Кожен чоловік хоча б раз у житті повинен пережити нещасне кохання. Інакше він так і буде вважати, що любов – це от те солодкаве і пафосне любовне мило, яким нам щодня промиває мізки телебачення. Кожен українець хоча б раз у житті повинен розчаруватися в Україні. Без розчарування він так і буде вважати, що крики «слава Україні!», любов до борщу, сала і самогону – це і є любов до України.
І що означає «повинен». В умовах України розчарування, апатія і недовіра практично неминучі. Добре любити Україну, проживаючи десь в Лондоні чи Парижі. Ну, принаймні, десь у польській глухомані, де ти збираєш полуницю, тебе переповнює меланхолія за «садком вишневим коло хати», безмежними степами, високогірними полонинами і таке інше. Залежно від індивідуальних смаків. Іронія долі в тому, що насправді такої України не існує. І навряд чи узагалі колись існувала. Вона можлива тільки на сторінках «Кобзаря» і може ще кількох книг ⅩⅠⅩ століття, які заслужено ввійшли в список національної класики.
А яка ж тоді справжня Україна? Відповідь на це питання може видатися складнішим, ніж на перший погляд. Вона якось плавно перейшла із країни рад із безкраїми полями, териконами і заводами в естетику сучасної, не відомої світовому загалу, типової країни із безкінечними панельними будинками і пейзажами із скла, бетону і рекламних вивісок. Більшість українців також достойно оцінили переваги споживацтва ринкової економіки і впевнено європеїзуються до стану середньостатистичного європейського обивателя.
Але, подалі від постмодерних краєвидів із скла і пластику, там де закінчується географія, а за одно і дороги, у численних містечках і віддалених селах, живуть інші люди. Вони не можуть прийняти ні економічного ринку ні ринку людських душ і стосунків. Не можуть прийняти тому що вони не витримають конкуренції. Але, життя показало, що саме вони є та «сіль землі», не визнана еліта чи то пасіонарії, які в час найбільшої небезпеки довели свою любов до батьківщини. Вони стали добровольцями і волонтерами, вони збирали гроші на бронежилети і харчі для української армії тоді, коли усі інші по старій українській звичці лили крокодилячі сльози над гіркою долею України і екзальтовано кричали, що усе пропало. Хоча, Україна як держава, за час своєї незалежності по великому рахунку нічого їм не дала. Ні гідного життя, ні нормальної системи охорони здоров’я, ні хоча б доріг, по яких можна було б їздити в їхній тихій провінції. Звичайно, завжди можна усе списати на «стокгольмський синдром». Мовляв, сила звички, інерція життя, бажання вірити в краще. Ну що ж… Можливо і так. А можливо це просто любов. Можливо, Україна нагадує таку собі безмежно чарівну але стервозну і користолюбну даму, з якою ти ніколи не зможеш бути разом, але яку забути також ніяк не виходить. Напевно такою і має бути любов. Безкорисною і беззастережною. Такою, що іде всупереч модному сьогодні цинізму і бажанню урвати максимум з життя. І, нехай постмодерністи далі іронізують на тему любові і кричать про захід Європи, а пересічний обиватель Заходу спостерігає за от цим занепадом із ситим самозадоволенням сибарита. І, як би це пафосно не звучало, в нас є дещо більше. Ми ще здатні любити.
