Всідаючись вечеряти, Василь зачепився поглядом за карафки, що стояли на полиці біля вікна. Він вже й сам не пам’ятав, за яким склом ховається той, чи інший трунок його власного виробництва. Свого часу ліньки було підписати пляшки, тож тепер доводилося пробувати вміст кожної й на смак визначати, де який напій. Але хріновухи, яка найкраще смакувала до борщу, там точно бракувало - закінчилася ще взимку. Тож чоловік зітхнув і перевів погляд на дружину, яка миючи посуд, мугикала собі під носа якусь мелодію.
Лукава усмішка змусила мимоволі примружитись Василеві очі. Він витер долонею уявні вуса, підійшов тихенько до Марії й легенько ущипнув її за сідницю. Жінка зойкнула, обернулася, з наміром у відповідь вперіщити чоловіка мокрою долонею, та побачивши в його очах знайомі вже бісики, також усміхнулася й тихо перепитала:
- Ти чого?
- Я… той… після вечері - в душ. І потім чекатиму...
- У мене ще тісто, - відповіла Марія, підставляючи чоловікові для поцілунків шию. - Та якщо чекатимеш, то зараз лише тарілки домию... Але будеш без пиріжків!
- То й нехай!
Василь поцілував дружину в щоку, взяв з її рук чисту ложку й всівся за стіл. Погляд його знов зачепився за пляшки.
- То й нехай! - невідомо кому прошепотів чоловік, надкусив цибулину, що лежала осторонь, скривився й взявся нарешті спорожняти миску від борщу…
***
Звично відвернувшись до стіни, Василь вже став засинати, коли відчув легенький поштовх у спину:
- Чуєш, Васю, а якби ти зустрів своє перше кохання, ти б зрадив мені з нею? Від несподіванки очі розплющилися самі по собі й Василь гарячково став згадувати, де це він вже встиг напартачити. Потім повернувся до дружини й запитав:
- Щось було не так?
- Та ні, все чудово, - Марія притиснулась до чоловіка й зарилась носом у волосся на його грудях.
- З чого тоді таке дивне питання? Чи наснилося що?
- Та так, подумалось раптом, - Марія вляглася на Василеве плече й навіть у темряві було видно, що вона усміхається. - Ну, добре - ти ж нікому не розповіси?
Чоловік нічого не відповів, очікуючи на продовження.
- Втім, я й так знаю, що мовчатимеш, - Марія провела пальцем по Василевому переніссю, пригладила його брови. - Сьогодні Оленка в гості навідувалась. Сиділи, теревенили. Спочатку обговорювали серіал - Марісабель там таке витворяє!
Василь легенько ущипнув дружину за вухо й одразу ж отримав у відповідь ляпаса по лобі.
- А потім вона жалітися почала, - з ледь відчутними металевими нотками в голосі продовжила Марія.
- Хто почала - Марісабель?
- До чого тут вона? Я про Олену. І взагалі - мовчи, бо не говоритиму нічого.
Василь у відповідь смачно поцілував дружину в губи. Так, що та аж запручалася, наче риба, яку тільки-но витягли з води.
- Мовчу, - додав по тому. - Кажи, що вже Оленці не так?
- Ти, Василю, наче пришелепкуватий якийсь - хіба так цілують? Ніжно треба, легенько. А ти… І не стискай сильно - ребра поламаєш, дурко, - Марія на хвильку замовкла, потім відкинула з очей пасмо волосся. - На чоловіка свого вона жалілася... Оленка. Чого посміхаєшся? Їй кохатися хочеться, а він, як той кролик - приг-шмиг і спати. Через мить вже сопе, а жінці хоч на стіну дерися. І йому вистачає декілька разів на місяць, а вона…
Василеві пальці, що перебирали Маріїне волосся, тепер опустилися на спину, де стали легенько торкатися тіла дружини то там, то сям.
- Не драконь! - Марія відсахнулася. - Тобі завтра на роботу...
