росіянам. – Все це випалив я зі зла, і подивився на його реакцію.
Дивиться на мене з недовір'ям: «- Звідки ти, - мовляв, - знаєш? Мене учили іншому.»
В першу ж ніч, - шофер Вова, - «зловив на плече білочку». Допився до чортиків; до білої лихоманки. Він приїхав вже сильно «під мухою». Потім вони додавали ще й у келії. Вночі він встав, і поліз розчиняти вікно. Сергій встиг вхопити його за ногу.
- Що ти робиш? – Підозріло запитав він у вперто дерущогося до вікна Володю.
- Поссу, - коротко і ясно, відпосів йому «кореш».
- Так он же двері!
Вова з недовір'ям подивився на нього, потім перевів погляд у напрямку дверей. Обличчя в місячнім сяйві в цей момент виражало крайню напругу його думки.
- Ні, я сюди хочу! – Повернувся він до вікна.
- Ну, сси! – Дав добро, Сергій.
Потім цей Серега тримав його за ноги, щоб він не вивалився з вікна. А той лужив на крильце першого поверху. Було чутно, як важкі краплі б'ють об залізний козирьок. Тут я тільки порадів, що не потрапив в таку компанію. Я б так ніколи не зміг прислужуватися, як цей Сергій.
Потім цього Вову на два дні закрили в келії. Сказали послушнику, що він хворий. Коли я випадково зайшов туди в робочий час, випросивши у Василя ключі, той поліз по ліжках «рвав в келії якусь калину». Він говорив мені:
- Ти подивися яка «червона калина»? Давай, нарвемо її. Які великі кетяги висять. – Він почав хапати руками повітря, очевидно, обривати ті ягоди.
Я постарався скоріше ретируватися з келії. Хто його знає, як на його хворобі відобразилася його ненависть до мене.
…Василь хоча і теж прикинувся, що не впізнав мене. Проте - це не стало на заваді йому зібрати щось, на подобі літературного вечора, запросивши на нього тих із своїх знайомих, хто займався письменництвом; після чого почав читати там свої вірші. В розрахунку, мабуть, на те, що і я прилучуся до них.
Спочатку вони розказували про якісь там незвічайні чудеса. Я так зрозумів, що такі чудеса потрібні деяким ченцям і послушникам, як галюціонації, - як глюки; як наркота. Без якогось дурбазолу вони вже не могли жити. Їм постійно потрібне підтвердження для своєї віри; різні там «пожвавлення» і «оновлення». Інша частина цієї братії здавалася мені більш прагматичною, ніж і не схожої на цих релігійних фанатиків. Таких, як і скрізь, було набагато менше, - але вони були. Як правило, це тверезомислячі люди, що займають певне місце в лаврській ієрархії, ухвалюючі вагомі рішення. На мій погляд...
Почитавши свої вірші, вони прийнялися слухати записані на касети церковні співи.
Я залишався байдужим до всього цього. А що я їм міг сказати? Що роль літератури давно вже із зведена до якоїсь професорської забави! Стала для декого з депутатів дешевою розвагою! Що вона давно вже стала прихистком для неледачих журналістів і вчителів! З її високим призначенням все більше плутають різні альковні одкровення різних поп-дів; дозвільні просторікування віп-персон, що вийшли в тираж. Тринькали слова на цьому ґрунті: і футболісти, і актори...
Загалом, люди розкручені, в яких були вкладені не малі гроші. За писанням деф., пардон, детективів помічені грамотні домробітниці, з вищою освітою. Руки до її талановитих пасинків навряд чи коли-небудь справа взагалі дійде. Навіщо труїти комусь душу.
Щось схоже мені вже довелося пережити, коли я починав писати. Неначебто і надрукують, – але щось там підправлять, щось змінять. В літературі живе багато людей, які давно вже списалися; в них немає свіжих ідей. Їм були потрібні тільки розроблені сюжети. Вони там в своєму крузі потім видають, все надруковане під ім'ям автора «за своє». Скрізь править бал мафія: свій клан; своя кліка, свої люди. Навіть «в творчості» пруть «свинею», як німецькі пси-лицарі під музику Шостаковича у відомому радянському бойовику «Олександр Невській». Не – проб'єшся...
Все це я вже давно пережив, всі рукописи спалив. Чотири години палав вогонь в печі. Нагрівав на цьому вогні великий таз з водою, помився в дорогу, і відправився в далекий шлях. Цей шлях і привів мене сюди: в Києво-Печерську лавру.
А вони хай пишуть для себе і своїх друзів свої правдиві вірші. Нехай читають їх. І в цьому будуть чисті перед Богом.
Так, що я, навіть, не подавав вигляду, що я друкувався в періодиці.
Василь образився на мене. Нова партія гуманітарної допомоги пропливла мимо мене, як міраж в пустелі. Всім дали, а мені – ні!
…Ми багато працювали, в основному - вантажили різне сміття. Фарбували. Сколювали лід за галереєю ведучої від Ближніх печер до Дальніх...
Іншим разом, Толік, проходячи мимо, без жодних слів штовхнув мене в грязюку. Зробив він це, як я зрозумів, спеціально. За ним я забив «косяк».
Потім ми працювали в самій Галереї. Толя хвалився, як він штовхнув мене, та ще й не вибачився. При цьому він дивився на мене, і на обличчі у нього грало єхидство. У цей момент, він, очевидно, був справжнім, відчуваючи в собі ту дрібну насолоду від приниження інших. «Який вже тут чернець з нього вийде?», - запитав я сам у себе.
Тоді я підійшов до нього впритул. Він відразу ж все зрозумів. Він спробував першим ударити мене, але я перехопив його ногу, і крутнув її. Його підтримали, - то він залишився стояти на ногах. Після цього він ударив кулаком, бажаючи розсікти мені губу. Я витримав удар, і відповів йому: кулаком в щелепу. Нас розняли.
- Кажуть, що дурнів навіть у церкві б*ють. Ти, як бачиш, отримав у самій Лаврі. Оціни тепер себе, – підсумував я наслідки битви.
Він не став сперечався зі мною. Але, все ж таки, розказав про це послушнику Генадію.
Після цього випадку він вже уникав відкритих конфліктів зі мною. Все більше діяв з під стишка, як будь-який негідник у миру. Говорив своїм послідовникам, що я «провокатор», і провокую його «хорошого» на погані вчинки. Так, я спровокував його своїм незалежним навіть тут положенням, - але це тільки проявило в ньому те, що в ньому жило, що він повинен був давно вже винищити в собі, якщо він поставив собі високу мету: стати ченцем. Нешкідливий агнець, наприклад, завжди «провокує» вовка.
…Я не переставав в той же час щодня шукати роботу в місті. Я вже знав напевне, що мені ось-ось повинно повезти. Місто прокидалося від зимівлі. Скрізь вже були потрібні робочі руки.
Вечорами, перед самою вечерею, я ще відправлявся до Дальніх печер.
Біля самої Духовної Семінарії, на покритому брущаткою підвищенні часто ставили свої мольберти зовсім ще юні художниці. У них були абсолютно відкриті та натхненні обличчя. В очах їх горів живий, непідробний вогник справжньої творчості. Мені це по-людськи подобалося; вони були своїми людьми.
Я на деякий час затримувався біля них. Дивився, як вони переносять на свої полотна цю довгу дорогу, що веде до Верхньої Лаври; стоячі по обидві сторони її дерева та ліхтарі. На дворі був березень-місяць. Тому на полотнах цих юних дів було ще так багато фіолетової і чорної фарб. Розкішні куполи Свято-Успенського собору і величезний купол Трапезної церкви, що тільки виднілися за стародавніми стінами, відливали золотом на фоні меркнучого вечірнього неба. А на самому небі ще цвіли золоті фарби сонця, що заходило за синяву хмар...
Діставшись до своєї улюбленої лавки, я сідав на неї. Тепер, по одну руку у мене: знаходився киворій і вхід в Дальні печери, - а по іншу: красива будівля Метрополії, з сходинками до церкви Різдва Богородиці і прекрасної дзвінниці Ковніра. Після цього мої очі могли милуватися прекрасною по своїй досконалості аркадою, що підпирала гору, на якій і височіла сама церква Різдва Богородиці. Церква була побудована в стилі українського бароко. А для цього стилю властива округленість та пишнота форм.
З відкритих вікон трапезної за моєю спиною, хвилями, накочували аромати від приготованої ченцям їжі.
Декілька лаврських котів загнали під богату іномарку кішку і тепер жаданно стежили за всіма її переміщеннями. Коти були у відмінній формі. Шерсть на них лисніла від жиру. Вранці я бачив, як вони уплітали біля дверей чернечої трапезної потрухи з величезної щуки. З кішки виходило відлякуюче утробне буркотіння. Вона й близько не підпускала до себе котів.
Запахи, що доносяться з чернечої трапезни, дратують мої рецептори в носі. Швидко і мені вже йти на вечерю.
Але, я ще встигну піднятись по сходинках вгору, до церкви, поблукати там по кладовищу, на якому покояться якійсь російські генерали. Тільки згодом повертатимусь назад.
Знайому кішку вже годувала якась висока жінка, вся в чорному. Хто вона була така? Паломниця? Мені про це вже не дізнатись ніколи...
Сидять сірі лаврські коти, утворивши півколо, що йде від жінки.
- Бач, які, зухвалі, - говорить жінка, коли я проходжу мимо. В її очах запалився живий пустотливий вогник.
Наступного дня я знайшов собі потрібну роботу. І тут же підійшов до послушника Геннадію. Я сказав йому, що знайшов роботу і житло, то ж повинен покинути їх.
- Якщо можна, я переночую ще одну ніч?
- Може, залишишся? До Паски? У мене дуже багато роботи. А ти умієш працювати, - були його слова.
- Не можу, - мовив я.
- Тоді йди, і щоб духу твого не залишилося. І хто його пустить переночувати тут - матиме справу зі мною! - Грізно звернувся до всіх присутніх трудників, цей суворий послушник.
3
…Влітку, я ще заходжу в Свято-Успенську Києво-Печерську лавру.
Я почав писати це оповідання й заходжу доЛаври, щоб уточнити деякі його деталі.
Все в Лаврі утопає в зелені. Біля корпусу, де жив настоятель Лаври архімандрит Павло розпустилося багато бутонів яскраво-червоних троянд. Багато троянд цвітуть біля Метрополії. А особливо багато красивих троянд посаджено внизу уздовж дороги до джерел преподобних Антонія і Феодосія. Немов змальовано з картинок, що зображають небесну юдоль.
Ченці в Лаврі уміють налагодити свій побут. Грошей на це не шкодують. Праці трудників – теж.
До келій ченців і до Семінарії ведуть рівні, доглянуті доріжки. Ростуть різні бегонії і флокси. З високих стін, вниз спадали густі коси дикого винограду. Дуже красиво, як, мабуть, і повинно бути в одному тільки раю.
Спотворювало ці картинки лише це наклеєні на стовпи відозви: взяти участь в черговому хресному ходу. "Хрестовому" - як виразилася недавно одна моя знайома, незмінна їх учасниця. «Скрізь стирчать вуха російського ФСБ.»!
– Ці крики моєї душі розривають думки про земний рай. Я починаю ще з більшим ентузіазмом підозрювати всіх тутешніх ченців в тому, що вони і є та нав*язла на зубах «п'ята колона» на Україні: перевдягнуті офіцери спецслужб сусідньої держави.
…На дорозі ведучої до Дальніх печер, біля якихось сміттєвих баків, я бачу Василя. Той палить якусь церковну макулатуру. Поздоровалися. Він говорить:
- Ось, ченці послали палити, щоб ми не ходили з ними в туалет. А самі вони таке тут творять, що ні в які ворота вже не лізе. Я міг би тобі ще багато чого розказати.
- Я і так багато про що знаю. Мені, лаврські ченці багато чим нагадують своїх жирних котів...
Трошки помовчали. В невелику паузу, що утворилася, каламутним потоком хлинули спогади про те, як жилося тут і працювалося.
- Ти ж не знаєш? - Несподівано пожвавився Василь. - Багато хто тепер уже «у миру». Пішов туди: і Мудрий... А так хотів стати ченцем.
- Тоді б точно на брамах цієї святої обителі треба б було повісити великий замок, - мовив я.
І тут же, ніби виправляючи образу, нанесену цими гіркими словами про негідну, в моєму розумінні, людину, і цьому прекрасному місцю та погожому літньому дню, я завважив:
- Ті, що живуть тут, хоч підтримують цю святу обитель в належному стані. І за це ним, велике спасибі буде сказано від мене іта від наших нащадків.
- Помагай нам, Боже, - сказав Василь.
І не церковь, не кабак –
Ничого не свято!
Нет, ребята, все не так!
Все не так, ребята.
(В.С. Висоцький «Моя цыганская)
12 – 17 вересня 2006 року.
Інтернет - клуб «Матриця»
