Ранок видався вітряним.
Вона сиділа на краю дивана і не зводила очей із дзеркала. З нього тьмяним поглядом дивилася молода жінка, скуйовджене волосся опадало на зіщулені плечі, синець з обличчя майже зійшов. Поряд біля ноги лежали паспорт, квитки та набита речами торба, яку вона так і не застібнула. Треба витягти щось із речей, залишити щось, аби це зробити. Але жінку затягнуло у вир думок. Її зупинило раптове вимкнення світла. Не дивно, адже надворі лютував вітер. Обірвало десь абощо. Електромережу багатоповерхівки монтували ще у сімдесятих з розрахунком на споживчі об’єми того часу, а навантаження від приладів сьогодення може чи не щодня залишати без живлення цілий будинок. Простіше кажучи – світло зникло. Його не було вже декілька хвилин. Втім, у житті Ганни – декілька років.
Вони познайомилися з Олегом п’ять років тому, на її випускному. Він старший, одразу привернув до себе увагу однокласниць. Прийшов , як друг котрогось із хлопців, ні з ким особливо не спілкувався, але завів розмову саме з нею. Що її підкупило – його харизма чи підтягнута фігура - не скаже напевно, але після того вечора почалася низка побачень. Потім одружилися, два роки були теплими і світлими, а далі почалися зміни. Олег став підіймати на неї руку. Одразу ж вибачався. Але все повторювалося. Ганна терпіла. Не заради себе, заради дітей, які, дякувати богу, не бачили того. Їх було двоє: п’ятирічний Дмитрик та трирічна Софійка. Олег вдало робив кар’єру військового, заробляв немалі гроші. Вони багато в чому собі не відмовляли, балували дітей. Квартира Олегу дісталася від батька, теж військового.
Що помітила Ганна за час їхнього шлюбу, так це страх Олега перед темрявою. Не те, щоб він кричав у паніці, але почувався дуже незатишно, у нього починав тремтіти голос і руки. Якось він поділився з нею, що його батько був ще той деспот, бо зачиняв малим у темній коморі за найменшу провину. Олег виріс, пішов слідами свого татуся, але страх набутий з дитинства нікуди не зник. Вони навіть спали під світлом нічника. Ганна ще дивувалася – військовий, голиться класичною небезпечною бритвою, а темряви боїться. Коли у їхньому житті потягнулася темна смуга, на черговий напад паніки чоловіка дружина реагувала тихенькою зловтіхою, що підіймалася з глибин зболілої душі.
Але досить! Натерпілася. Треба будити дітей, швидко одягатися і забиратися. Вона їм все пояснить дорогою. Або пізніше, якось. Потрібно швидко вийти, доки Олег пішов поголитися. Але… просто піти? Зникнути? Гаразд, вона скаже йому два слова на прощання. Крізь двері.
«Олеже, я беру дітей і їду до батьків. Ти знаєш чому. Я не повернуся, Олеже,» - останнє речення Ганна ледве витиснула із себе, боячись, що двері ванної з розмаху відчиняться і з них вискочить оскаженілий чоловік. Та цього не сталося.
«Олеже, ти чуєш?» – здивовано озвалася дружина. Відповіді не пролунало. Може він мовчки з усім погодився? Здавалося б, ось вона нагода. Забирай дітей і йди! Ти ж цього хочеш?!
«Олеже, я…» - Ганна повільно прочинила двері до ванної. Ось знову дзеркало. Але в ньому немає Олега. В ньому та сама жінка, але вже з широкими від жаху очима. Поверхню дзеркала перетинала смуга крові з бризками, що розлетілися вусебіч. Нижче, на полиці із засобами гігієни теж кров. Далі на стіні по блакитній плитці – такий самий багряний слід. Олег лежав на підлозі без ознак життя. На шиї він ще тримав руку в спробі зупинити кровотечу, але крізь пальці легко сочилася червона юха. У застиглих очах чоловіка стояла темрява, яку він так боявся, і яка його таки вхопила. Біля іншої руки Олега лежала улюблена розімкнута батьківська бритва.
Ганна із кам’яним обличчям і поглядом сперлася спиною до стіни та опустилася на підлогу.
