«Ні, ну куди це годиться, що вони там собі думають! Як тут за порядком устежити, коли у начальства повний безлад?» – думав вголос, причому голосно вголос, Лісовик.
«Ох, і втомився ж я. Думати лінь, бо навіть думки вже в сон хилить, в довгий зимовий сон. Коли вже моє чергування закінчиться? Коли вже зима настане і на чергування сніговики вийдуть? Їх шишкові очі гірше моїх бачать. Але ж їм і бачити особливо нічого не доводиться. Ні тобі мошок, ні тобі комашок, ні ведмедів, їжачків та інших сплячих галасливих та метушливих звірів. Багато хто спить. І я спати вже міг би давненько. Ну, де ця зимова сила поділася? Що її на шляху затримало? Я вже давно до зустрічі приготувався, в мене у лісі порядок. І особливо своє затишне лежбище – найбільший пень з дуплом – м'яко вистелив. А тут тепер справ безліч: одні кущі надумали зацвісти, а інші навіть нирки викидають – дурні, то ведмідь майже по-вовчому виє від безсоння, то зайці – ті взагалі в шубах заплуталися: одні білі вже переодягли, інші сірі ще не зняли. Не люблю безлад, дідько його візьми!»
«Ще люди, ходять і ходять. Згідно з календарним лісовим планом в цю пору стежки повинні бути завалені снігом, а морозний хуртовинний вітер – вихолоджувати незваних гостей. А їм все білок годувати та годівниці наповнювати. А чого їх наповнювати, птахам ще не голодно, он, деякі відлітати ще не хочуть. Чи то осіння зима, чи то зимова осінь – самісінький безлад».
«О, знову хтось тупотить. Спокою від них немає. Шуму-то скільки, напролом йде, голову опустив, не дивиться. Молодий ніби. Та навіть дитина, але ж доросла дитина. Ух-ти, ніяк носом хлюпає, плаче чи бурмоче. Треба підкрастися та підслухати».
- Ну і нехай. І обійдуся без неї. Ненавиджу. Ні, це вона мене ненавидить. Ось замерзнути би. Шкода, не холодно. Нехай тоді згадає, що весь час говорила «люблю, люблю». Ну, оцінки, ну, поведінка. Не витримала вона – ляпас вліпила. Хоча ні, не за оцінки отримав, а сльози її передражнював. А що, на колінах прощення просити? О, знову дзвонить. Давно не дзвонила. Годину вже. Було 15 пропущених. Цей 16. Вимкнути телефон до біса. Щоб чула «поза зоною».
- Ой, не від мами. Якийсь лівий номер. Не хочу.
Лісовик ледве ухилився, коли в нього полетів телефон. «Ну, ось, допідслуховувався. А що це за штуковина прилетіла, яка тільки що пісню горланила? А він, бач, шельма, мати лає. Мабуть, ця штуковина з мамою пов'язана, раз її кинув як мати. Так і огрів би зараз палицею, найбільшою. Та новою інструкцією ж забороняється. Бач, понавигадували посадові інструкції. Хіба так раніше було: якщо б я за матір заступився, так премію б отримав. Гей, білка, а ну шишкою в нього кинь, та побільше знайди! Ой, знову пісню горланить штуковина ця! Якось вона з матір'ю його пов'язана. Зараз підсуну палицею, раз огріти не можна».
- Ой, як він тут опинився, я ж його за дерево жбурнув. Знову номер дивний. Мама на хитрощі пішла – з чужого дзвонить. Мучиться тепер. Навіть шкода стало. Щока вже горіти перестала. А вона, мабуть, вже всіх обдзвонила. І навіщо дражнив? Зло взяло. Адже не правий. Обіцяв виправитися. Вірила. Адже знав, що засмутиться. А ще й образив. Гаразд, ще раз зателефонує, візьму. Вибачатися не буду. Може потім. Але заспокою. Так, треба вже з пацанами зав'язувати. Даню батя від всього відмаже, будь-яку оцінку виправить. А моя мама за всіх від вчителів наганяй отримує. Щось часто зло мене бере. Їй важко, а злюсь я. От дурень!
«Отож-бо й воно, дурень, бовдур, телепень! Але ж раз сам зрозумів… О, знову пісня заволала».
- Алло! Слухаю? Мама ти? Хто? Який лікар? Швидкої? А чого Ви мені телефонуєте? А мама де? Що з нею? Вже нормально. А було? А як вона викликала швидку? Яка сусідка? Тітка Галя? Я ... в ... недалеко загалом, не дуже. Десь через годину, мабуть, зможу. А з нею поговорити можна? Зараз передзвоню... Дякую.
- Мам, це я. В тебе вже все нормально? Зі мною все добре. Зараз додому доберуся. Мам, пробач ... Ти дзвони, я буду ... не буду не брати. Пробач мене.
«Знову плаче. Та голосно як, ридма. Сльози – це добре. Що він там про злість-то говорив. Може зі сльозами і вийде».
- Все. Додому. А як йти-то? Щось я не пам'ятаю.
«Телепень він і є. Ну, нічого, Лісовик пам'ятає. Лісовик проводить. Он по зламаним кущикам дорогу знайдемо. Так, поквапитися треба. Адже до мами. А ну, звірята лісові, слухай команду: синицям – гілки кущів ворушити, білкам – нижні гілки дерев трясти і шишки скидати – увагу привертати! А я побіг вам дорогу показувати».
«Фух, обійшлося. Аж сон злетів. Он, як припустив. Може і не такий вже телепень. Добре, що не зима. А то б ... хтозна… Сніговик би не впорався, куди йому безногому, шишкоокому, він би і не помітив. Що не кажи, приємно комусь потрібним стати, користь принести. Ось і ще на одну корисну справу більше. Тепер і поспати-подумати є про що, може, і сни такі ж насняться, з «хеппиендом», так це, здається, по-новому зветься».
