Літній чоловік, що жив самотньо у будиночку, серед густого лісу, під час рідкісних походів в місто і назад, завжди відпочивав на березі невеликого озера. Зазвичай тут було безлюдне. Але сьогодні, на звичній для подорожнього ділянці, біля каменю, об який так зручно було спертися, сидів юнак.
- Я не заваджу?
- На березі досить місця, - відповів молодий чоловік.
- Іноді настирливість виправдана. У Вас такий сумний вид. Може розповісте, що сталося?
Важко зітхнувши, хлопець неголосно відповів, опустивши при цьому голову:
- Дівчина, а з нею я життя хотів зв'язати, мене розлюбила.
Узявши в руку камінь, за яким не довелося далеко тягнутися, чоловік з розмахом кинув його у воду. Обидва співрозмовники уважно дивилися, як круги, що розходилися по поверхні, поступово згасли.
- Юнак, а тепер погляньте на невеликий водоспад, біля правого берега. Він хвилі створює, що одна іншу змінюють постійно. Так і закоханість не схожа на любов.
Молодий чоловік, здавалося, опритомнів, і з жаром відповів:
- Але ж струмок, чиїм продовженням є водоспад, в посушливе літо може пересохнути!
- Можливо і таке, - спокійно відповів старший. - Подібне на смерть схоже того, хто щиро любив.
Тепер, вже ледве чутно, юнак сказав:
- Виходить, слово "розлюбив" абсолютно позбавлене сенсу...
- Не можна втратити дорогу прикрасу, якщо ніколи її не мав.