- То до чого тут перше кохання й Оленка? - Василь притягнув дружину до себе, поцілував у кінчик носа. - Може її чоловік просто хворіє?
- Та наче ні. Оленка говорить, він хороший. Але ж вона жива жінка…
Каже, того тижня їздила до матері й зустріла хлопця, за яким ще в школі сохла. Слово за слово - й залишилася з ним на ніч. Думала, буде щось божественне, а воно…
- А матір що?
- Чия матір?
- Оленчина. Матері зазвичай цікавляться, де їхні діти ночують.
- Оленка сказала, що в подружки - вона з нею заздалегідь домовилася.
Василь гмикнув:
- Майже як у куми…
- В куми трішки не так було, - Марія залишила Василеву руку, вляглася на свою подушку. - Тоді саме я була подружкою. Кума чоловікові сказала, що їде зі мною за товаром... А ти що, й досі це пам’ятаєш? То ж було, ще коли я "човникувала"...
- Гм! Таке забудеш! Що не кажи, а кума - розумна жінка, все прорахувала. Навіть на квиток грошей не пошкодувала - щоб чоловікові показати. А сама натомість два дні зі своїм першим коханням в ліжку провела. Я правильно твої слова переповів?
- Сподіваюся, ти ж не патякав про це на кожному перехресті? - Марія зазирнула чоловікові в очі. - Бо кума дуже вже мовчати просила. Та й шкодувала потім про зроблене…
- Вона просила, а ти все виклала мені. Як і з Оленкою зараз, - Василь поцілував дружину в щічку. - Люди тобі потаємне довіряють, сподіваються, що мовчатимеш…
- Та хіба таке в собі втримаєш? І я не кому-небудь, а рідному чоловікові кажу…
- То он до чого було твоє запитання! - Василь знов поцілував дружину, усміхнувся. - І ти дійсно хочеш почути відповідь?
Марія, закусивши нижню губу, лише кивнула головою.
- Гаразд. По-перше, відтоді минуло вже багато часу. Та дівчина, мабуть, змінилася так, що навряд чи я впізнав би її зараз, навіть якби зустрілися ніс-в-ніс. І потім - я вже давно про неї забув. Бо в мене є ти й більше ніхто мені не потрібен.
Після цих слів Марія усміхнулася, поцілувавши Василя, вляглася йому на плече й стала пальцем вертіти кучерики на його волохатих грудях.
Василь дивився на стелю, вільною рукою гладив дружину й думав про те, що інколи не гріх і збрехати. Бо бач, і кума тоді не хотіла чоловіка втрачати, та й Оленці такого, як в неї, мужа, ще пошукати треба. І він сам залишати Марію не збирається...
- Ні, я все-таки пиріжки дороблю, - дружина вивільнилася з Василевих рук. - Сон чогось не йде, тож піду. Я тихенько, а ти спи...
Марія поцілувала чоловіка, накинула халатика й невдовзі з кухні вже чулося калатання посуду.
А Василеві спати розхотілося. Він лежав, закинувши руки за голову, й мимоволі згадував часи, коли вперше в грудях поселилося те дивне почуття, від якого було водночас і радісно, і сумно…
***
Якось так вийшло, що з дівчатами у Василя не ладилося із самого дитинства. Він звичайно грався разом з ними, і в школі, бувало, сидів за однією партою, але так, як в товаришів, котрі проводжали своїх обраниць, і не лише додому, у нього чомусь не виходило.
Ні, йому інколи також вдавалось позалицятись - смикнути за косу й удати, що то не він. Та панянки, яким пощастило стати об’єктом Василевого фліртування, мабуть, були дуже розумні й відразу вгадували, чиїх рук це справа. Тому хлопець майже завжди отримував миттєву відповідь - в лоба, чи у вухо. Звісно, що після цього бажання женихатися у нього зникало на дуже довгий час.
Були ще спроби у спілкуванні з дівчатами піти іншим, книжковим, шляхом - Василь декілька разів сам напрошувався носити портфелі тим, хто йому подобався. Дівчата на його пропозицію спочатку дивилися підозріло, та потім погоджувалися, особливо ті, кому додому йти було далеченько.
