Цьогоріч, нині, зараз, сьогодні, 1 серпня 2019 року виповнюється 200 років Герману Мелвіллу. Публікую свою минулорічну нотаточку про нього та "Мобі Діка" - спершу хотів виправити дату, а потім вирішив лишити, як є. Головне - привернути увагу читача до Великого Роману, ось що головне. Серед усіх Мелвіллових здобутків не губиться і наш, нашої літератури та перекладацької школи здобуток, золоте надбання. 1984 року роман вийшов у славнозвісній серії "Вершини світового письменства" (в-во Дніпро") у перекладі легендарного Юрія Лісняка. Українська перекладацька школа як така - Велика, видатна, визнана та заслужена. Та водночас варто враховувати умови, за яких вона існувала за часів СРСР. Тоді література загалом перебувала у цензурних, ідеологічних лещатах; багато хто з талановитих письменників мав єдину можливість висловитися - це переклад. Згадати того ж Миколу Лукаша, того ж Юрія Лісняка. Вони не просто перекладали іноземних авторів - вони в умовах СРСР плекали українську мову, а значить, і зберігали нашу культуру, нашу ідентичність. Зізнаюся, що я по-справжньому прийшов до української завдяки перекладам; гадаю, для багатьох за тих часів відкриттям були можливості української мови, представлені через переклади - не теляча, не сільська, вона лунала відповідно до стилю та обставин, і вишукано, і грубо, й іронічно, і лагідно, і ще на тисячу ладів - і в перекладах це було помітно якнайкраще завдяки тому, що через них наша мова виходила зі стиснутого, стислого, обмеженого та закритого радянського світу у світ великий, різноманітний, вільний, виринала там, наче Мелвіллів кит, який є такий неосяжний, що ніяк його побачити та усвідомити всього, цілком…
Гадаю, і цінність роману Мелвілла, і вага перекладацької творчості не втрачені дотепер; про це свідчить, зокрема, вихід нового перекладу "Мобі Діка" - 2011 року в-во "Фоліо" випустило роман у перекладі Дарії Радієнко.
З днем народження, шановний Майстре, та щира, уклінна вдячність нашим Перекладачам.
НОТАТОЧКА ПРО МЕЛВІЛЛА
Пригадую, як легко у шкільні часи було висловлюватися про будь-який літературний твір, який був у програмі, а надто - якого там не було. Більшість однолітків мої бридні та випадкові озаріння обходила десятою дорогою; а вчителів доля мені дала правильних: вони спонукали до роздумів та уникали оцінок (втім, свою "п'ятірочку" з літератури я завжди мав).
Та часи тоді були специфічні; найліпший вчитель не міг оминути ані питання "що хотів сказати автор?", ані правильну, ідеологічно вивірену на нього відповідь. А учні здебільшого слухняно занотовували ту відповідь - слухняно або прагматично: треба ж складати іспити, а без правильної відповіді - ніяк. Відчуваєте, який потужний і небезпечний інструмент школа? - це перший щабель "системи", що привчає давати на питання ПЕВНІ відповіді. Саме тому про школу кажуть, що вона постійно балансує між казармою та сектою; саме тому становище і рівень школи в суспільстві визначає його долю, ніяк не менше, - але нині не про це.
Нині - про книжку, що починається словами: "Звіть мене Ізмаїлом", адже сьогодні - день народження її автора Германа Мелвіла, його без року 200-річний ювілей. О Господи, як же легко, з якими зухвалими оцінками колись я просторікував про "Мобі Діка", "Гаргантюа і Пантагрюеля", "Дон Кіхота", "Тіля Уленшпігеля", "Анну Кареніну" та решту великих романів! - А нині, через 30 років після закінчення школи, я вважаю за краще про ті книжки мовчати. Мовчати принаймні до того часу, доки не вляжуться думки, по-новому розбурханні перечитуванням бездумно спожитого в дитинстві: якщо тоді великі книжки вражали уяву, нині вони діють, як вибухівка, закладена в мозок.
"Мобі Дік" - один з найпотужніших зарядів, що коли-небудь вибухав у моїй голові. На жаль, радянська звичка робити щось "до дати" штовхнула мене висловитися ще до того, як уламки та курява остаточно всядуться, а я зможу хизуватися таким-сяким розумінням роману... Ну, нема на то ради! - згадаю шкільні часи, коли вчителька помічала мою руку, встромлену в стелю, і мене, що аж підскакував за партою, і схилені голови та сховані очі решти учнів, а тоді приречено зітхала та кивала: Кажи вже, Нетерпляченко, кажи...
Назавжди пересохне в роті тому, хто намагатиметься сказати про Мелвілів роман усе, - під фабулою та сюжетом автор дбайливо наскладав стільки думок, що годі порахувати та розтлумачити їх всі, а як ще й сполучати роман і життя автора - і поготів. Та головне - кит: найбільша тварина землі та моря, кит є незбагненним - ніколи його не побачити цілого, всього разом, як не намагайся, а бачитимеш щось, якусь його частину або сторону, живий він чи мертвий - ні, не осягнути Левіафана! Саме тому роман, який власне починається короткою, просто видатною за краткістю та необорно чарівною фразою - Звіть мене Ізмаїлом - саме тому роман відкривається збіркою цитат і визначень; попри безглуздість деяких, попри громоподібні натяки на значення літери H у слові whale (нібито на YAHWEH натяк, Яхве) - всі ті цитати, як на мене, підкреслюють саме це: незбагненність кита.
Та 600 сторінок щільного, багатого, барочно щедрого тексту про тварину, хай і найбільшу на Землі, - це маячня. Отже, коли незбагненність кита є очевидною, такою ж очевидною, яким неочевидним є сам Левіафан, постає набагато важливіше питання: що є Мелвілів кит? Чи він взагалі - існує?
Ясна річ, не могла виникнути в такій прагматичній країні як США ціла індустрія навколо чогось, що взагалі не існує; спермацетові свічки, китовий жир, вус, шкіра, м'ясо, сотні китобійних суден, тисячі моряків - все це реальне, справжнє, як і величні, незчисленні, а нині мало не до ноги, тобто до плавця винищені ссавці. Але Мелвілів кит - ой, щось із ним дуже не просто.
Як на мене, капітан Ахав переслідував кита, як раніше греки домагалися Трої, а пізніше Бендер шукав 12 стільців мадам Петухової або мільйон Корейка. Ба більше: здається, сам Мелвіл ціле життя переслідував щось - назвем це китом - що кінець кінцем вислизнуло з його рук, не далося, зникло в темряві, лишивши на поверхні ще одного сироту. Женешся за тим китом, бачиш фонтан, який він викидає аж до неба, а тоді голову, а ще бік, величезний хвіст, майже всього бачиш, коли він вистрибує з води, аби розбити на друзки твій вельбот, - та ніколи цілого кита, а вже вполювати його цілого, витягнути на берег і випатрати, спожити, засвоїти - ні, не до снаги.
Не може це бути морським ссавцем, не може, адже тих людина успішно впольовує, навіть якщо деякі з них виявляються такими потужними та хитрими, як легендарний Моча Дік, здатний потопляти кітобійні судна.
"Мобі Дік" - роман-таємниця; якщо згадати, що гучна письменницька слава Мелвіла згасла з цим романом, що цей роман, можливо, надихало чи то протиприродне, чи то протизаконне кохання, що те кохання розбило життя Мелвіла та всієї його родини... - біографія письменника на диво нагадує мені полювання на Мобі Діка, полювання, успіх в якому - власне, сам великий роман! - виявився для мисливця марою, неуспіхом, провалом. Дарма, що тепер це навпаки, дарма! - у Главі Х Ізмаїл виважено висловлюється: ми, смертні, лише тоді можемо бути істинними філософами, коли свідомо цього не прагнемо. Отак і кита свого можна вполювати лишень тоді, коли свідомо цього не робити.
Саме життя або його сенс; доля; весь цей світ і весь той світ; істина; Бог... - що завгодно може ховатися за цим символом, велич якого вражає, а сенс лишається невловимим. Будь-яка смертна велич є хворобою, стверджує Ізмаїл; а переслідування, намагання вхопити смертною рукою істинну, несмертну, або й смертну велич - чи не хвороба?..
Мабуть, перелік запитань, які збуджує в дозвільній голові ця книга, буде довшим за неї; та малий Нетерпляченко вже встромив у стелю правицю та аж підскакує на лаві, вчителька приречено киває, і школяр вигукує десь і колись почуте, одну-єдину відповідь на той безкінечний перелік: Світ ловив мене, та не спіймав!
...Світ забув про Мелвіла мало не одразу після виходу "Мобі Діка", 1851 року; а невдовзі почалася Громадянська війна, від якої Америка досі не оговталася - і останні 30 років життя Мелвіла про його письменницьку - колись таку гучну! - славу вже не пам'ятав ніхто. Та роману, на відміну від Мелвіла, судилося друге народження - врешті-решт, він посів гідне місце на золотих полицях, в літературних канонах і шкільних хрестоматіях. Проте таємницею він лишається донині - і як твір, і як судина, в якій ховається, наче кит в глибині, чи то життя з його сенсом, чи то доля, чи то весь цей і весь той світ, чи... - і це відчувається. Нещодавно виловив "Кита" зі своєї Бібліотеки всесвітньої літератури - відчув, що на часі перечитати; а в книжці - нерозрізані сторінки. Зізнаюся, що жодна з десятків непрочитаних, навіть не розрізаних колишнім власником Всемірки книжок не збуджувала в мені такого трепету. Є, є в цьому романі щось пророче, як в імені Ізмаїл; він, здається, визначив долю автора, можливо, пророкує й нам - нашу долю: а хто пророцтво почує - той, можливо, іншу долю обере, хоча...
