Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47588
Рецензій: 92432

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Психологічна проза

Мережані кулі (уривок)

© Ірина, 11-05-2020
— Ти пам’ятаєш, коли вперше прийшла до нас? — куратор сидів за столом навпроти дівчини і крутив у руках кулькову ручку. Старі клени і ясени, посаджені ще, мабуть, за часів графа Потоцького, заступали сонце, тому світло, що проникало з куцого вікна за спиною Івана Миколайовича, розгойдувалось у межах кабінету, створюючи сюрреалістичну візію на сіруватих стінах.
— Звісно. Це було в липні, мабуть, того року. Я тут вже рік, — сьогодні Соня відчувала себе максимально розслабленою. Вона намагалась бути безпосередньою, як того вимагали правила розмови. Дерев’яна спинка тиснула на лопатки. Дівчина раптом відчула, ніби зливається з кріслом, стає з ним одним цілим. Частиною кабінету. — Сонце пражило так, що очі на чоло вилазили. Я ще тоді дорогою сюди зустріла якогось міського волоцюгу. Його лиса голова виблискувала, пускала сонячні зайчики, ніби якесь бісове дзеркало, а чудернацькі штани замітали дорогу довгими тороками. Напевно, в минулому житті цей дідуган був ковбоєм, або якимось всратим шерифом. Смішно було дивитися, як він на карачки повзе до колонки з водою…
— Але ж у Франківську давно немає колонок, — ручка раптом вислизнула з пальців куратора, впала на стіл і покотилась. Дівчина мить байдуже спостерігала, як та вдарилась об дощату підлогу.
— Але ж він таки повз… — не відриваючи погляду від ручки, заперечила Соня. — Коли ж допався до колонки, то майже всю її обслинив, а потім надкусив, як верблюд жує колючки кактусів, так і він жував моє тіло, ніби то я велетенський вазонок, зате його кров можна пити і не п’яніти… а де ваш стилос?
— Що? – чоловік чомусь підозріло озирнувся на штори.
Соня замовкла. Її увагу привернула червона пляма в куті кабінету. В пансіонаті вже місяць робили ремонт — мабуть, хтось із робочих ненавмисне розлив фарбу і забув прибрати. Пляма повільно поміняла колір.
− Мої очі брудні, їх бачить пляма з підлоги.
− Розповіси?
− Я не хочу… я… я завжди в такі моменти думаю про зображення, які вмикаються по черзі й укладаються одні в інших, як іграшки. І це шматок глини, зеленої… ні… вона чорна, як грибок в душовій, котрим дихаєш, а він роз’їдає твої сни.
У двері постукали.
− Я чую речі. Але говорить лише вона.
Сивий чоловік, уже поза п’ятдесят, але ще досить міцної, не розплилої від віку, статури, з акуратно підстриженими, практично білими, вусами під носом і далі крутив ручку в руках.
− Від чийого імені вона говорить? − його сірі, вузькі очі прискіпливо дивилися з-під білясих повік.
— Мені було байдуже, бо я давно все можу, — у двері знову тихенько пошкреблися. Соня обернулась і підозріло глянула на бронзову ручку. Але та не рухалась. — Як можна щось відчувати, коли в голові ніби цукор пересипається, як пісок у пісочному годиннику? Чому ви не відчините ті кляті двері?!
— Що там, Соню? — куратор встав з-за столу і підійшов до дівчини.
— Стукають.
Лікар за два кроки подолав відстань і визирнув у коридор − там нікого не було.
— Напевно, уже пішли.
Вона підійшла і визирнула також. І побачила лише прибиральницю, що несла відро з водою та швабру, а за мить жінка зникла з поля зору, увійшовши в кімнату. В одній із таких жила Соня. Вона не пам’ятала, скільки вже часу перебуває тут. Її сусідки по кімнаті часто змінювалися, одна вона залишалась.
Іван Миколайович вернувся в кабінет і поправив штори. Соня дивилась, як він розгладжує важкі складки. Здавалося, тут не повинно бути таких штор — цупка парча кольору персикового варення. І сірі стіни. Воно ніяк не гармоніювало. Цей мінімалізм приміщення, де стояв лише письмовий стіл, імовірно антикварний, з красивими ніжками, декорований різьбою і мідними вставками. Ця дешева люстра з дрібними брязкальцями. Дерев’яні крісла, найпростіші. Помітно, що їх реставрували. І ті персикові штори, зяяли прірвою яскравої плями, ніби підсвічуючи похмурий простір. Навіть масивний стіл із павутиною тріщин темного лаку виглядав не так сумно і відразливо у тому відсвіті. На одній зі стін висіли дві фотографії тону сепії в білих рамках: сумна дівчина в інвалідному візку і п’ятиповерховий будинок десь на окраїні міста.  
Крізь відчинену кватирку лунав спів чорних дроздів. І каркання ворон. Вони облюбували високі крони і гніздилися на деревах, вважаючи їх своєю власністю. На масивних гілках росла омела. Раніше її там ніби не було: одного ранку Соня прокинулася і побачила того паразита — тими мережаними кулями, схожими на чорні абажури ліхтарів, було всіяно. Подекуди пацієнти пансіонату проходили повз вікна кабінету і тоді до куратора і дівчини доносились уривки фраз і притлумлений сміх.
— Ти пам’ятаєш, що тебе чекає завтра?
— Хтось має завтра прийти? Артем? Я давно його не бачила.
— Тобі пора на прогулянку, — Іван Миколайович вказав на двері.
Соня вийшла надвір і попрямувала за основний корпус у невеликий парк. Не дивлячись вперед, завантажена якимись власними думками, дівчина підійшла до дерев’яної альтанки біля кам’яної огорожі. Вона сіла на лавицю, по-школярськи склала руки на колінах і обдивилась навколо. Над деревами і колишнім палацом Потоцьких пливли білі хмари, обриваючи тонкі нитки сонячного світла. В далині парку підмітав доріжки сторож. Вона чула, як смердять запрілим торішнім листям його брудні ганчір’яні рукавиці. Дівчина глибоко вдихнула. Десь усередині, в районі шлунка, розгорталась тривога, наче складена карта перед капітаном корабля. Ніби хтось раптово вдарив у сонячне сплетіння так, що перехопило подих. Соня розплющила очі й побачила постать. Він сидів навпроти, світло огинало його голову, створюючи ефект затемнення, як на фотографії, зробленій проти сонця. Який же він красивий! Ідеальний андеркат , сині очі з поволокою, тонкі губи, відсутність щетини на обличчі, м’які руки. Гоблін зсередини зашкрябав по черепу.
— Хто там?
Соня довго розглядала його пальці, акуратно підстрижені нігті. Рожеві пластинки, вкриті тонким шаром захисного лаку, нагадували їй про пластмасових ляльок, якими вона в дитинстві бавилась із подружками.
— Ти скоро полисієш, як Алла і Катя, і я зроблю тобі перуку з ниток, із серцевини фарбованих шнурів для макраме. Шкода, що тебе не можна викинути на смітник, як ті малі рожевощокі тільця, — вона і справді усе це проговорила? Їй захотілося скочити з місця і побігти геть, до своєї кімнати, зачинитися там, залізти під ковдру з головою, а ще краще — під ліжко. Та вона і далі сиділа, ніби її приклеїли до лавки, боячись зайвий раз поворухнутись. По суті, він нічого їй поганого не зробив, але він її лякав, як лякає дитину надміру суворий батько. Вони навіть слова вимовляли однаково, навіщось розтягуючи голосні звуки.
— Звідки ти приїхав цього разу? — вона не впізнала свій голос — викличний і з напускною байдужістю — марна спроба приховати сильне хвилювання і страх, та він лише поблажливо посміхнувся, наче бачив її наскрізь, чи їй лише здалося, що  цей чоловік з ідеальною стрижкою читає всі її думки. Але ні, не здалося: вона бачила перед собою його великі, рівні, білі зуби, як вишкір хижака, що зараз накинеться і пошматує, чи, принаймні, і це точно, відірве їй пальці, щоб не сміла пхати, куди не слід. Вона сховала руки в кишенях.
— З Непалу, — Артем якось дивно змахнув рукою, ніби відганяв набридливого комара. — Там народився Будда, але буддистів там дуже мало.
— А хто там є?
— Я бачив Еверест, як бачу тебе зараз, — він не звернув жодної уваги на питання Соні. — Я би навіть зійшов на нього, якби не сильний вітер. Думаю, мені б це вдалось, — ця його максималістська підліткова самовпевненість завжди дратувала дівчину. Їй захотілось дати йому ляпаса, та образ вишкіру примушував сидіти і не смикатись.
— Навіщо тобі туди йти? — дихання дівчини пришвидшилось. Страх змінювався безпомічним гнівом. Гоблін зашкрябав зсередини черепа сильніше.
— Припини.
— Там дотепер відбуваються ритуальні убивства  тварин. Уявляєш? У 21-му столітті ті босі і голодні люди приносять жертви, щоб задобрити своїх непальських богів! — Артем заливисто розсміявся. — Богів! Вони вірять у міфічних богів!
— Ти приходиш, коли хочеш! — закричала Соня. — Забирайся геть! Геть!
Гидка істота всередині голови почала стукати і видиратися назовні.
— Припини! Припини, я сказала!
Від нападу паніки дівчина закашлялась. Здавалось, що її кашель розкотистим громом розноситься по цілому парку. Сторож на мить припинив замітати і подивися в її бік. Його зморшкувате лице прибрало сіруватого відтінку. Простір деформувався навколо, став схожим на решето. Контури дерев і будівель злились в одне ціле і всуціль вкрилися чорними цятками. Кашель душив. Здавалося, що Соня зараз виплюне власні нутрощі разом із легенями.
Хтось поклав їй руку на спину, погладив по волоссю. Погляд дівчини затримався на власних мештах — вони були всуціль захляпані. Вона глянула на руки — мокрі, у чомусь слизькому і гидкому.
— Ходімо, ходімо, — приємний тембр медсестри і легкі погладжування виводили Соню з примарного стану. Дівчина бачила біля себе чиїсь силуети, але не могла впізнати, хто до неї говорить. — Тобі треба помитися і випити ліки. Дивися, як ти обблювалась. Ходімо, не стій. Давай, я тобі допоможу.
Ближче до корпусу дівчині полегшало. Вона чітко розрізнила серед хаосу центральні двері й уже впевненіше прямувала до них. Відчуття огиди штовхало чимшвидше опинитися у ванні. Вона стримувалась, щоб не піддатися раптовому бажанню і не побігти стрімголов.
Просто над ними пролетіла ворона. Соня вирвалась із рук медсестри і, зробивши кілька рвучких кроків, зашпорталась і впала на газон. Вона перевернулась на спину і широко розкинула руки. Гілки яворів настільки наблизились до неї, що, здавалось, простягне руку і торкнеться зеленого листя. Страх поволі відступав.
Турботливе обличчя працівниці пансіонату схилилось над пацієнткою. Соня відчула, як її піднімають із землі.
— Артем ще в альтанці? Я би хотіла йому сказати… — Соня постійно озиралась і шукала його поглядом.
— Ні, він вже пішов. Заспокійся, Соню. Тобі не можна його впускати. Ти ж розумієш? Розумієш чи ні?
Дівчина зіщулилась.
— Ви нічого не розумі… — дівчина затнулась. — Ви його вигнали… Ти його виганяєш! Щоразу! — крики почув сторож, він кинув мітлу і поспішив на допомогу. Вона впиралась і щось кричала нерозбірливе, але медсестри примусово завели її в корпус.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Уляна Янко, 16-05-2020

загалом непогано

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© George, 13-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 11-05-2020

[ Без назви ]

© Інра Урум, 11-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Євген Шк., 11-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63067007064819 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …