Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47241
Рецензій: 91959

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Перший борщ

© Щєпкін Сергій, 12-01-2020
- Василь Іванович! Василь Іванович! Та зупиніться же!! – секретарша Лариса Анатоліївна у туфельках на високому каблуці бігла, перечіпаючись за нерівності, від контори у двір, і на ходу поправляла кофтинку на голих плечах. – Зачекайте, зачекайте, повертайтеся йдіть до мене, директор Вас викликає, дуже термінове щось там у нього, сказав, щоб і на роботу не виїжджали, наказав раптом що – то щоб під машину лягала!
- Що там у нього? – Василь Іванович зупинився, зміряв секретаршу поглядом від туфельок до прищепки на макушці, повернув голову у бік двору, де біля автомобіля вишикувалися хлопці, чекаючи його вказівок. Потім опустив голову, вперся поглядом в носки своїх черевиків, і так і пішов, не говорячи більше ні слова, мимо Лариси Анатоліївни в контору.
З кабінету директора не доносилося ні звуку. Постукав, відчинив двері. Директор сидів у своєму кріслі, підперши рукою бороду, і непорушним поглядом дивився на нього.
- Я…
- Сідай. – Директор нарешті розціпенів і його очі ожили. – Вмовляти тебе ніколи. Через… дві з половиною години потяг. Документи зайдеш у техвідділ забереш, вони зараз готують… Не перебивай… вислухай спочатку все, потім… Вагон десятий, купейний, квитка не потрібно, підійдеш до провідника і скажеш, що місце замовили, – директор шморгнув носом, ковтнув слину і, трохи посміхнувшись, пильно глянув у вічі. – Поїдеш роботи перевірити. Наші, – директор показав пальцем угору, – об’єкт приймати будуть. Робили не наші. Від тебе ніяких підписів, ніяких коментарів, подивишся-роздивишся – і…
- А чому я? Я ж ніколи на таке …
- Тому що потяг через дві години… а ти наймолодший! Замешкалися вони там, – директор подивився на стелю, – а тепер…
- І що ж приймати?
- Я ж тобі кажу – роботи… в документах побачиш усе… головне – як всі вони виконані, де махлювали, а де… щоб потім знати, – директор знову показав пальцем угору. – Зрозумів?
- І де це?
- Мелітополь.
- Ме…лі-тополь? Де це?
- Запоріжжя. Запорізька область. Тобі ще поталанило, що потяг прямий, а не до Запоріжжя. – Директор набрав повні груди повітря. – Дуй зараз же додому, збирайся бігом, машину за тобою пришлю, відвезе на вокзал. Жінці скажеш, що премію тобі наступного місяця випишемо. У розмірі окладу. Чув? Да, і не забудь – все це забере десь тиждень…
- Як!!! Цілий…
- Тихо-тихо, не кричи. Ну сам подумай – хто із тих стариків, що у нас залишились, тиждень там витримає? Твої роботи заплановані вони пороблять, так-так, не кипи – і акти вони попишуть. А в Мелітополі – там не один об’єкт, і не два… та ще й так терміново! Тому на тебе вся надія. Зайдеш у бухгалтерію, візьмеш грошей скільки дадуть, на готель теж. Якщо мало даватимуть – хай дають ще, скажеш, що удвох відчитуватися будемо.

