Я прокинулася від холоду та якогось пронизливого ячання. Моя голова тріщала.
- Ох-хо-хо! - застогнала я, відлипаючи свою важку макітру від плеча чоловіка, а в очах аж заіскрилося від болю у скронях. - Ой, а що ми тут робимо? Що за фігня? - протирала я ще склеєні очі, аби прозріли.
- Ти спала як убита. - відповів мій чоловік, котрий, як видко, весь той час не відходив від мене ні на крок. - Тобі треба було відпочити, бо перебрала.
З галявини позаду долинала музика та веселий гамір. Нарешті я почала потрохи приходити до тями. Невпевнено роззирнулася - над побережжям кружляли чайки - і це їхнє тривожне ячання мене вирвало зі сну. Сонце тим часом вже вгніздилося на кошлатих вершечках дерев, що темною вервечкою тяглися по віддаленому протилежному березі затоки, і розливало по небу золотистий кармін. З´ясувавши, що ми з чоловіком на пірсі одні, я дещо заспокоїлася.
- Скільки ж я того випила? - дрижаки не попускали - і я хутко почала розтирати свої руки та плечі.
- Ну й запитання! Впевнений, що більше за дозволену норму, але точно не знаю скільки - тебе ж не впильнуєш! Ти постійно кудись від нас відбігала й носило тебе чортзна-де, начебто якийсь дідько тобою крутив. - відповів чоловік
- От тобі і свято всіх свят! К бісу все! - вилаялася я, цокочучи зубами. - Просто взяла і нахлялася, дурепа! - мене пробирала злість, бо раптом усвідомила, що моє очікування чогось незвичайного і грандіозного на тім святі розминулося з насталою реальністю.
Ані трішки не боячися нас, довкола бігали знавіснілі, нахабні великі чайки і відганяли численніших конкурентів - дрібних горобців.
- Ич, потвори які випасені! - вказала я на тлустих птахів, що з цікавістю глипали на нас своїми оранжевими очиськами. - Які вони захланні й вічно голодні! Боже-е-е! Як же мені пога-а-но! - і я не витримала - від різкого головного болю зігнулася в дугу.
- Не переживай, ще не все втрачено - святкуємо аж до рання! А похмілля незабаром пройде. - чоловік погладив мене по спині, намагаючися втішити - а в моїй голові штрикало й товкло, наче молотом по ковадлі. Ще й нудота підступно підбиралася.
- Тож як, ти вже можеш встати? - поцікавився. - Пора нам повернутися до компанії. Та й перекусив би чогось.. - і встав з лавки, подав мені руку.
- Нє-а! Ти йди. А я ще поки що не можу.. - проскиглила я, намагаючися випростатися. - Голова на друзки! - терла я скроні.
- В кожноу випадку би не завадило чимось освіжитися. Найкращий лік після перепою - холодне пиво.
- Та хоч би води! - я міцно заплющила очі від чергової порції штрикань.
- Тоді зачекай тут, якщо не можеш йти. Принесу щось попити. - і подався в напрямку галявини.
Я залишилася одна. Здаля долинала музика, раз ураз підкочувався сміх та веселі викрики з гульбища. А я сиділа, оторопіла, і намагалася втамувати біль. Спробувала дихати глибоко й рівномірно, аби наповнити легені свіжим морським повітрям, наставляла обличчя рвучкому вологому вітру і вслухалася у кигикання чайок та шум хвиль, що розбивалися об берег. Ще кілька таких вправ з диханням і - о, диво, начебто почало допомагати. І головний біль поволі вщухав. Та й спрага і нудота якось теж втамувалися. Аж ось і дрож пройшов і цокотіння зубами втихло. Через деякий час мені зробилося легко і якось байдуже-спокійно, начебто сама від себе відсторонилася.. і мене знову поглинула дрімота..
7.
..Раптом розплющую очі, шукаю Сонце. Його не видно - вже сховалося за верховіттям дерев, запаливши їх своїм призахідним сяйвом, мов свічі. Сутеніє. Таємниче індиго обволокло небо, лише на заході - над тонкою темною смугою суші, що вдалині проступає з води, та над морем жевріє кривава заграва з вогняними хмарами. Ще хочу побачити Сонце - знаю, що цієї ночі десь коло півночі воно сховається лише на чотири години, залишивши у спадок по собі яскраві досвітки над обрієм та білі сутінки. Проте я ще хочу його нині побачити, хоча би окраєць! Я встаю і йду вздовж пірсу. Далі прямую по довгій піщаній косі, що зникає десь у темних водах..
Мої кроки м´яко занурюються у пісок, очі блукають по вохристому видноколі. Музику й шум вже не чую - можливо, через відстань, або просто перестала сприймати. Тепер лише вітер, вогкий і солоний, бавиться з моїм волоссям, весело перебирає своїми тремкими невидимими пальцями листя й квіти у вінку, який я знову нап´ялила, щойно перестала тріщати моя голова. Все ж як-не-як вінок - це атрибут свята, на яке я так довго чекала і вірила, що стане вершиною моєї вимріяної подорожі на Північ. Подорожі за чимось, чого й досі не годна збагнути. Знаю лишень, що піддалася своєму пожиттєвому підсвідомому голосу душі - її поклику, котрого вже неспроможна нічим заглушити. Поклику за опівнічним Сонцем.. І ось - я тут. І Сонце - там. І все - вже позаду. І біль, і сум. І мої даремні очікування. І неспокій. Мені стає хороше - я вільна, вільна!
Довкола мене - лише море, нескінченне потемніле небо та - обертаюся на захід - золота скиба Сонця, що швидко сідає десь над островом - може, і справді йде спати в озеро Каалі, як переповідається в прадавній легенді.. Моє серце радісно гупає - гуп! гуп! гуп! Море хвилюється, край неба горить. А високо-високо наді мною в синяві то виринає з-поза хмар, то знову в них занурюється слабке мерехтіння Великого й Малого Возів. І онде на самому кінчику Малого Возу - Полярна зоря! Вона зорить все ясніше й ясніше, а поміж Возами майже через всю маківку небесного склепіння зміїться довжелезне, зеленооке сузір´я Дракона. Сузір´я, що ніколи не западає за нічний горизонт - бо за стародавнім античним міфом цей Дракон ніколи не спить і стереже золоті яблука щастя.. Гуп! Гуп! Гуп! - вслухаюся у ритм серця і хвиль. Гуп! Гуп! Гуп! - колишуться баранці на хвилях, вітер свище й виє.. Гуп! Гуп! Гуп! Я коливаюся у трансі.. Гуп! Гуп! Гуп! Вдивляюся в обрій, в безкрайність, у нескінченність, у вічність.. Гуп! Гуп! Гуп! - гупання наростає, ритм пришвидшується. Через мить усвідомлюю, що ці ритмічні удари не виходять з моїх грудей - ні, то не серце - ті звуки йдуть звідкілясь ззовні - ще тихі, проте дедалі виразніші.. Обертаюся до моря - бачу якісь спалахи на горизонті - онде одна іскра, а там от друга, третя.. Господи, скільки ж цих іскринок! Весь обрій заблимав червоними цятками, мов маяками! Ще через хвилину не можу повірити своїм очам - це не іскри, це справжнє полум´я, що кожної миті більшає й спалахує з новою силою.. Сонце вже геть сховалося - і море враз потемніло, лише полум´я не зникає. Зливаєтсья з багряною загравою досвітку і наближається. Таки-так, воно ближчає - вже розрізняю окремі вогні - і вони ростуть на моїх очах! Здаля вчувається дивне, тривожне завивання - усвідомлюю, що то не вітер, що то щось інше. Що саме? Знову пронизлвий звук. І мене осінило - це ж трубить войовничий ріг! Гуп! Гуп! Гуп! - це ритм барабанів! Стою, як вкопана, не можу відірватися з місця, загіпнотизована видивом. Вже знаю - вогні пливуть до берега! Мені б тікати, та я не можу й ворухнутися.. Все в мені задерев´яніло - і мною киває з боку в бік, мов маятником.. Гуп! Гуп! Гуп! Велетенські ватри заполонили все море! Ось вони вже переді мною, крізь вогонь впізнаю обриси кораблів - дивних палаючих кораблів з пломінними вітрилами та вогненними драконячими головами! Та це ж драккари! Вікінгські драккари! Боже мій! Так горять лише погребальні лодії! Ось вони вже підпливають до коси - і що я бачу? На борту посеред вогню з´являються контури якихось чорних постатей - тіней, що швидко перетворюються на людські кістяки. Вогонь лиже їхні обвуглені кістки, але не спопеляє.. Ціле військо кістяків! Мене кидає в жар і відразу ж проймає несамовитий холод. Моє тіло знову розтремтілося, як осиковий листок - стискаю судомно кулаки - нігті глибоко й боляче вгризаються у шкіру. Тікати вже надто пізно, та і все одно нічого не вдію, бо не можу рухатися. Палаючі драккари обступають мис з обох боків та вже причалюють - безшумно ковзають по хвилях і носами занурюються у пісок на мілині. Усвідомлюю, що я - в повному оточенні. Бачу, як на лодії, що пристала якраз навпроти мене, відокремлюється від інших кістяків один скелет і вискакує на сушу. Полум´я на кораблях поступово згасає і за мить довкола мене вже возвишаються лише темні силуєти дерев´яних човнів, які утворили дивну, зловісну аркаду з драконячих голів. Кістяк, що зіскочив, тепер іде прямісінько до мене. Його очиці горять, мов жарини. Зіщулююся й міцно заплющую очі в очікуванні найгіршого..
Чую кожною клітинкою, кожною молекулою свого тіла, як він зупиняється біля мене. Молюся подумки: "Згинь, бісова нечисть! Боже, допоможи!" Але він не зникає, бо відчуваю, як торкається моєї руки, бере її за зап´ястя, а потому розправляє мій затиснутий кулак. Дивно, але я не відчуваю жодної жорсткості, жодного холоду - адже доторк мертвяка, кістяка повинен бути саме таким - гидким і зимним. Натомість сприймаю приємне тепло й пружність його рук, що тримають мою долоню. Наважуюся розплющити очі. Спочатку на тлі темного моря не можу нічого розрізнити, але незабаром бачу струнку чоловічу постать - ось уже й риси проступають - на блідому обличчі вимальовуються чорні брови, чіткішають вилиці й підборіддя. І цей впізнаванний пронизливий, з лукавинкою під віями, погляд! Це ж мій зниклий хлопець! Це він - мій дух зі снів, мій перелесник чи хто він там насправді! Моя кара небесна! Ось і прийшов знову по мене.. Ну, що ж нехай бере-забирає мене з собою до свого Пекла, раз уже спокою все життя не дає! І я дивлюся, а він лише зирить тими своїми клятими синіми очиськами й мовчить, лише тримає мене за руку й ледь усміхається.. І я мовчу, бо мову відняло - тільки й відчуваю, як мною оволодіває несамовите бажання знову міцно притулитися до нього, як по хребту бігають табуни мурашок, як електризується волосся й кожна ворсинка на руках.. А він.. А він тепер взяв на себе личину вікінга з мого останнього страшного підліткового сну!
- Ти кликала мене - ось я і прийшов!
І я, оторопівши, похитнулася й замалим не впала, але він встигає підхопити мене за стан і різко притягає до себе так, що відчуваю його морозний подих на устах - такий, яким мороз навесні спалює розквітлі вишні.
- Добре, що носиш мій знак. - натякає на мій вишиваний пояс. - Це твій оберіг. А тепер пора на Святий Вогонь! - і вказує на щось позаду мене.
Нічого не розумію: який його знак, який вогонь? Обертаюся - а там, на піску вже палають розсіяні по всьому мису ватри. Мене проймає жах.
- Запам´ятай раз і назавжди: лише твій страх тобі на перешкоді. Доки його не перебориш, доти прокляття не мине! - шепоче-сичить мені на вухо.
- Хто ти? - ледве спромагаюся на запитання, що повсякчас мучить мене.
- Дуже хочеш знати?
- Не знущайся! - різко відпихаю його від себе, вражена його зловмисною погордою.
- Доки сама не захочеш, не взнаєш! Ну, то як? Страх? Чи воля? - вже не усміхається - пропалює мою душу синім вогнем.
Мовчу, не можу язиком ворухнути.
- Ще раз: страх? Чи воля? - його питання зависає в повітрі й бринить натягнутою тятивою - от-от і вистрілить, і стріла його докору мене вб´є.
- Воля.. - несміливо видихую я.
- Тоді треба повторити обряд і обіт! - і бере мою руку, обертає її долонею вверх і, звідкись блискавично витягнувши ножа, перерізає мою лінію життя - на ній відразу проступає кров. Потому ріже свою долоню і прикладає її, закривавлену, до моєї пораненої. І я здогадуюся: це ж оживлення кровної присяги з мого весільного сну, що наснився ще в юності! Цієї ж миті відчуваю в собі дивне тепло й неймовірну легкість - моє тіло наче стає невагомим. А мій прибулець, міцно стиснувши мою руку в своїй, мовить:
- Йдемо! - і тягне мене за собою.