Зате Василь після таких прогулянок зрозумів - не всьому, що написано в книжках, треба вірити. Бо із цим залицянням у нього гуділи не лише руки й ноги, а й голова також. Ні, цього разу хлопця ніхто не лупцював. Навпаки, йому усміхалися й безперестанку теревенили - всю дорогу, поки він волочив портфелі: свого, й наче набитого камінням дівчачого.
Та після декількох походів на інший край села хлопець вирішив, що воно того не варте. І на прохання знову провести додому, Василь відповідав колишній вже обраниці, що йому ще треба робити домашнє завдання, а там і кролям трави наказали заготовити, і від корови гній прибрати, і ще щось - він вже й забув що, але обов’язково згадає. Тому сьогодні ніяк - може завтра, або позавтра, або потім… колись. Казав, червоніючи, і втікав додому, до книжок, де все було просто і красиво - не те що в житті...
Після закінчення школи, яка зовсім не навчила Василя спілкування з особами протилежної статі, він подався до столиці - продовжувати навчання. Але правильно кажуть - можна вивезти хлопця із села, та село в хлопцеві - то вже навіки.
В групі, до якої зарахували Василя, він був найменшим за зростом і його, звичайно, це дуже хвилювало. Ще в селі він і риб’ячий жир ложками їв, і за гілляку чіплявся з прив’язаними до ніг цеглинами, та видимого результату, на жаль, не отримував. Звісно, що ніхто з дівчат - а їх лише в його групі було аж два десятки на сімох парубків, - на Василя не заглядався. Бо здавалося, що хлопча - як в тій казці, - було мале й дурне. Мале - зрозуміло чому, а дурне - бо багато чого ще не знало...
Одного разу Василь без всілякої прихованої думки назвав однокурсницю жінкою. Яке ж було його здивування, коли та через пів години залетіла до його кімнати в гуртожитку, ще й не одна - такого галасливого зібрання хлопець раніше не бачив навіть в кіно. Ледь не з порогу дівчата стали горланити одна поперед одної. А він, притиснутий несподіваною навалою до підвіконня, ніяк не міг зрозуміти, про яку свічку теревенить білявка, і звідки ота чорнява взяла, що він заглядав комусь під спідницю. Та й врешті решт, чому вони так визвірилися на нього - він же все правильно сказав - однокурсниця аж ніяк не чоловік, хоч і в джинсах!..
Втім, його докази ніхто не слухав. Дівчата отак погорланили-погорланили й нарешті збуджені й морально задоволені, залишили переляканого хлопця наодинці з нерозумінням того, що сталося.
Може той випадок так вплинув на Василя, а може його природна щодо дівчат сором’язливість взяла гору, але з панянками у нього й надалі було справжнісіньке затишшя.
На початок останнього курсу хлопець, як не дивно, значно підріс і тепер переважна більшість дівчат не дивилися на нього згори, як раніше. Можливо було й таке, що якась і заглядалася на симпатичного парубка з ріденьким волоссям попід носом, та Василь цього не помічав, бо не бачив в жодній з них свою обраницю.
Тож визираючи того вересневого дня зі свого вікна він зовсім не очікував, що русява реготуха, яку всі чомусь називали Рудою, і яка нещодавно поселилася на жіночій половині гуртожитку поверхом нижче, чимось зачепить його серце. Здавалося, нічого особливого в дівчині не було - звичайна першокурсниця, яка тільки но залишила село й тепер широко відкритими зеленими очима дивилася на світ, що оточував її.
Спочатку Василь не звертав на неї уваги. Та одного дня помітив, що рахує хвилини до моменту, коли сяде сонце й зі знайомого вже вікна визирне кирпатий носик. Йому стало подобатися слухати дівоче щебетання й розглядати, як хвилюється її волосся під теплим осіннім вітерцем.
А ще Василеві було дуже приємно чути, коли Руда, яку насправді звали Світланкою, сміялась. Той по дитячому щирий сміх змушував парубоче серце збиватися зі звичного ритму й тріпотіти, наче та курка, яку несуть до колоди зі встромленою в неї сокирою. Хлопець десь читав, що птахом кохання вважають соловейка, та наразі він сумнівався, що в його грудях поселився саме він. Бо Василеве пернате створіння тьохкало так, наче на нього напала несподівана гикавка, яку не могло зупинити ні стрибання на одній нозі, ні поглинання води дрібними ковтками.
Під час тих нічних посиденьок сам хлопець переважно мовчав і слухав, як реготуха розповідає про себе, про свої мрії. Дівчина не раз просила Василя розказати що-небудь, та хлопець все відмовлявся, а насамкінець, коли вже за північ вони розходилися спати, опускав їй на нитці складений вчетверо аркуш паперу й шепотів: "Це тобі".
Присутність дівчини розбудила в хлопцеві здатність римувати й він ледь не щодня писав Світланці листи у віршах - спочатку в зеленому блокноті, який придбав саме для цієї цілі, а потім вже на аркуші, вирваному із зошита - для Рудої. Дівчина після таких листів з'являлась у вікні не схожою на себе - червоніла й боялася подивитися вгору, звідки на неї мовчки позирав дивний парубок, в якого під час розмови годі було випросити декілька слів у відповідь, та який писав такі чудернацькі послання. Їй, схоже, раніше ніхто віршів не присвячував, тож вона ніяковіла, теж відмовчувалась і врешті-решт ховалася у своїй кімнаті аж до наступного вечора. А Василь все сидів біля вікна й чекав на її появу...
Ледь не вперше за все життя у хлопця пропав апетит, та й сон довго не приходив до нього, особливо в дні, коли побачити Світланку не вдавалося. Товариші запитували, чи не захворів ненароком він, на що Василь відмовчувався й міркував, як бути далі.
Врешті-решт Руда сама запросила хлопця до себе в гості. Василь, для якого це було перше справжнє побачення з дівчиною, позичив у знайомих трохи грошей до наступної стипендії й купив на ті кошти торта. По дорозі з магазину йому вдалося зірвати на клумбі троянду, яку хлопець похапцем загорнув у газету - щоб ніхто не побачив.
Прилизавши мокрою долонею чуба й змінивши вдома порепані кросівки на домашні капці, Василь повз вахтершу, яка саме балакала з іншим відвідувачем, тихенько прослизнув на жіночу половину гуртожитку й невдовзі вже стояв перед дверима Світланчиної кімнати, ніяк не наважуючись постукати в них. На його щастя двері відчинилися самі й перед хлопцем в одній сорочці постала усміхнена реготуха з паперовими бігудями на голові. Дівчина, побачивши Василя, зойкнула й грюкнула дверима, не давши хлопцеві навіть привітатися.
Здивовано подивившись на торт - в одній руці, й на згорток з квіткою - в іншій, Василь перевів погляд на двері, не знаючи, що робити далі.
Втім, через мить Світланка, яка вже встигла накинути на себе халатика, затягувала ошелешеного хлопця в кімнату. І, як виявилося, вчасно, бо з інших дверей стали визирати дівчата, в сподіванні дізнатися, що то був за гуркіт.
- Я не чекала тебе так рано, - червоніючи, сказала Світланка.
- Ось, - відчуваючи, що його щоки теж палають, Василь простягнув дівчині торт. - Це тобі. І це теж, - хлопець згадав про троянду. - Стривай, газету зніму.
Та краще Василь цього не робив би - разом з газетою троянду залишила й частина пелюсток. Тож квітка стала схожа на зеленого панка, який щойно збрив зі своєї голови половину червоного волосся.
Хлопець не знав, куди дітись від сорому - скоса позираючи на дівчину, тупцяв на одному місці, ховаючи руки то за спину, то в кишені.
- Проходь, сідай, - Світланка, яка цього разу навіть не усміхнулась, вказала на ліжко біля вікна. - Зараз я чайника поставлю.
Дівчина вискочила з кімнати, захопивши із собою і торт, і квітку.
Василь почав роздивлятися дівоче помешкання, та йому це як слід зробити не дали - в кімнату по черзі стали зазирати незнайомі дівчата. Одні ойкали й відразу зникали, інші питали, де поділася Світланка, але всі з цікавістю роздивлялися парубка на її ліжку.
Врешті-решт з'явилася й Руда з порізаним вже тортом. Позад неї з чайником в руці в кімнату зайшла дебела така дівиця, яка, побачивши трояндові пелюстки на підлозі, ще з порогу голосно перепитала:
- О! То у вас тут гадання було - “любить - не любить”?! - і зареготала, наче та коняка.
Василь бачив, як почервоніла Світланка, відчув, що і його вуха теж запалали, мов підсмажені. Хлопець засовався на ліжку, наче йому припікало й знизу, врешті-решт скочив на ноги й затинаючись пробелькотів:
- Ой, забув - у мене ж на плиті макарони варяться. А хлопців удома нікого немає...
Потому втягнув живота - щоб пройти повз дівчат і нікого не зачепити, - й швиденько залишив кімнату.
Світланка, нічого не розуміючи, розгублено дивилась на хлопця. Зате дівиця, все ще усміхаючись, встигла прокричати услід:
- Агов, а торт? Приніс і навіть не спробуєш?
А Василь вже збігав по сходах, скрегочучи зубами й примовляючи собі під носа:
- Йолоп! Телепень! Придумав же - макарони згорять! Боягуз!..
Ні того, ні наступного дня хлопець у вікно не визирав. А потім задощило й нічні посиденьки закінчилися самі по собі...
Василь знову зустрівся зі Світланкою аж на новорічному вогнику. І в них був повільний танець, під час якого гаряче дівоче тіло, притиснуте до хлопця, викликало у нього досі невідомі, але приємні відчуття. І знову після танцю була втеча, результатом якої стали нові римовані рядки.
На жіночу половину гуртожитку хлопець все ще боявся заходити, а зустріти дівчину деінде в іншому місці шансів майже не мав. Щодня перед сном він обіцяв собі, що завтра обов'язково знайде Світланку й поговорить з нею, як це роблять всі інші хлопці. Та на ранок знаходилось тисячі причин відкласти пошук на потім: бо на вулиці холодно, а в нього черевики порепані; а ще треба дипломну роботу дописати; а тут ще й цей карантин - через грип… А там і ще щось придумувалось, і ще, та й так аж до весни. Вже як потеплішало, хлопець став за звичкою визирати у вікно, але з кімнати Рудої ніхто більше не виглядав.
Після захисту диплому Василь з однокурсниками відмітили закінчення навчання портвейном. Хлопці потім почали поміж собою з'ясовувати стосунки, а сміливість, що несподівано прокинулась у Василя, змусила його нарешті завітати до Світланчиної кімнати.
Рудої там не було. Натомість її сусідка збирала речі - починалися канікули. На Василеве запитання дівчина відповіла, що Світлана ще після Нового року переїхала жити на квартиру до рідної тітки. Де мешкає тітка, сусідка не знала, але дала Василеві адресу Світланчиних батьків.
Того ж дня хлопець написав реготусі звичайного - тобто, прозою - листа. В ньому він повідомив, що їде працювати в інше місто, що шкодує про свою поведінку й щиро бажає Рудій-Світланці знайти своє справжнє щастя. А Василь завжди пам'ятатиме її зелені очі, кирпатого носика й дзвінкий дівочий сміх.
Хлопець не сподівався, що Світланка відповість. Але вже через два тижні на свіжому сіні, розкиданому для просихання по батьківському двору, він годинами перечитував листа, якого йому надіслала Руда.
Світланка писала, що Василь їй теж дуже подобається, що вона кожен день думає про нього, але не впевнена, що йому потрібна саме така дівчина - подруги кажуть, що у неї на стегнах почав з’являтися жирок.
Василь намагався пригадати ноги Рудої, та окрім її волосся, носа та очей нічого більше не згадувалося. Тож він, як справжній лицар, відповів Світланці, що вона йому подобається й така. Та якщо вже ті стегна так дівчині муляють, то цій біді можна зарадити - є спеціальні вправи для схуднення. Василь навіть привів декілька прикладів, бо вважав, що коли вже допомагати, то якомога продуктивніше.
Після написання листа пройшов місяць, потім ще один, і ще, а відповіді все не було. Хлопець навіть не знав, що думати, декілька разів підписував конверта, щоб відправити чергове послання, та в останню мить його зупиняло цілком логічне припущення: а раптом у Рудої з'явився інший залицяльник?..
Можливо Василь отак потихеньку й забув би про Світланку, та під Новий рік завітав до столиці й звісно відвідав альма-матер - спомини про кращі роки життя самі привели його туди. В навчальному корпусі через крок стрічалися хлопці, яких він знав - студенти на рік-два молодші за Василя. Хлопець саме балакав з одним з них, коли краєм ока побачив, як до нього прямує знайома дівоча фігура. Руда зараз підтверджувала своє справжнє ім'я, бо світилася, наче та гірлянда на ялинці. Дівчина схопила Василя за руки й стала звично щебетати - що рада його бачити, що лиш недавно перечитувала присвячені їй вірші, і що зараз лише одягне пальто й вони поїдуть до її тітки, якої не повинно бути вдома.
Дорогою Світланка безперестанку теревенила, а ошелешений Василь знову мовчав. Ні, хлопець був радий зустрічі, але все сталося так несподівано, що він зовсім не встиг підготуватися - насамперед морально. На квартирі у тітки Світланка найперше напоїла хлопця теплим чаєм з тістечками й уже приготувала для показу альбом зі своїми світлинами, та тут якогось біса повернулася тітка й Василь полегшено зітхнув - бо не знав, як діяти далі.
Врешті-решт засмучена Світланка провела хлопця до трамвая, поцілувала його на прощання в щічку й зникла у вечірніх сутінках. І знову Василь картав себе за слабкодухість та нерішучість, і декілька разів потім сідав писати листа, якого щоразу рвав на клаптики...
За роботою хлопець не помітив, як прийшла весна, а за нею й літо. Василь пробував зустрічатися з дівчатами, але безрезультатно. Аж поки одного дня на танцях не зустрів Марію.
І в грудях його заспівав справжній соловейко, і руки стали вправними, наче завжди знали, що їм слід робити, і звичне поряд з дівчатами оніміння раптово зникло, змінившись несподіваною навіть для самого хлопця балакучістю.
А потім було весілля, після якого почалося тихе сімейне життя.
Руду реготуху Василь вряди-годи згадував, особливо коли на очі траплявся зелений блокнот. Марія, котрій чоловік розповідав про своє перше кохання, якось запитала у нього, чому їй не присвячено жодного вірша. Василь не знав, що відповісти, тому просто сказав, що на противагу гарним словам він віддає дружині всього себе.
Отак минуло більш ніж п'ятнадцять років їхнього з Марією подружнього життя. Одного дня Василя з напарником відрядили на тиждень до столичної філії їхнього заводу. Збираючи речі для поїздки, чоловікові трапився на очі той самий зелений блокнот. І в голові, що потроху почала вже сивіти, заіскрила несподівана думка: знайти Руду, поговорити з нею, а далі - вже як поведе.
Звичайно, що про свій задум Василь Марії нічого не сказав.
Вже в столиці, зареєструвавши відрядження, та поселившись в заводський гуртожиток, Василь залишив напарника відпочивати після дороги, а сам в магазині купив пляшку шампанського, торт і... трохи баклажанів. У нього на городі теж такі росли, тож він хотів похизуватися перед Світланкою південними дарами, але з дому брати їх побоявся - раптом помітить Марія, і що тоді їй казати?
Будинок, де мешкала Світланчина тітка, Василь знайшов швидко. Втім, на шляху до вхідних дверей під’їзду його було зупинено двома жіночками, що сиділи поряд на лавці:
- І до кого це ви, чоловіче, розігналися? - суворо запитала одна з них.
- Я номер квартири не пам’ятаю - на другому поверсі, друга зліва. Там колись дівчина, Світлана, у тітки жила.
Жінки переглянулися поміж собою й потім та, що запитувала й раніше, продовжила:
- Я і є та сама тітка - що вам від мене потрібно?
- Ой, як добре,- Василь усміхнувся.- На стрільця і звір біжить. Я б хотів дізнатися, де зараз мешкає Світлана. Не могли б ви дати її адресу?
- А хто ви їй?
- Я? - Василь зам’явся. - Знайомий, добрий знайомий.
- Нічого я вам не дам, - жінка перехрестила на животі руки, продовжуючи прискіпливо розглядати незнайомця перед собою. - Бо якщо Світланчин чоловік дізнається, що до неї ходять отакі знайомі, то буде вона бідна шукати п’ятий куток в кімнаті.
Друга жінка, яка в розмову не втручалася, на знак згоди ствердно захитала головою.
- То може хоч передасте оце? - Василь показав пакета з продуктами.
- І передавати теж нічого не буду. Йдіть краще, чоловіче, звідси. Йдіть.
І Василь пішов. Пішов з наміром вихідними провідати у селі Світланчиних батьків. А вони вже, мабуть, повинні дати йому адресу дочки.
Отак, уявляючи, як він сідає на електричку, як знаходить потрібний будинок і потім все чесно розповідає батькам Рудої, Василь не помітив вибоїну в асфальті, спіткнувся об неї й лобом зачепив тополю, що стояла поряд. А коли підняв голову, то перед собою у вітрині магазину побачив справжнісінького віслюка. Бо інакше своє відбиття у склі Василь назвати тепер не міг.
“Який же я наївний дурень! - міркував собі він, потираючи забитого лоба. - Куди поперся, і навіщо? З Марією прісно стало, солодощі згадав? Та не буде їх тут, бо й не було ніколи! Бо намріяно то все! Бо якщо вже тоді не знав, про що балакати, то які теми для розмови зміг би знайти зараз? Йолоп! Дурень! Віслюк! І взагалі…”
Василь витягнув з кишені зеленого блокнота й не роздумуючи жбурнув його у сміттєве відро, що стояло біля входу в магазин. Потім розвернувся й, все ще хитаючи головою, поплентався до трамвая...
В гуртожитку за частину торта Василь в аборигенів орендував сковорідку, посмажив нарізані кільцями баклажани, приправив їх майонезом, шматочками помідорів та зеленню й разом з напарником ум’яли те все, запиваючи страву шампанським. А залишки торта дуже добре смакували вранці до чаю....
***
Звичка прокидатися в один і той же час привчила Василя розплющувати очі ще до того, як задзвенить будильник. Тож і сьогодні він прокинувся заздалегідь, вимкнув сигнал, потихеньку переліз через Марію, яка сопіла поряд і почимчикував до вбиральні. Втім, дійти до неї чоловік так і не зміг - з кухні тягнуло знайомим ароматом смажених пиріжків. Тому Василь вирішив спочатку подивитися, що там наготувала дружина.
Дійсно, на столі стояло дві миски: одна велика, обгорнута рушником, а поряд - трохи менша, зверху прикрита такого ж розміру тарілкою. Василь підняв край полотна, витягнув звідти ще теплого пиріжка, надкусив його і промурчав: “М-м! Смакота!"
Пиріжок потім був надкушений ще раз, і ще, аж поки рот у чоловіка повністю не набився смаженим тістом упереміш з капустою. Намагаючись все те пережувати, Василь підняв тарілку з меншої миски, завмер - навіть щелепи його перестали працювати, - потім подивився на двері, за якими спала Марія, легенько гикнув і поволі опустився на стілець - перед ним лежали нарізані кільцями смажені баклажани, приправлені майонезом, скибочками помідорів та зеленню...
