Все тчеться з кореня.
Герасим Порфирович Крайновський своє життя вважав невтішним. Смерть батька та відміна кріпосного права співпали в часі, підкралися лихими тінями до долі двадцятилітнього парубка, цапнули – й не відпустили. Зворохоблене селянство перестало належно коритися, маєтність занепала, й потомственне дворянське дитя, зростаючи, мусило підробляти задля прожиття по різних титулованих інстанціях, бо сказано ж – маєтність занепала, належно протримати в світі не могла.
Ядвіга, жона, дитям не зродилася, так і никали Герасим Порфирович з нею вдвох сновидами по спорожнілому палацу цілих тридцять літ, аж доки, як сухоцвітом, сквітла Ядвіга сухотами й зведена була ними зі снів земних у позаземні, а Герасим Порфирович, удовий п’ятдесятилітній стариган, вибалував у світу молодку Серафиму, муж якої десь звіявся з довкілля, як пух з кульбаби – тільки шапку гусарську скровлену й принесли, як пам'ять, з далекого Кавказу.
Серафима ж привела дитя – дочку.
– Треба б ще й сина, – потішався сивочолий Герасим Порфирович, – щоб рід шляхетний коренем не всох.
Та сина не вийшло. Як не силувався, як не тужився Герасим Порфирович на западі літ, а Серафима, як зачарована – не повніла, і край.
– Зурочено, – махнув рукою Герасим Порфирович, – кажу ж, украв хтось утіху з долі, наче калитку з кишені вцупив.
Припадав біля доні – хай, думав, корінь хоч і не геть буде по йменню своєму, але плід і його, Крайновського, роду таки дасть.
Доня зросла, дівкою заяріла над світом – тішся, старий батьку. Та…
Никав по маєтку сільський парубчак – дрова рубав, воду носив, килими тріпав. З черні такої, що й на лобі латка вшита. А панську дочку звабив. Чим – грім його знає, ні постави ж, ні виду; язик тільки, що й через палац перекинь – землі дістане.
– Анно! – зуспив якось батько дочку з наймитом біля дровітні – цілувалися, аспиди. – Анно, ти ж останній корінчик роду нашого на землі, що ж ти червою його точиш?!
– Я кохаю Андрія, батьку.
– Ти ж шляхетного роду.
– То й що?
– Він же… він же… – тицяв у наймита ковінькою, – блиндар він безпорідний, дочко.
– То й що? Він людина така ж, як і ми, це – основне; інше все – словеса, тату, людське очамріння над своїм єством, дим, полуда. Все звіється, тату, людина ж лишиться.
– Ти знатної крові!... – збаламутився, аж затрясся, Герасим Порфирович.
– Кров у всіх однакова, червона, – стояла на своєму дочка, – в які карафки її не ллють, чи з золота, чи з берести, вона червона собі та й годі. Ось, гляньте, не блакитна ж, ні, – провела по лезу сокири пальцем, тицьнула зраненого того пальчика батькові під ніс, – і в нього не чорна, – вказала на парубка, – не зелена, не біла, така ж, як у нас, червона. То чого я не повинна мого Андрійка любити?
Стискав старий батько ковіньку в руках, м’яв її біліючими пальцями, наче хотів скрутити в дугу, врешті-решт таки зламав, жбурнув під дровітню.
– Ні! – вереснув. – Не зганьбити корінь, ні!
Розвернувся, пішов, розтанув серед обшарпаного маєтку.
– Я, мабуть, піду, – в’яв бідолашний Андрій.
– Від мене підеш? – спопеляла поглядом.
– Ні, не від тебе, – жахався, – просто додому піду. Батько он твій… він же… ти його бачила… ще помре з горя, що я, бідака, та таку красу, таку панну, таку його цяцю посмів покохати. І дозволив себе кохати.
– Я – не цяця, – надула ображено губки Анна, – може й панна, але то пусте. Що в мене є, то це краса й серце – вони твої, потребую я лише твоєї мужності, аби посмів супроти панства стати за любов навіть з найпосліднішого болота. Станеш?
– Ох, аж страшно за нас, – упрівав парубок.
– Страхом кохання не міряють, – заглядала в очі. – Його взагалі не міряють, його тільки прагнуть, до нього тільки йдуть, ідуть через усе – через віру й традиції, через стіни та мури, рвучи цепки й мотузки, корчуючи кожен корінь, яким вростаєш у що б то не було, окрім як у своє серце.
– Який там корінь, – озирався парубок, – ми ще такі юні, нікуди ми ще не вросли. На нас лишень слід наших батьків: на тобі – шляхетності; на мені – бідноти несусвітньої.
– Як немає коренів, – горнулася, – то треба корчувати слід, треба корчувати все, навіть світ, коли він супроти. Треба себе сколупнути з того світу, де немає нашої долі, та збудувати той, де є.
– Як ти можеш сколупнути свій світ, – гладив Андрій її коси, – як у ньому може вмерти з розпуки твій батько? Старий же, геть дід, а тут таке горе – дочка не в панські, в холопські обійми горнеться. Чи ж простить твоє серце таке кохання, серед якого зітлів твій рід?
– А чи простить моє серце рід, задля якого зітліло кохання? – всміхнулася, поцілувала. – Ні, не простить. Отже, слід корчувати все, чому немає прощення в твоєму серці. Отак.
– То я піду додому, – просився Андрій.
– Та йди вже, бідолашний парубче, – сміялась. – Але завтра щоб з’явився. Бо як викорчую й тебе – не буде мені зупину, корчуватиму все.
Заливалася сміхом, а він, щасливий і нещасний водночас Андрій, що так неждано ступив у панський слід, мчав з маєтку до села, до хатини своїх батьків, що вгрузла в землю під горою, на якій височів палац Крайновських.
Хотів, хотів до нестями повернутися до Анни, до палацу, хотів бути там, нагорі, а не в цій приземленій хаті. Чи ж пустять тільки туди? Он як Герасим Порфирович трощив свою ковіньку. А та ковінька стократ дорожча йому за ненависного наймита. Йой, Анно, що то буде.
Про будучину піклувався сам Герасим Порфирович. Зі своїх слуг вимацолив банькатого Тараса й макітроголового Онисима, яким залий сліпи та вріж гарно сала – царя задушать; вручив їм до рук ще батькові кріпосної пам’яті гарапники, для певності трохи посріблив тим песиголовцям долоні – й Андрієве прялося тонко. Зловили й на конюшні так вибивали з бідного залицяльника панської дочки пилюгу, що мало було шкіри на спині для гарапників – сікли святую крівцю, аж бризкало.
– Андрій Пащук помер, - віялося коридорами панського маєтку.
– Як? – Анна страшніша смерті.
– Засікли лобуряки на конюшні, – шепнув хтось услужливо.
– Чому?
– Пан веліли.
– Батьку, за що? – дочка перед Герасимом Порфировичем.
– За твоє щастя.
– Смерть, як щастя – та ви дурний дідуган, тату!
– Як ти смієш до батька?
– А батька немає вже.
– Як?
– А так. Викорчувала я вас. Ниньки й назавжди. Разом з вашим родом, з корінням, з усім.
Пішла в поліцію, заявила на батька – вбив, мовляв, сільського парубка, засік канчуками, як лоша негоже.
– Ти мені не дочка, – зціпився батько й упав каменем, тільки очима водив важко, наче вдивлявся в своє коріння й ніяк узріти його не міг.
– То й дідько з вами, – звихнулася з дому.
– Дочко, – відшукала в місті мати. – Батько в паралічі, я хвора, вернися, не дурій.
– Нізащо.
– Доню, та чи є в тебе серце?
– Ось, стугонить, – вказала дочка на груди, – але вас там немає. Викорчувала.
– Не вернеш – не дам ні копійки, – затялася мати. – Бачиш, за гицеля якогось нікчемного всю сім’ю сколотила та до могили провадить.
– Той, як ви кажете, гицель, – важко мовила Анна, – вартніший для мене всього вашого панства й багатства.
– Поки сита, то грамотна, – сердилася мати.
– А хоч і боса, хоч і голодна, хоч і без даху, й без прихистку, – стояла на своєму дочка, – а не прощу вам гріха проти мого щастя. Зійду з вашого життя, як вовк сходить у степи – ні вас у собі не лишу, ні вам навіть звістки не зоставлю.
– Ага, до першого сухаря дотягнеш, – не повірила мати, – а як захочеш м’якшого хліба, прилізеш, як сучка, скавчатимеш і в очі заглядатимеш. Я, може, і впущу, але як сучку – не більше. А батько – не знаю. Не сьогодні-завтра помре, а з того світу прощення ждати так же довго, як і воскресіння покійників. Так що подумай добре, дочко, де твоє коріння в землю вросло та куди тобі варто слід простилати, бо дерево без кореня вже не дерево – колода.
На тім і розійшлися.