Залізничний вокзал Мелітополя зустрів так, як завжди зустрічають залізничні вокзали. На головному вході висів здоровенний годинник, маленька стрілка якого схилилася між 12 і 1, а довга висіла на 6.
- Нуль годин, тридцять хвилин. Прекрасно! Чудесно! – Василь Іванович зітхнув і став чекати, поки на пероні роз’їдуться носильники зі своїми небаченими ще ним величезними причепами, щоб самому вирішити, куди його йти. Зірок на небі видно не було.
«Ночувати на вокзалі? Навряд чи тут кімната відпочинку є, хоча… Чи в місто поїхати? Відразу в готель?»
Пероном, не поспішаючи, одиноко йшла літня жінка.
- Даруйте, будь ласка, а Ви не знаєте – маршрутки ще ходять? – Василь Іванович підійшов до неї ближче і злегка вклонився.
- Маршрутки? Та ні вже… А Вам що потрібно? Ви по роботі до нас? Якщо квартира – то це до мене, - бабуся посміхнулася і зупинилася. – Недорого беру, не так, як в готелях. І живу поряд із зупинкою, у нас тут, знаєте, маршрутки не по кожній вулиці їздять.
Василь Іванович підняв брови і задумався.
- Гм… квартира кажете?
- І документи на проживання в готелі оформимо, з вигодою і для вас, і для нас, якщо треба, – бабуся ніби читала написане і вже розуміла, що клієнт майже готовий. – В мене невістка в готелі працює, так що буде все в ажурі. Я живу одна, будинок приватний, Вам кімната через коридор, окрема, ванна з туалетом, кухня, є ще літня кухня, щоб, значить, якщо з друзями щось обговорити потрібно. Ви на скільки до нас?

А вранці, ще й восьми не було, виявилося, що приїжджати потрібно було на завтра.
Василь Іванович повернувся до квартири злий і невгамовний. «Тля твою голову! Ну от що тепер робити? Ці-лі-сі-нький день?! Напитися не нап’єшся – завтра що, з похмілля на ясні очі? Пива хіба… ні-і, одного пива не буває… хм, пива… Подивитися місто? Так я його вже бачив… одна велика красива вулиця, чиста, міська, а вбік через провулок – корови в череду йдуть… Піти в кіно? На дитячий сеанс? І їсти щось думати треба… жінка вчора борщ зварила, а я і попробувати не встиг…»
Лідія Іванівна в літній кухні зустріла квартиранта здивуванням.
- Сьогодні нічого не буде? Оце так-так! Ну і нічого, це й добре! Відпочинете у нас. А я саме хотіла борщу зварити, коли дивлюся – а ні капусти немає, а ні буряка… Не хочете на наш ринок подивитися? Такий гарний ринок! Усе є! Щоправда, пора трохи не та, щоб фрукти, але…
- А де він, ринок?
- Сідаєте на маршрутку біля двору, і на зупинці «Ринок» вилазите. Назад так само. Я ж Вам говорила – дуже зручно у нас. Купите…
- Та я знаю, що купити для борщу потрібно, – Василь Іванович мабуть зашарівся трохи, бо Лідія Іванівна недовірливо кинула на нього оком, і вдавано, ніби на сцені, вперши руки в боки, запитала:
- І що – варити вмієте?
- А що там вміти? Бери та й вари! – Василь Іванович широко усміхнувся і теж розслабився. – Я ж із села. І в місті живу, такому як ваше. Дві бабусі, тітка, мама, жінка – всі борщ варять дуже смачний, так що... – Василь Іванович умів говорити впевнено. – Варити не варив, але увесь процес бачив багато разів… обговорювали іноді дещо.
Лідія Іванівна раптом перестала посміхатися.
- А мій Микола, Царство йому Небесне, теж – ой варив! Я взагалі люблю, коли мужчина вміє на кухні замість жінки, – Лідія Іванівна закліпала очима. – А зараз сама вже… давно… ходжу по вокзалі, сожителів шукаю – це так мої дурепи сусідки кажуть… ох і людоньки-людоньки…

Ринок справді вразив, не так розмірами, як заплутаністю. Але, сповідуючи принцип: «Прийшов, побачив і купив», Василь Іванович досить швидко вправився. Овочі купував на рядах, у людей. Капусту взяв минулорічну, бо цьогорічну із теплиць не хотів; буряка вибрав, як мати робила – два невеликих: один із білими прожилками, а другий багряно-червоний, вінегретний; петрушки, кропу і зеленої цибулі купив у одного вірмена, той із жінкою торгували зеленню і різною розсадою; довго вибирав квасолю, та врешті купив у тієї бабці, до якої підійшов найперше. Ще у однієї скромної бабусі купив десяток яєць. М’яса знайшов у м’ясному павільйоні, яловичого, з невеличкими кістками попросив. У дядька поряд купив невеликий, зо дві долоні, шматок тонкого, найдешевшого сала.
Півлітрову банку томатної пасти, сметану і лавровий лист купив у магазині на виході з ринку. Одного з ним віку продавщиця ще зміряла його поглядом, і ніби хмикнула. «Найкращої, будь ласка!» - попросив Василь Іванович, і продавщиця, не зводячи з нього погляду, простягнула руку вбік і назад до полиці, безпомилково точно взяла у пальці і поставила на прилавок спочатку баночку найкращої томатної пасти, потім склянку найкращої сметани, і потім пакетик найпахучішого лаврового листа.
«Якісь вони всі тут збуджені на півдні… весна…» - вже на вулиці подумав Василь Іванович.
Про бальцанку води, «щоб чистої, не з водопроводу», згадав аж у маршрутці. Вийшов на одну зупинку раніше, де було кілька продуктових магазинів. Там і купив.

Прийшовши на квартиру, в дім не заходив – відразу в літню кухню. Лідії Іванівни там не було. «Оце і добре. Починати? Починаю!»
У рукомийнику помив руки з милом, розклав усе з пакетів на дальньому кухонному столі, і заходився. Каструлю вибрав найбільшу, яка була в буфеті – літрів на сім чи вісім. Вилив туди майже всю воду з бальцанки, залишив трохи про всяк випадок, і поставив каструлю на газ. Дістав і помив м’ясо. Розрізав його на три частини так, щоб кожна була з кісточкою, і обережно опустив у воду, посипавши зверху повною ложкою солі. Поки закипить, почистив і помив буряк, моркву і цибулю. Знайшов терку – те що треба: одна більша, друга менша. Дощечка під неї висіла на стіні. «Картопля… картопля…», – тільки подумалося – і погляд упіймав повне відро з картоплею тут же, під ногами, біля газової плити. – «Наладнала? Молодець!». Сів бігом чистити, як на службі, бувало: «Варимо разом із шкаралупами!». Картопля була невеличка, як каже батько: «Найкраща – різати не потрібно, а розмір те що треба – якраз в рота». Не встиг зрозуміти, чи ще чистити, чи вже досить, – почало закипати. «Забувся про шум» - думка не давала спокою, поки ложкою збирав масу, яка збилася зверху великою кількістю загусклої піни, і згадав свою жінку, в якої одного разу запитав, чому вона шум не збирає, а вона відповіла: «Його один раз збирати потрібно – перед самим закипанням, бо інакше він порозбивається і важче збиратися буде». І дійсно, зібравши увесь, через хвилину з’явилося ще трохи шуму – Василь Іванович зібрав його, і більше шуму не було. Постояв, почекав – ні, немає. Накрив кришкою каструлю так, щоб залишився невеличкий отвір для виходу пару, а сам взявся мити квасолю. «Треба було запитати, чи довго вариться, бо є така, що…» - руки зупинилися від такої думки. І тут прийшла думка інша: «Попробуй розбити квасолину ручкою ножа: якщо розіб’ється на дві рівні, природні половини, і все – значить варитися довго буде; якщо кожна половина ще трісне або розламається – значить швидше звариться» - батькові слова знову згадалися і зробили своє діло – квасолина ніяк не розбивалася, наступна теж, і наступна теж. Зібравши і викинувши худі квасолини, які плавали зверху, а їх було зовсім небагато, зцідив воду і висипав квасолю у киплячу каструлю.
Потім взявся за буряк. «Теркою, чи кришити?» - думка крутилася в голові, поки не згадав, як мати колись жалілася, що батько її не слухає, бо сказав, що або вона сама варить борщ, або він сам. На запитання: «Чому?», батько матері тоді відповів: «Бо я буряк не тру» - грюкнув дверима і пішов надвір. Василь Іванович усміхнувся і знайшов у шухляді підходящий ніж. «Щоб не мілко і не крупно було» - пальці спочатку неслухняно, а потім все краще і краще почали справлятися з рідкісною роботою. «Ні, все таки головне – щоб не крупно, не товсто, а нарізаними вони в будь-якому випадку виглядатимуть». При цьому Василь Іванович зробив ще одне відкриття: бордовий буряк хоч і важче різати, бо він пружніший, але ріжеться він рівно, вигляд порізаного має такими рівними квадратненькими смужками, значно красивіше, ніж м’якший буряк із білими прожилками. «Хм… і колір… і форма…» - подумав тоді Василь Іванович.
Після буряка настала черга підготувати заправку. «Зажарка на неї кажуть, - Василь Іванович зібгав губи і прищурив одне око. – Хоча мені більше подобається заправка. Від неї дійсно весь шлях борщу залежить» Це він знав уже сам від себе. Колись давно, в дитинстві, де б не був, він завжди прибігав на запах цієї «зажарки», і той, хто варив борщ, завжди намащував йому на краєчок хліба трішки, і це було найсмачніше червоне, яке тільки можна було намазати на хліб. Потім, пізніше, він це добре пам’ятав, почав розпізнавати смак майбутнього борщу за смаком цієї заправки. З тих пір він знає, що до смачного борщу його заправка з хлібом повинна бути дуже смачна.
«Забув час засікти! Скільки це вже воно кипить?» - Василь Іванович подивився на годинник. – «Батько матері завжди казав, що борщ із будь-яким м’ясом повинен варитися не менше двох з половиною годин з моменту закипання… Вже година минула, мабуть. Треба сала нарізати… ні, спочатку перевдягнутися потрібно»
Тихенько зайшовши і вийшовши з будинку, Василь Іванович радів, що не розбудив хазяйку. «Ніби й не довго все, а вже пів першого. Нехай відпочиває стара»
Двері літньої кухні залишив відчиненими. Здер шкіру із сала, порізав сало на дрібненькі кубики і висипав на сковорідку. «Цибуля разом з картоплею в неї є, казала, щоб не купував… а де?» Врешті знайшов і мілко порізав три середнього розміру цибулини, потім натер на терці дві великі моркви: одну на крупнішій, другу на мілкішій. Василь уже вмів у своєму житті варити іншу дуже важливу страву – плов, і добре знав, що мілко натерта морква дає дуже приємний жовто-варений колір. «Зробимо і тут колір. А більша для форми буде»
Тим часом сало під скляною кришкою перетворювалося із білих велетнів, що скупчилися одне на одному,  на засмаглих карликів, що врізнобіч плавали і тонули у гарячому морі пательні. Деякі чіплялися одне за одного, рятуючи себе і топлячи ближнього. «Чорні кавалки сажі, які виникають в жирові при жарінні, дуже шкідливі для здоров’я» - давня телепередача таки засіла десь глибоко-глибоко в мозку. Зібравши «засмаглих карликів» на блюдце, Василь Іванович обережно зсунув цибулю із дощечки у розплавлений жир. Звук і запах, які відразу заповнили всю кухню, забралися в ніздрі, в легені і у волосся. «Добре, що перевдягнувся, а то не вистачало, щоб піджак смаженою цибулею…»
Коли цибуля стала кольору золота, висипав у неї крупнішу моркву і швидко перемішав. Коли морква прив’яла, додав мілко натерту моркву, зробив вогонь нижче середнього і накрив те скляною кришкою.
Після декількох перемішувань додав одну повну, з горою, ложку білого борошна, і після хвилинного прожарювання – більше, як пів банки томатної пасти. Паста виявилася загустою, заправка перетворилася на масу, яка потребувала чогось рідкого. «Помідорчика можна було б, але не подумав. Та й весна зараз… Закрученого можна було б… нахалюга, подумають… Бульйону кілька ложок доллю з каструлі…» - як подумав, так і зробив. Коли заправка набула вигляду, який не викликав занепокоєння, Василь Іванович згадав про цукор. Його жінка завжди цукром посипає зажарку, а потім ще пробувати йому дає. Цукор стояв на столі. «Дві з половиною ложки думаю досить». Подумав, зробив, добре перемішав і – скуштував.
Чогось не вистачало. «Так: консистенція норма, кислота є, цукор досить… солі!!! Солі не вистачає! Як же про сіль забули?!» - Василь Іванович заусміхався, додав солі, добре перемішав, і знову скуштував. «Оце зовсім інше! Ще разок… м-м-м… все, заправка готова!» Порізав зверху на неї петрушки, кропу і зеленої цибулі, накрив сковорідку кришкою і відставив убік. На її місце на вогонь поставив літрову кружку з водою, де плавало три яйця. Подумав, подумав, і ще додав три, щоб було що так з’їсти.
А тим часом минуло вже більше, як півтори години. «Буряк – на вихід! А за ним, коли вода червоне зварить, команда білих картоплин…» - Василь Іванович вже уявляв, як він буде карати голод. «Якщо буряк і картоплю вкинути разом, то картопля може стати червоною і такою залишитися, а на вигляд це не дуже приємно» - казав колись батько через плече, нахилившись над столом. В деяких міських їдальнях Василю Івановичу доводилося бачити червону картоплю в несмачному борщі. «Так-так, є тисячі способів приготування борщу, але є способи, і їх зовсім небагато, до яких у мене не буде претензій» - Василь Іванович вже відчував, що якщо борщ вдасться і ним не соромно буде вгостити Лідію Іванівну, то він отримає ще одне задоволення першовідкривача.
Виловив і попробував на зуб квасолю, а потім ножем у ложці картоплю. Майже. Взяв сковорідку із заправкою – і обережно вивантажив усе те із зеленню в каструлю. Трохи помішав і почекав, поки знову закипить.
Покуштував юшку, додав трохи солі. Капусту порізав не дуже вдало, як на власну думку, але, як завжди, рятувала думка: «А повинно ж бути щось авторське!»
Залишилося мале: покришити і додати вкруту зварені яйця. Саме за цією справою застала його Лідія Іванівна.
- О! А Ви уже й з ринку прийшли? – Вона стояла в дверях літньої кухні і ніяково посміхалася. – А я закимарила трохи… Скільки воно часу?
- Дві, початок третьої. Я вже якраз борщ майже доварив, можна сідати їсти хвилин через десять.

Лідія Іванівна сиділа за столом навпроти і не зводила очей з Василя Івановича, який досьорбував залишки борщу з тарілки.
- Знаєте, Ви навіть їсте, як Микола… - Лідія Іванівна почервоніла. – Я спочатку не хотіла говорити, а потім думаю – і що це змінить? Ви, Василю, як хочете, але Ви зварили борщ, один в один як мій Микола варив… Точнісінько такий самий смак!.. Точнісінько! Мені аж погано стало… потім пройшло. Це ж треба тобі!! В мене теж борщ смачний, а все одно не такий. Що я не робила – а все одно не так, як у Миколи було. А от Ви вгадали. І як це воно так стається?

***

Потім, на роботі, коли Василь Іванович розповідав колегам про той перший свій борщ, завжди додавав:
- Нам того борщу на всі чотири дні вистачило, доки там був!

***

А з перевіркою що? Е-ет, все як завжди: у проекті під печатками одне намальовано – а все зроблено так, як і досі кругом все робиться: з точки зору економії ресурсів, раціональної пропозиції, економічної кризи і всіх інших світових явищ.
Коротше, написав звіт за ніч у потязі, на вісім сторінок, про кожне «не так» окремо і детально, а там хай що знають…
А тільки хто що зробить? Хто? Всі роботи виконані і завершені, потрачені матеріали оприбутковані, все вміє працювати і хоче експлуатуватися.
Є хтось проти?

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Максим Т, 15-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Вікторія Т., 14-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Неля Мостіпан, 12-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 12-01-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6744749546051 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …