Я йшла вздовж заміського шосе і ніяк не могла згадати, якого біса я тут роблю, коли на дворі тільки вранішні сутінки? У легкій сукні і з ноутбуком за плечима. Ні, чому зі мною був ПК я ще могла зрозуміти – ним я заробляю на життя. Пам’ятала, що вчора, як і зазвичай, вийшла з кав’ярні після шести годинної праці за ноутом. А потім – ось це: вранішній холод листопада, заміське шосе і я легко вдягнена. А ще, на моєму зап’ястку дерев’яні чотки з саморобними насічками рун на чорних намистинах. Те, що вони не мої – я було певна, адже з релігією мала зв’язки хіба що у глибокому дитинстві, коли піп хреста надягав. Та й не цікавилася подібним стилем біжутерії.
Дивне відчуття абсолютної порожнечі у середині. Погано втрачати пам’ять – на душі з’являється тривога. Наче ризикуєш не вхопити щось дуже важливе – але що, пригадати не можеш, як не намагайся.
Добре було те, що знак на іншому боці шосе підказував куди мене занесло. До мегаполісу було з пів години, якщо ноги тиснуть на педаль газу, а не намагаються убити останні мокаси.
Зрештою, я спинила авто і мене підвезли у місто.
Уже добре розвиднилось і пробки на під’їзді у мегаполіс почали підіймати настрій містянам перед роботою.
Треба ж такому статися, аби я не мала змоги згадати, як із батьківського заміського будинку опинилася посеред шосе о шостій ранку! Точно перед очима був вечірній «Ікс-фактор». Я була у своїй кімнаті і збиралася спати…Хоча ні – все ж щось у цьому спогаді не клеєлось. На столі, коло ноутбука згадала ці самі чотки та сріблястий стилет. Що з релігією, що із зброєю у мене були прохолодні стосунки.
Перекинувши на інше плече рюкзак, перебігла кільцеву розв’язку у не належному місці. У цьому був винен укравтодор, не я! Чому зебри за частотою розміщенням рівнозначні осмію у природі. Й, так само, у чистому вигляді не зустрічаються, а створюються майже рік!
Задивившись на дивний чорний браслет на руці, я не помітила, як вийшла на край тротуару. Чиясь постать у коричневій одежі трохи зачепила мене і моя нога зсунулася на проїзну частину. Фуру я помітила – але було пізно. Це зрозуміла, коли мені очі випалили фари, а вуха заклав божевільний сигнал. Мене відкинуло на узбіччя. Болі я так і не відчула – лише сильний поштовх. Такий сильний, що він мене звів на ноги.
На кільцевій, де спинилася фура і збіглися люди, головою у засушених квітах лежала дівчина. Я підійшла до несчастної і завмерла, не у силах повірити у побачене! На краю дороги лежало тіло, що було ідентичне моєму: лице, одяг. Але мій шок ще не вистиг, коли на кільцеву вилетіла вантажівка з металевими кутами. Я одскочила на тротуар. Авто різко загальмувало, аби не врізатись у фуру. Троси позаду кутів на кузові зірвалися, кілька штук за інерцією полетіли в бік тіла, яке походило на моє. Одна із залізяк, як по маслу, пройшлася поперек моєї шиї. З клумби, на проїзну частину покотилася, підстрибуючи, голова з довгим чорним волоссям. Голова котилася довго і спинилася прямісінько на моїх білосніжних мокасинах. Я відстрибнула – але голова розплющила очі, а губи промовили:
– Марія…
– Що? – на автопілоти відповіла я, цілковито отетерівши.
А голова зло всміхнулася і заплющила очі. Якась жіночка поряд щось у мене спитала, хтось штовхнув мене плечем. Проте я все ще розглядала головешку поряд мене.
– …Який жах… – промовила незнайомка похилих літ у дивній одежі, – така молода…Усьому винні ці кляті гаджети! Точно, тупе дівчисько, втупилася в свій телефон і поповнила наші пенати…А Ви що думаєте з приводу цієї чудової аварії?
Дивні розмови і не звичайний одяг жіночки витяг мене з прострації і я уважніше придивилася до неї. Висока, худа, у вишуканій кавовій сукні по ідеальній фігурі. Обома руками вона обперлася на металеву золоту парасолю тростину. А на її зап’ястку бовталася куля-сумочка на ланцюжку. Похила брюнетка мала чоловічу зачіску. Волосся було густе, пишне, блискуче, зачесане назад, з білими широкими пасмами на висках. Я уважно її розглядала і ніяк не могла взяти втямки: чи то я божеволію, чи світ навколо мене втрачає здоровий глузд. Жінка виглядала абстрактно на тлі сірої буденності.
– Ви…до мене? – запитала я.
– Звісно! – зверхньо скинула бровою жінка, оглянувши мене з ніг до голови, наче я була прибульцем.
Судячи з того, що її погляд на явищі коло моїх ніг не затримався, можна було припустити, що його й не було насправді. Я просто втомилася. Голова мені ввижається. Але, на всяк випадок, я присіла і торкнулася рукою волосся – розплющилися очі – од несподіванки я відсмикнула руку. Впала назад. Якийсь час просиділа на тротуарі, бо моя рука відчула волосся – то не було ілюзією. Як там говориться у психіатрії про такі випадки? Клінічна шизофренія? Ні?
– А Ви що ж, дзвонити нікуди не збираєтесь? Не підійдете до постраждалої? – поцікавилася чомусь жінка.
Так, що сталось? Чому дівчина, яка лежить у квітнику, зі мною одне лице? Треба вшиватися звідсіля, поки нашу схожість не помітили. Ще й ця пані приставуча трапилася!
– А Вам то що? Навіщо мені до неї підходити? Вона…мертва…А поліція…– повернула я аби йти, але, зненацька, мене осяйнула думка: як, не привертаючи уваги, перевірити чи не збожеволіла я.
– Скажіть…Голова у потерпілої якась дивна, чи не так? – спинилася і уважно поглянула у обличчя жінки, аби зловити реакцію.
– В якому сенсі? – зирнула на мене, не розуміючи про що мова, пані. Очі в неї були чорні, а по краях зіниці відсвічували червоним (певно відблиски фар). Заворожував цей погляд, коли бути відвертою – ледь одвела очі в бік.
– Наче відрізана…
– Ви про що, дівчино? – в край здивовано спитала жінка, і на якусь мить мені здалося, що на її вустах заграла іронічна посмішка.
Я роззирнулася і помітила, що вже кілька людей кудись дзвонили, а не тільки знімали відео і фотографували. Зненацька, пронизливий і довгий вий, схожий на вовчий, заглушив усе довкола: людський гул, сигнали авто, рев моторів та вереск спецслужб. Усі погляди були спрямовані на мене. А, точніше, за мою спину. Я озирнулася – за мною стояв величезний собацюра.
Живих вовків я бачила лише у зоопарку, але цей був схожий на вовкулака з фільму про перевертнів. А на його спині малися складені справжнісінькі сірі крила, величезні, як у Пегаса. Вовк сидів трохи віддалік і зростом доходив мені до плечей.
Я вирішила, що найкращим виходом буде ігнорування. З силою пожбурила ногою голову в бік – все одно її бачу лише я! І побігла геть з цього чудернацького місця.
Прийшла до тями у знайомій обстановці – помпезному торговельному центрі міста. У ньому було тепло, приємно пахло випічкою, парфумами. Я присіла у знайомій кав’ярні. Величезний вовк із крилами чемно сидів прямісінько навпроти мене – лише знадвору. Виклавши на стіл ноутбук і замовивши каву, я спробувала зануритися у статтю, яку мала вже давно закінчити.
Красунчик з дивним ім’ям Яр, як і зазвичай, увійшов до кав’ярні о пів на першу. Й, наче на замовлення, заграла The Hot Sardines «Petite Fleur». У його фірмі навпроти наразі був обід, а, отже, у невеличкій кав’ярні прованського стилю зібралося багато народу. Я швиденько пересіла в куток на високий барний стілець коло вікна.
Тут усе сьогодні було буденне. Радісно підскочила до клієнта у кремовому пальто знайома офіціантка. Їх коротке спілкування було схоже на весняні кошачі ігрища. На його посмішку і підкреслено пронизливий погляд вона реагувала типово: червоніла, нітилася і з усіх сил намагалася догодити. Ніколи не набридало мені споглядати за подібними метаморфозами з усіма людьми, які наближалися до Яра. Це видовище мене заспокоїло, наче сьогодні зі мною ніяких дивацтв і не траплялося.
За своєю звичкою, Яр приділив увагу кожному, хто мав бажання з ним поспілкуватися. А таких було…усеньке кафе. Остаточно викинувши з голови вранішню містику, я поринула у роботу за ноутбуком.
– Саса! – витяг мене знайомий голос з тенет копірайтерського мистецтва.
То всівся поруч Яр із високою склянкою кави.
– Мамбо! – відповіла я.
Було ще інколи «джамбо». Колись нам здалося спокусливим вітатися на суахілі – тим паче, що його не знали не тільки навколишні, але й ми самі. І саса, і мамбо, і джамбо – усе було привітом.
– «Нтака фраппе баріді» - вивчив вчора нову фразу, – промовив після недовгого мовчання чоловік.
– По типу: дайте будь ласка фраппе? Хоча ні. «Будь ласка» – то «тафадхалі».
– «Нтака баріді» – «хочу холодного».
– Хіба ж, фраппе не є «охолоджений» з італійської? – посміхнулася я.
Він всміхнувся також – у своєму стилі: відкрито дивлячись у очі. А не варто було. Його чарівність й так переходила усі межі дозволеного.
– З французької. Парадокси надають смаку життю.
– Парадокси? Не бачу в них нічого цікавого, – згадала я свої вранішні парадокси, – Коли все просто і зрозуміло, спокійніше живеться.
– Теж вірно. Але, коли трапляються аномалії, хіба ж це не приводить нас до тями? – чомусь став вкрай серйозним Яр і, навіть, насупився, вдивляючись у мої очі.
– У нашому житті не буває аномалій, – одпила я зі своєї величезної чашки гірку каву, аби мати час зважити, чи варто говорити наступну фразу. Звісно, він мені подобався. Мені було до мурашок цікаво, що він думає про мене. Але усякий раз я уникала тремтливих тем, – Якщо не брати до уваги тебе.
– У якому сенсі? – здивовано скинув бровою Яр.
– У тому, що на твою посмішку треба накласти «вето». Тебе всі люблять і без неї. А коли ти посміхаєшся, то… – я запнулася, бо знову побачила на сидінні позаду Яра ту кляту, кроваву, синюшну голову, яку від футболила зовсім недавно.
– То що? – різко озирнувся хлопець, і я у розпачі накрила свою голову руками.
Але відсутність зойків, чи взагалі будь-яких звуків, змусила мене визирнути «з піску». Він дивився на мене, зосереджено кусаючи свої губи. Мені, здалося, що чоловік її теж не бачить, і з полегкістю видихнула. Але даремно.
– Де ти її знайшла? – запитав він.
Я зазирнула за його спину – чи справді вона там іще лежала. Лежала! Хай би їй грець!
– Так-так. Я про відрізану голову на стільчику… – закивав Яр.
А якщо не тільки він її бачить? Якщо тепер вона видима для усіх? Я схвильовано роззирнулася: чи не падає хтось непритомним, або викликає поліцію? Проте, все навкруги було спокійно. Більш того! Прямісінько на відрізану голову всівся пузань у вишиванці.
– Розслабся. Вони її не бачать… – сказав Яр. – Ти нічого мені пояснити не хочеш?
Я не знала з чого почати. З того, що я побачила власне тіло на асфальті? Чи, може, сказати: до мене приклеїлась власна відрізана макітра – не ілюзійна, а найсправжнісінька? Або вказати на крилатого вовка за вікном?
– Я не знаю, як тобі пояснити…Взагалі, я у якомусь дивному стані: наче мене витрусили з одного костюму, а потім похапцем втиснули у новий.
– Вдома вже була? – поставив дивне питання Яр.
– Ні…А що?
– Довго пояснювати. Ти, все одно, не повіриш, поки сама не усвідомиш, – поклав свою гарячу долоню на мою руку Яр і відразу відсапнув її – його долоня почала вкриватися чорними, вигадливими візерунками. А моя – подібними тату, але золотим, сяючим кольором.
Якийсь час я зачаровано споглядала за новим дивом, тим паче, що під шкірою розливалось приємне відчуття ейфорії – наче од алкоголю.
Я підняла на нього очі – він був збентежений, якщо не сказати наляканий – не зводив погляду зі своєї руки.
– Дивно, чи не так… – ще раз глянула я на свою долоню – візерунки почали тьмяніти і за мить були схожі на старе золотаве тату, що потребує оновлення.
З його чорними відбитками на долоні коїлося те ж саме. Він витяг з карману бежеву замшеву рукавичку і похапцем натяг на долоню.
– О, так! – вигукнув чоловік, – Ось це, й справді щось аномальне…
Мене це так насмішило, що я не втрималась. Яр теж посміхнувся:
– Так. По типу, баріді фраппе…
– Тобто, відрізана голова позаду тебе – то, така собі, фешн сумка у стилі арт-деко? – тихо прошепотіла я, аби чоловік, що сидів на моїй голові не почув.
– Тепер вони нас не розуміють – можеш говорити вільно… – кивнув Яр в бік чоловіка, що сидів на моїй голові.
– Тобто, не розуміють? – роззиралась я в усі боки, намагаючись зловити погляд офіціантів, бармена, відвідувачів, чоловіка у вишиванці. Той мене побачив і ввічливо всміхнувся. Отже, я, усе ж таки, жива.
– Зараз я покажу, – загадково всміхнувся Яр і повернувся до зали обличчям, - Моє ім’я Яровит, і я дух Прави на землі! – урочисто оголосив він – усі присутні у кав’ярні почали посміхатися, – А цю дівчину я знаю як Марію, і вона щойно переродилася у духа! І, здається, ім’я її тепер – Мара! – люди закивали і зааплодували, усі, як один, дивлячись на мене.
Сказати, що я була у шоці – нічого не сказати. А контрольним пострілом у моєму здивуванні було рукостискання чоловіка у вишиванці, і його «вітаю» з усмішкою на усі «32». Я відчувала жар на своєму обличчі.
– Яр… Мені терміново потрібне свіже повітря…– закрила я свій ноутбук і почала підійматися.
А в голові думки влаштували справжнісіньке party: і приємно було, і лячно од уваги такої кількості людей.
Я попрямувала до виходу у супроводі посмішок, косих поглядів та перешіптувань. Високий блондин у кремовому пальто прослідкував за мною.
– Чому вони так дивно зреагували? Я, здається, втрачаю здоровий глузд… – вдихнула я свіже повітря листопада, – І чому це я – Мара?
А ще з сумом виявила на своєму лікті не рюкзак з ноутбуком, а власну голову, яка бовталась на довгому, чорному волоссі, мов сумочка на ремені. Поруч дверей торговельного центру сидів той самий велетенський вовк із складеними на спині крилами. Нічого не змінилося – галюцинації були на місці. Щоправда, тепер я була не одинока у своєму божевіллі.
– Його ти теж бачиш? – вказала я рукою на вовка, який одразу підбіг до мене, виляючи хвостом і обнюхав руку.
– Звісно! Це ж Переплут! – присів Яр і тварина радо потерлася об його руку. Хлопець почухав шию вовку, а той од задоволення витяг голову вперед. Його крила розправились і спалахнули невеликим голубим вогнем.
– Здається, ви давно один-одного знаєте…
– Раджу тобі сходити додому. А щодо імені твого… я скину тобі посилання на фейсбук – почитаєш. До речі, я бачив твою загибель – моторошно! Співчуваю, – підійнявся Яр.
– А просто пояснити мені, що до чого, не можеш? Я не мертва – це вже точно. Але бачу усілякі божевілля…і чому я не можу од неї ніяк…– розмахнулася я і пожбурила голову якнайдалі – вона гарно полетіла навіть далі, ніж я сподівалася – майже на інший кінець вулиці, – Здихатися!
– Тому що вона частина твого…іміджу. На справді, якби не голова, я б іще сумнівався, що ти за дух. Переплут наштовхнув мене на думку, хто ти за одна. А пояснити тобі геть усе? Я? Це й так дуже дивно, що ми з тобою ось так…говоримо. До того ж, по твою душу вже приїхали… – аж одсахнувся різко в бік Яр.
До сходів з водопадами під’їхав кортеж із чорних Bentley. Але водій відкрив двері лише центрального авто, з якого вийшов денді у яскравому пальто.
– Чому? – не могла втримати я свого розчарування од його вкрай сумного вигляду, – Я, нарешті, зустріла єдину людину, яка хоч щось знає про усі ці божевілля…
– По-перше, ми – не люди…О-о-о, повір, скоро всі пронюхають, що ти серед нас! І багато хто захоче тобі розкрити очі на істину нашого буття! – іронічно всміхнувся Яр і спустився до свого білосніжного Suzuki Hayabusa. Натяг на голову шлем із золотим візерунком, що був схожий з моїм на долоні, – А! – знову стягнув з себе шлем, – Ледь не забув…Раджу тобі теж мати рукавичку. Або, хоч, у кишеню сховай, – протяг він свою долоню скуту бежевою лайкою, – Ось це – справжній парадокс, якого я іще не зустрічав. І краще подібні аномалії приховати. Не у моєму, ні у твоєму світі цього не зрозуміють.
Він швидко знову натяг шлем, та стартував з місця з іскрами з-під коліс, шаленим ревом двигуна та швидкістю, що не була притаманна жодному транспорту у реальному житті. У тій реальності, до якї я звикла. Дивний вовк втупився носом в мою долоню – в ту, що була у золотих візерунках і не тримала в кулаку чорне волосся, з готичною «сумочкою». Так – голова була при мені знову.
– Павич! – почула я поряд себе низький хриплуватий чоловічий голос і озирнулась.
Певно сьогодні був парад планет, повний місяць і у лісі вимерло усе живе. Бо переді мною стояв той дивак, що вийшов зі свого Bentley. За довге життя у столиці мене вже не міг здивувати вигляд чоловіка-павича. Проте, у цього франта було дуже яскраве пальто до колін, зшите з лейбів усіх існуючих брендів одягу. Класичного стилю унисекс, з простим англійським коміром. Пальто було єдиним у світі і мало бути у голландському Музеї графічного дизайну. Творіння Силке Варо – то апофеоз марнотратства і показовості. Проте, дивним було не це. Очі чоловіка – чорні і з червоним кантом зіниць. А ще зачіска – така ж сама як у вишуканої пані з тростиною: пишна, чорна до синього відтинку, і з білими прядками на висках. Вони однозначно були родичами!
– Ви про кого? – спитала я у джентльмена-павича.
– Про Яровита з Прави. Бачу, швидко ти звиклася з новим станом…Переплут зазвичай сахається новеньких – ви занадто нервові, – говорив чоловік так, ніби був на трибуні як мінімум ООН.
– Вибачте, Ви хто? – покосилася я на нього і ступила іти назад у торговий центр. Проте сталося одночасно два явища – миттєво під землю осипався торговий центр і все місто, яке я могла перед собою бачити. І спокійний, зверхній голос незнайомця лунав наче заставка пост апокаліптичного кадру.
– Вирішив викинути всі реверанси і перейти до суті, якщо ти настільки швидко адаптувалася… – чоловік владно скинув рукою і його пальто розстібнулося. А зі спеціального відділення на жакеті висковзнув кишеньковий годинник із зоряним небом в центрі циферблату, – Пригадаєш хто ти є і далі все піде своїм плином… – він зловив годинник і глянув на нього.
Довкола нас двох на мить застигла випалена земля – жодної душі, жодної будівлі скільки оком кинь! А потім все закрутилося проти годинникової стрілки. Ми опинилися у серці торнадо.
– Марія, я – тут! – владно крикнув незнайомець. Зустрівши його погляд, я поринула у непроглядну темряву його зіниць - чорних, із кровавим кантом.
До тями прийшла у власній кімнаті заміського будинку батьків. Спочатку, неймовірно зраділа – то все було сном! Застрибала. Але прочинились двері, і в кімнату зазирнув брат – я все згадала. Кров застигла в моїх жилах: я опинилася на дванадцять годин у минулому. На столі позаду чотки та стилет коло ноутбуку.
– Ти що тут витворяєш? – всміхався той, кого я кохала понад життя, і наближався до мене все ближче і ближче.
В моєму горлі все пересохло – я не могла навіть дихнути вільно, задкуючи од нього. Все повторювалось. І я була не владна над своїм тілом. Наче я, усе повторюється зі мною, проте якесь опосередковане сприйняття усіх подій.
– Ти чого, маленька? – озирнувся з опаскою назад хлопець і прикрив міцно двері.
Він обійняв мене за талію і за звичаєм хотів поцілувати. Але я відсахнулася і це його здивувало. Погляд брата завмер на ноутбуку на столі – звідтіля лунали новини про серійного убивцю жінок, який вирізав на тілах старослов’янські символи. Потім, він помітив на клавіатурі чорні, довгі чотки – на п’ятнадцяти намистинах малися стародавні насічки рун. Брат сіпнув руку до карману. З силою вхопив мене за волосся, відтягнув боляче голову назад і впився своїми губами в мої. Я відповіла на поцілунок – в останнє. Я точно це знала вже тоді, адже стискала позад себе стилет. Той самий, що був у руках коханого, коли він вирізав руни. Вирізав не тільки на дерев’яних чотках. Його рука на волоссі ослабла і ковзнула до щоки, з ніжністю погладжуючи пальцями вухо, вилиці, шию. Бажання знову пронизувало мене до нестями, стираючи увесь світ довкола – його просто не існувало…
Я обережно одсахнулась од нього – кохані карі очі жадібно блукали по моєму обличчю, а на вустах грала ласкава посмішка. Я до кінця не була певна, що зроблю задумане. Проте, різким, прямим ударом всадила стилет по саму рукоятку прямісінько у сонячне сплетіння брата.
Величезні, здивовані, розчулені очі накрили мене неймовірним болем. Я заплющилась що було сил, і в цілковитій темряві та німому крику розгледіла два вогняних кільця, що швидко наближалися. Знала, що то були очі точно не янгола. І світ Неба ніяк не міг бути моїм, адже Мара – то смерть. Адже Мара – то я. Але ж чи настільки абсолютно я тепер належала світу Темряви?
