Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2624
Творів: 47914
Рецензій: 92728

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

Корчувати слід ч.4

© Михайло Нечитайло, 08-01-2020
– Звісно, малася я бути дурепою, то й стала нею, – розійшлася не на жарт Стефа. – Пан Андрій так горнулися, так руки цілували та вуст прагли, так світ хилили, аж небо вихлюпувалось – а я все думала, все виважувала, коли треба було тікати світ за очі. Що я проти пана, що дівча сільське проти офіцера? Стис біля тапчана, аж дихання сперло, долонею рота закрив. «Стефочко, – шепче, – ти, як мед, я тону»; а сам твердіший каменя – і в плоть. Поридала день – а йти нікуди, дома мати й семеро менших мене. Думала – наситився пан, відрине. Якби ж то, днем з вами сонце топить, а по ночах зорі мої топче. Аж як уже ваші ночі осідлав, відкинувся від мене. Думала – слава Богу; а воно – ні, в живіт любощі ввійшли. Ви б, пані, дали мені грошенят, аби сором не так пік, я б зійшла з панських очей – і вам було б привольніше, й панське око не двоїлося з-за якоїсь служки.
Мовчки дістала Анна дещицю грошей, відправила Стефу геть.
«Господи! – впала на ліжко. – Вже панна, Анно, вже служниць поганьблених штурхаєш? Забула, як сама топтана гицелями смердючими була? Як світ змінити бралася, як урівняти його хотіла? Катом ставала, трощила минулі кособокі дні, аби прийдешні рівнішими йшли. І що? Ледь ухопила зграбованих грошей, ледь розправила крила – вже не до світу, вже в розкіш? Боротьбистка задрипана, кат захирілий, сокиру зміняла на букет напівзігнилих троянд, переступила через бідного страченого твоїм серцем Андрійка й до гицля такого ж, які й тебе, мов ганчірку, топтали, прихилилась – аякже, рай, рай наступає. Для кого? Для гицлів, для возвеличених самими ж собою блакитнокровних недомірків? А для Стефи, для людей, для Андрійка Пащука, будь він живий – пекло й далі, пекло довічне, невідворотне, всюдисуще? І хто ти тепер, Анно? Корінь свого роду Крайновських, корінь глибокий – не скорчувати. Нащо ж тоді Андрійка занапастила – побавилася та й відпустити треба було, нащо супроти біснуватого батька перла, чужим життям своїй забаганці дорогу вимощуючи? Невже правий був батько, мовлячи колись: корінь дворянського роду в’яже по руках і ногах, його розірвати годі, з нього виплутатися несила, бо він – корінь; а людина – просте листячко, живе, поки сік тече; а відірветься – ото і є людська осінь; за якою – гній лісової підстилки, котрого боїться кожен справжній дворянин. А ти пирхала, Анно: я не боюся. Ти світ намірилася зірвати з коріння, аби в нові світліші далі його занести. Куди рипаєшся, дворянко, який світ ще рвати зібралася, коли власне коріння задля цього перш скорчувати треба – а волі ні крихти».
– Зібралася, моя пташко, моя лебідонько? – влетів до квартири розпашілий гусар Твардовський. – Час, час рушати, бо потяг чекати не стане.
– Чи ж личить батькові потягами скреслювати дітей? – перепитала Анна.
– Не зрозумів, – відліпився від дамської руки гусар.
– Не мене тобі треба брати за дружину, – роз’яснила.
– Та як же…, – розгубився, – вже ж усе домовлено, спершу до твоїх маман, потім до мого роду – я ж і листа вже відправив. Анно, та кого ж мені вже й брати за дружину, як не сонечко моє ясне – тебе.
– Стефу, – випалила. – Там і дитя вже клюється, і ночей більше даровано, певно, ніж мені.
– Покоївку? – вжахнувся. – Та ти при своїм умі, Анно? Челядь – то ж іграшки, молодість хвицала, я ж княжого роду, я ж не телепень, кров зводити, яку діди віками плекали.
– І багато відхвицав, гусаре? – скривилася зле Анна.
– Ну, знаєш, – скипів, – між іншим, і ти не цнотливою в моє ложе впала. Хто балував – надіюся, не хлоп зі фільварку.
– А що, хлопом згидилась би геть? – аж зашипіла. – Хіба від того моя порушеність для тебе не така гірка буде, як її панок учинив?
– Анно, – взяв за руки, – давай минуле зітремо, зжовкло воно, та й підемо в прийдешнє вдвох, нащо нам усілякі Стефи, їх топтали й топтатимуть дворяни, доки й світу цього, бо слід наший, дворянський, з ними, Стефами тими,  вгруз до самого пекла нарізно: їхній – чорний та черствий; наший – радісний та пишний. Цього не випалити нічим – навіть пекло безсиле.
– Те, що не випалюється, те скорчується, – забрала руки.
– Чи ж можна скорчувати слід, Анно, – розсміявся. – Та чи й варто, чи слід?
– Слід, – стала на своєму, рушила з квартири геть  у темінь морозної ночі.
«А ти, батьку, – йшла льодом понад берегом, – ти дарма забив мого Андрійка, не годен, мов, до панської крові. Годен, батьку, годен. Усім життям своїм докажу, чуєш, Андрійку, докажу. Зіллю всю кров у одну тарелю – щоб ні голубої, ні сірої, ні зеленавої – щоби вся червона, й ніякий грім не міг однієї людини віднадити від іншої лишень по вималюваних кимось кольорах на крові. Бо всяка людина повинна йти до будь-якої іншої безперешкодно. Не по дворянству, не по багатству – по світу. Новому світу, якого треба звести під сонцем, у ніч обернувши світ нинішній чорний та захланний, строщивши його до кореня, скорчувавши й корінь, скорчувавши й слід від того кореня світу старого – щоб ні згадки, ні цятки, ні пилинки не лишилося, щоби нове родилося з нічого, як Божий світ».
На льоду й наздогнав Андрій – не той, зі згадок, вірний та пужливий; новий – пишний та зрадливий.
– Анно, – квилив, – я ж тебе кохаю. Невже ти не в змозі мене простити?
Мовчала.
А він брів і брів – як старий світ. Не відпускав, не відставав – ішов і йшов, нив і нив. Як скорчувати такий світ? Як?
Аж у розпач упала – невже старе скорчувати в жодної істоти змоги нема?
– Я сильна, – мовила, – я зможу.
– Зможеш? – зрадів. – Анно, пробач, за тебе й у вогонь, і у воду.
Стояв навпроти, зазирав ув очі – так хотілося поцілувати його, безпутного. Зректися всього – нових світів, колишніх покоївок, простити й гицелів клятих, забути вбивство трьох заради зродження уявного нового світу…
Простити цього горе-гусара, що зміняв тебе на якусь…?
Зректися себе? Ради кого?
Позаду закоханого гусара темніла вже пришерхла вирубана за дня величезна ополонка.
– У воду, кажеш? – перепитала.
Себе зректися не могла. Припасти до ненависного коріння, що довгими лапами згубило її Андрійка – не могла.
Чи не хотіла.
Чи не встигла.
Бо клялася, що скорчує світ, що буде його рвати повсякдень і повсякчас, аби лишень новий прийшов світ, новий, де прийдешні анни й андрійки не будуть рвати свої душі з-за того лише, що вони, бачиш, не тим миром, не однаковим, мазані у світі. Щоб не рвали прийдешні анни й андрійки свої душі, Анна малася рвати зараз цей світ, рвати навіть зі своєю душею, але рвати-таки. Як поганий бур’ян із грядки.  
– Я не можу простити! – скрикнула. – Я не маю змоги простити! Інакше я зраджу. Майбутнє. І себе, минулу, в нім.
Та й штовхнула щосили гусара в ополонку.
– Ти просився за мене у воду, – прошипіла. – То йди. Бо ти – моя зрада. Зрада самої себе. Спокуса до того. А я хочу протистояти спокусі. Навіть якщо вона проростає з незрілої душі. Йди у воду, Андрію, дай дозріти душі, не надкушуй її, як зелене яблуко. Бо тобі – оскома лиш; а мені – ганьба.
Бовтався, хапався руками за край ополонки. Вчепився в лід заціпенілими пальцями, зирив жалісно.
– Анно, – белькотів синіючими губами, – кохана, я не хотів тебе зганьбити тою Стефою. Так вийшло, пробач, я спокутую, допоможи…
Душа спікалася на пні. Згоряла живцем. Лишалася мить, аби ще вихопити її з полум’я та віднести до цього світу.
Але світ був приречений. Його слід було корчувати.
– Слід, – повторила. – Слід!
Зціпила зуби й наступила черевичком на посинілі гусарські пальці.
Не скрикнув навіть, тільки зіщез рукою з льоду.
– Я тебе кохаю, – ледь вимовив тремтячими губами. – Ти не віриш, а я кохаю. Не Стефу, тебе…
І зник десь під кригою, прямуючи, певно, в інший світ.
Не її, свій. Але тим самим даючи можливість їй піти до свого світу. Якому обіцялася скорчувати старий, себто, нинішній.
– Корчувати слід, слід, – прямувала вздовж берега Анна Крайновська.
Куди йшла – не знала. Чи від себе, чи до себе – не відала.
Аж на ранок схаменулася на одній з міських вулиць.
На землі сутінками пузирився ще цей, не скорчований, світ.
Та розвиднялося. Народжувався новий.
Життя гнало гоном – і вороття не було.
Тільки коріння тріщало, рвучись із шаленим тріском.
– Ти не віриш, а я тебе кохаю. Не Стефу, тебе… – долинало звідкись здалеку, з-під льоду.
Та тріщало коріння.
Душі з-за того тріску чути не було, куди вже шепоту посинілих губ задубілого тіла.
– Корчувати слід, – вирішила твердо, ніби каменя поклала у фундамент.
І тим сказала, й тим перекреслила все. І сльози висушила, й душу розкислу відшмагала, й зуби зціпила, і тільки:
– Корчувати слід, – мовила.
І все.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Т, 11-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 10-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 09-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Неля Мостіпан, 09-01-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7266731262207 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …