Нещодавно оголошено початок формування другого випуску альманаху Гоголівської академії «Digital Романтизм». У зв’язку з цим (втім, можливо, й без жодного зв’язку) увага до першого випуску творів учасників Гоголівки посилилася, про що свідчить рецензія Валентини Кузик «Сам пишу – сам читаю… або «:SCEPTIC:» на сторінках «Знаку». При її читанні у мене виникли деякі контроверсійні думки щодо хоч і загальних, але від того не менш актуальних положень авторки.
Перш за все – чи доцільно називати «Діджіром» книгою в традиційно-консервативному паперовому форматі? А так видається, що ламінована обкладинка з кількасотсторінковим вмістом переконала нашу скептичну рецензентку. Тоді виникає питання: а навіщо так послідовно в цьому сторінковому наповненні вкраплювати зразки мережевих сторінок, причому візерунок самої палітурки являє собою цифрову розгортку з чорнильною плямою десь на крайчику? Це речі, які в оформленні помітні відразу. Упорядники розсипаними в альманасі натяками, а часом і прямо (у передмові) дають зрозуміти, що ні, це не книга, а певна аналогова структура, яка формує в досить ілюзорну цілість вибрані кавалки мережі, і ще точніше – тільки попередній матеріал для проекту самої книги в більш консервативному її вияві. Як може бути відомо відвідувачам сайту, упорядники для випуску другого альманаху суттєво змінили спосіб відбору творів до опублікування. А перший випуск у якомога наочнішому вигляді передає саме цей ШЛЯХ від мережевого розмаїття до книги, початкову стадію з розмитими критеріями та архітектонікою текстового комплексу. І в цьому таки інтригуючий літературний прикол, неочікуваність, - доречно спитати самих (і багатьох!) авторів, чи сподівалися вони побачити себе під книжковою обкладинкою, та й чи мають вони стосовно цього факту якісь творчі амбіції. Як я сама пересвідчилася і на презентації, і в приватних розмовах, більшість уважає свою приявність у «Діджіромі» радісною несподіванкою і приколом. Справа проста. Мережеві автори добре привчені до того, що слава, творча кар’єра (брррр…), популярність, імідж – вельми плинні речі. За один чи кілька днів ти можеш вилетіти з «топа» і зайняти почесне місце внизу рейтингу вподобань чи взагалі бути видаленим із сайту. Чому ж тут радіти? Чи, може, є «живішим» автор, який щопівроку, рік, три роки послідовно випускає книгу, маючи можливість самовдоволено дрімати у своїй літературній влаштованості й престижі власного імені, яке (а не книгу і тим більше не творчість!) купить читач, до речі, рідко родич і часто навіть не однодумець? Яку паралель може усвідомлювати мережевий автор між собою й Шекспіром та Діккенсом (питання Джойса справді спірне)?
Про структуру. Як я вже казала, вона вельми ілюзорна. Різні тенденції, настрої, стилі, субкультури і взагалі культури, та й, зрештою, тексти різної художньої якості чудом уживаються в межах альманаху. Ніяким способом, окрім розмитого й ледь накиданого тематичного (Автентичне, Орієнтальне, Історичне, Ландшафтне, Фантастичне, Готичне…) не вдалося б структурувати цієї різношерстої строкатості. Дивно, що поруч з умовним тематичним мотивом «Суб’єктивне» рецензентка не назвала такі ж умовні «Небесне» й «Земне», не зазначила сумнівності добору в «Орієнтальне» тощо. Але при всій своїй ілюзорності структура альманаху все ж мало скидається на класифікації Борхеса. Назви розділів – не тільки слова, теми оречевлені, наділені побутовим та й навіть філософським змістом. Не за алфавітом же слід було ділити ці недорозгадані ніки та псевдоніми (вам вселяють довіру імена Коки Черкаського, Олексія Спейсера Кацая, Serg-а, LГ?). До речі, дуже близько за якостями, які називає рецензентка, до «Діджірому» нібито стоять різноманітні «спільні альманахи», автори яких не стали переможцями всеукраїнських літературних конкурсів (яскравий приклад – «Привітання життя»). Добірки авторів небуденного рівня стоять поруч із відверто низькопробними текстами. Тематичне різноманіття вирваних із контексту творів часто не має, крім алфавітного, жодного критерію поділу. Добра частина учасників стає «книжковими» авторами тільки на сторінках цих альманахів. Інша добра частина, обнадіяна дебютом, потім публікує різними способами свої власні книги (традиційно-паперові) – різної якості й міри потрібності в літпроцесі. І хоч назагал такі альманахи є, навпаки, «братськими могилами амбіцій» (не-переможці-бо!), але у ставленні автора до свого опублікованого доробку, а особливо в ході розкуповування простежується така подібність! Може, авторка допустила якусь неточність у виборі предмету аналізу?
І наостанок щодо рецензій. Той, хто має значний досвід на літературних сайтах, добре знає про проблему фахової критики, яка стоїть майже на всіх цих ресурсах. Рецензують звичайні читачі, чиї мізки не переобтяжені літературознавчою термінологією, за простим принципом «подобається/не подобається». Кількість позитивних відгуків є лакмусовим папірцем для видавця щодо відстеження читацької аудиторії. Тому дивуватися з більшості позитивних рецензій, а тим більше обурюватися нею смішно. Тим більше що плоскою одноманітністю емоційних та оціночних реакцій «Діджіром» «похвалитися» не може. Серед рецензій є й половинчасті, й відверто розгромні, полемічні оцінки. Рецензентка чомусь оминула увагою гумористично-сатиричну полеміку на ст.. 26-31, самоцінну як літературний твір-містифікація, та енергійну «перепалку» між Кокою Черкаським та Олесем Бережним (226-232) – зіткнення поглядів двох далеко не плоских і фахових критиків на злободенну проблему, яку порушує аналізоване ними оповідання. Це позитивні моменти на противагу суцільним негативам, які впадають в око авторці рецензії.
Критика, як десь було сказано, має бути конструктивною.
Особисто я таки не люблю категоричності.
