Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46607
Рецензій: 90917

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 47169, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.206.13.39')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Перевал

© Алла Марковська, 14-04-2019
Перший сонячний ранок після завірюхи, яскравий, з діамантовим блиском сліпучого сніжного покрову. Біла долина була наче розкреслена різким пензлем художника експресіоніста – темно-синіми лініями тіней від височенних дерев.
Великий звір біг до стрімких темних скель, що затуляли холодну долину від теплих вітрів. Легкими лапами, швидко, щоб не провалюватися у замети. Над головою великого звіра – високе і недосяжне синє небо закриває від очей зірки. Великий звір долав простір малої планети могутніми лапами.
Айре спав у мішку на спині Гела, який у подобі великого звіра біг до перевалу.
Того першого сонячного ранку після завірюхи проводжати Гела та Айре прийшли калтокієць Лянгал і білий пес – ватажок зграї. Тільки вони прокинулися на світанку і не прикинулися, що сплять, як ото Керфі.
Енне також вийшла зі своєї печери, та чомусь заховалася за скелями. Гел не виказав, що відчуває її присутність, знав – їй сумно.
Печерні боги попрощалися з Гелом ще ввечері. Кожен із них подарував річ, потрібну у далекій дорозі. Тикок – стару флягу, залатану ковалем Гартаком. Та фляга була зроблена ще на Пайрі, і малий хімік беріг її всі роки життя у печері, а зараз наповнив самогоном і подарував, а ще додав кілька самоцвітів, щоб Гел міг використати їх замість грошей. Отуні віддала Гелу довгий мисливський ніж, здавна отриманий від гірського вождя. Гартак подарував дві пари теплих чобіт – маленькі і більші, їх пошила його дружина. Тоорл – білий светр із собачої шерсті. Нат-Рі приніс зшитий з м’якого хутра маленький комбінезон, з якого давно виросла Найя, – якраз для Айре. Найя подарувала браслет із дрібних рубінів, смарагдів та сапфірів. А Лянгал віддав свої нові шкіряні штани. Тож вдягнули тепло і самоцвітами обдарували.
Найя сумувала, що Айре йде з печери. Малий за ці дні став їй за молодшого брата. Напевне, стара Фадіра злостиво сказала б на те, що донька бога засиділась у дівках, що їй своїх дітей час народжувати. Та, на щастя, Фадіра не мала впливу на доньку Нат-Рі.
Енне було сумно, відчувала, що втрачає гарного друга. Наче вмить стала самотньою, на що Фадіра могла б сказати: зачарував темний бог дівку. Та на те вона й Фадіра, щоб казати всіляку гидоту.
На ранок у всіх богів боліли голови. Тикок вигнав гарний самогон. Лянгал також почувався недобре. Та похвалявся, що справжній калтокієць не зважає на похмілля. Він ставився до Гела, як до друга, і все зітхав, що не може так легко все покинути й піти у мандри. Калтокійці потисли один одному руки. Гел обійняв Вожака, зняв з нього Айре, й усі розійшлися. Лянгал та Вожак повернулися до теплої печери, а Гел із Айре, перетворившись у звірів, побігли до перевалу.
Звісно, Айре швидко стомився бігти на власних лапах і попросився батькові на спину.
Коли дісталися до підніжжя гір, де був перевал, Гел згадав, що забув забрати кірідового ножа. Та повертати не став, плекав надію, що той ніж так і залишиться надійно захований за лежанкою Керфі.
Перевал загрожував білосніжною важкою попоною, яка могла зірватися з його кам’яних плечей кожної миті, оголюючи чорний граніт гострих скель.
Айре у подобі білого цуценяти стрибав у глибоких снігових заметах, радісно регочучи на всі свої молоді ікла. Та навіть його веселий сміх міг розбурхати нервово-нестабільну стихію лавини.
Коли Гел та Айре у звіриній формі великими стрибками почали підніматися вгору, почули гуркіт, від якого звичайна людина заціпеніла би від страху. Гел спіймав сина, вхопивши іклами за м’який пухнастий загривок. Айре теліпав великими лаписьками. Ще мить, і Гел трансформувався у велетенського дракона в один фредо довжиною, перехопив сина лапою, вкритою чорною лускою. Чорний дракон змахнув перетинчастими крилами і злетів у повітря.
Айре верещав у захваті, вимагаючи від батька дракона летіти високо і швидко. Його радісні крики заглушив гуркіт лавини.
Гел перелетів гору і приземлився у прогалині між скелями. Там зеленіла трава і цяточками мерехтіли маленькі весняні різнокольорові квіти. Запах весни неймовірний, п’янкий, сповнений життя... Чорний дракон торкнувся могутніми лапами скелі і всадив дитину-перевертня на м’яку траву, поруч поклав наплічник.
Айре зірвався на лапи, почав гасати зеленою галявиною, як справжнісіньке цуценя. Гел трансформувався у звіра, закинув на спину наплічник і запропонував Айре його наздогнати. Звір зірвався з місця, застрибав по скелях. Малюк радісно долучився до гри.
Ближче до вечора Гел відчув присутність людей. Повернув собі людську подобу. Волосся швидко відросло до звичної довжини. Волосся було живим, і завдяки цьому Гел міг більше збирати відомостей з інформаційного поля навколишнього світу. Айре бігав увесь день за батьком по горах, під вечір втомився і, перетворившись на людину, попросився на спину батькові. Заснув у наплічнику. Гел рушив далі на двох ногах. Першою стежкою, яка трапилась йому у горах Сенпу.
Вершників Гел почув і відчув здалеку. Драконяча обережність змусила його зійти зі стежки і зачаїтися серед невисоких дерев, якими заросли горські схили. Акуратно, щоб не розбудити сплячу дитину, давній ліг у траву.
З десятеро вершників повільним підтюпцем їхало стежкою. Перший схилився з сідла, вдивляючись у землю, як житель міста у ранкову газету.
Гел усміхнувся: звичайно, він залишав сліди, як кожна матеріалізована істота.
Слідопит підняв руку, і всі вершники зупинили коней – якраз навпроти того місця, де заховався Гел. Вони збились у гурт, про щось стиха радились. Потім двоє напнули луки і витягли гострі стріли одним плавним стрімким рухом.
Один із вершників вирізнявся поміж іншими. Могутній і грізний, з жовтою гривою настовбурченого волосся, як у дикого хижого звіра, і мавпячими рисами обличчя з вип’яченим підборіддям під ріденькою рудою бородою. Темні очі глибоко ховалися під навислими масивними надбрівними дугами, вкритими густими бровами, а низький лоб губився у шевелюрі. Вершник міцно сидів у сідлі на дивовижно гарному коні золотого кольору, короткі ноги у стременах міцно притискалися до блискучих боків того чудового коня, наче вершник завжди був готовий до атаки чи втечі.
Цей кремезний хлопчина вказав лучникам у той бік, куди вели сліди Гела, і крикнув:
– Хто ти не є, виходь! Бо мої хлопці нашпигують тебе стрілами, їй боже, як моя мамка шмат м’яса ліпом (цибуля), – і додав, наче для певності: – Ось побачиш!
Інші вершники розсміялися. У інших були звичайні для другого типу обличчя юнаків. Навіть симпатичні, якщо міряти законами світової гармонії.
Від гуркоту молодечого сміху прокинувся Айре і хотів було запитати, що відбувається. Та перші дві стріли пронизали чагарник і вп’ялись у землю не так вже й далеко від них.
Лучники дістали з сагайдаків нові стріли, повільно поклали на тятиву. І демонстративно повільно почали напинати важкі бойові луки.
– Не стріляйте, я виходжу! – гукнув Гел, підвівся, підтримуючи малого у наплічнику.
Він вибрався із чагарників на стежину скоріше з цікавості, ніж із обережності. Став поміж вершників, розглядаючи їх високих різномастих коней. Такі коні могли стати окрасою і гордістю стаєнь на Ен-Каст-Ю. Вершники виглядали скоріше як дикуни. Бородаті чоловіки, ще молоді, вдягнуті у простий одяг із полотна та шкіри. Дикунською була і їх поведінка: вершники тикали пальцями у чужинця, шморгали носами і спльовували слину на землю крізь зуби. Вигукували щось, що мало віддалену схожість із мовою Сенпу. Їх вожак із мавпячою фізіономією і недорозвиненою бородою, схожою на руді обідрані клапті, коротко наказав обшукати невідомого зайду.
Айре висунувся з наплічника. Та наляканий диким виглядом вершників, їх зарослими обличчями і кошлатим волоссям, яке рівнялося, напевне, завжди ножем на рівні потилиці, скрикнув і заховався знову.
Два вершники спішилися. Підійшли до Гела. Мовчки, вайлуватою ходою ділових хлопців із бідних районів Пайри, немовби здавали екзамен на розбійників. Один ухопив подорожнього за плечі, другий почав обмацувати, наче митник з Мілти.
Айре заплакав, і воїни гірського племені, а це були саме вони, з несподіванки відскочили від чорнявого незнайомця, перелякано дивлячись на його зімкнені вуста. Не розуміючи, звідки чутно дитячий плач.
Гел, незважаючи на розбійників-початківців, зняв наплічник, узяв сина на руки, притиснув до грудей свій найцінніший скарб, другою рукою кинув наплічник під брудні копита прекрасного золотавого коня, на якому сидів дикий ватажок людської зграї. Один із тих, що обшукував його, знову кинувся до чужинця, та Гел витяг із піхов ножа і жбурнув у стовбур сухого дерева, що білів край стежини у трьох фрето.
Горяни оніміли на мить. Їм знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, де взялася дитина і куди полетів ніж. Спішились ще двоє вершників. Один із них прослідкував таки, куди полетів ніж, і побіг до білого стовбура витягати трофей. Другий метнувся до Гела. Той, що намагався звільнити лезо, смикав за руків’я ножа, впираючись ногою у стовбур. Що хотів робити другий, Гел вирішив не дізнаватися. Він і без того побачив достатньо.
Давній ледь чутно загарчав: коні, почувши той тихий звук, занервували, почали підскакувати, скидаючи своїх вершників, бити копитами спішених людей. Гел підхопив свій наплічник і зник зі стежини. Пробігаючи повз біле сухе дерево, витяг ніж.
Айре притискався до батька, обнімаючи його за шию. Він здивовано через плече батька спостерігав, як тікають коні від своїх господарів.
На ніч Гел вирішив влаштуватися у невеликій печерці. Вхід до печери був на скелястому виступі, вкритому травою в кольорових цяточках весняних квітів. Багаття не розпалювали. Поснули у звіриній формі, притулившись один до одного. Айре втомився під час переходу, тож задав перед сном наполовину менше запитань, ніж зазвичай, і навіть не вимагав казок.
Серед ночі малого і великого перевертнів розбудив дзвін металу. Гел спав, як то люди кажуть, впівока, щоб реагувати на звуки і запахи ймовірної небезпеки, тому підвів вухату сіру голову, настовбурчивши гострі вуха.
Так, дзвін мечів у бою ні з чим не сплутаєш... Десь неподалік точився бій, чулися крики, погрози грізними чоловічими голосами. Гел навіть упізнав ті голоси: то були вже знайомі горезвісні вершники.
Айре розплющив оченята.
– Мечі, – прошепотіло маля, яке зростало на військовому космічному кораблі і теж добре вирізняло такі звуки.
Дзвін мечів лунав зовсім близько: билися на верхньому виступі над печерою.
– Тату, – Айре притиснувся до Гела, – там б’ються?
– Так. Ти посидиш у печері, а я зазирну наверх. То, напевно, розбійники з кіньми. Знову когось ображають.
– Повертайся скоріше, добре, – попрохав Айре.
– Добре, – велика лапа торкнулася білої вухатої голови сина, і сірий звір вискочив із печери.
Гел зупинився на краю скелі, звідки було добре видно, що розбійники всі разом напали на одного чоловіка. Чоловік відбивався від них, наче від зграї оскаженілих псів, але вже був поранений. Ще мить – і впаде у прірву.
Один розбійник стояв осторонь, тримав коней, що у темряві ночі застигли на місці, довіряючи людині. Гел вискочив на виступ у звіриній подобі.
Спочатку зі страху заволав той, хто тримав коней, і випустив повіддя з рук. Коні кинулись врізнобіч. Звір стрибнув на нападників, почав підминати їх могутніми лапами та розкидати, хапаючи іклами. Побачивши це, опам’яталися та заверещали, наче малі хлопчаки, й інші юні бандити-початківці.
Та їх відчайдушний вожак, напевне, був не настільки інтелігентним, щоб усвідомити наслідки появи велетенського агресивного звіра. Він уперто намагався вбити свого супротивника.
Гел вхопив іклами вожака за комір шкіряної безрукавки і відкинув. Молодик упав, але з мавпячою спритністю скочив на ноги і кинувся на звіра. Гел перехопив руку з мечем і міцніше стиснув щелепи. Молодий вожак зграї горян закричав, обличчя його, і без того непривабливе, спотворилося гримасою болю і безсилої ярості. Він перехопив меч лівою рукою...
На цей раз Гел приклав хлопця до скелі достатньо міцно, щоб той втратив свідомість. Подільники вожака зібралися зі сміливістю і наважилися разом напасти на звіра, щоб захистити непритомного ватажка, та чоловік, на якого вони нападали, раніше закричав на хлопців, вимагаючи скласти зброю та підкоритися.
На диво, молоді горяни підкорилися гнівному владному голосу того, кого мить назад хотіли вбити.
Гел допоміг пораненому горянину, що був, як для нинішнього Сенпу, у поважному віці, підвестися, підсунувши під лікоть велику голову. Дивно, що старший горянин не злякався великого звіра-союзника і, вхопившись за довге хутро, скористався допомогою. Під час бою молоді розбійники підрізали чоловікові ногу, поранили руку та, в цілому, всі пошкодження були поверхневими.
Молоді горяни стояли, опустивши мечі, схожі на шкільних хуліганів із Пайри, котрих директор застав під час шкільної бійки. Їх кремезний вожак лежав нерухомо.
– Мечі у піхви, і перевірте чи Нарко живий, – наказав старший горянин.
Він так і тримався за хутро звіра, що несподівано прийшов йому на допомогу, знав, що поки звір поруч із ним, молодь підкорятиметься. Та Гел хвилювався за сина, тому не міг довго тут бути.
Молоді горяни заховали мечі, один підскочив до свого молодого вожака, перевернув його на спину, приклався вухом до грудей.
– Живий! – крикнув задоволено.
– Ви усі відповідатимете перед старійшинами роду, а поки ловіть коней. Зв’яжіть Нарко та готуйтеся: зранку повертаємось у поселення, – керував молоддю старший горянин.
Молодь виконувала накази з бажанням і покорою, звертаючись до старшого, як до вождя.
Коли вожака молодих забіяк зв’язали, старший горянин відпустив хутро звіра і вклонився йому.
– Ти мій рятівник і гість мого дому. Можеш прийти, коли завгодно, просити все, що захочеш, і залишатись у моєму поселенні, стільки тобі потрібно. Це слово моє. Я – вождь Тарлак.
Гел також вклонився і стрибнув убік, наче розчинився у мороці ночі. Дивна була зустріч, дивні звичаї – спочатку б’ються, потім миряться.
Айре у подобі звіра чекав батька, стоячи біля скелі. Коли Гел стрибнув до нього, малий радісно завертівся біля батька. Гел вхопив маля за шкірку, як це роблять хижаки, й заніс його назад до печери. Коротко у формі казочки розказав, що відбувалося на верхньому виступі скелі. Поки розповідав, Айре заснув.
Залишок ночі минув спокійно.
З високої скелі, де ночували перевертні, коли розвиднилось, розгорнувся надзвичайний краєвид. За хребтом, який минулого дня пройшли Гел та Айре, гори ставали нижчими. Тераси переходили у долини, долини стікалися на рівнину. Усе зеленіло і синіло ніжними кольорами весни, які бувають лише на початку теплої пори року.
Неподалік, через ущелину, перекинувся хисткий міст над урвищем, збудований з дощок та мотузок. За мостом виднілося щось схоже на очищену дорогу серед каміння, що вела за скелі, за якими вилися дими людського поселення.
Зранку Айре оголосив, що голодний. Ще перебуваючи після сну у звіриній подобі, почав гасати за білокрилим метеликом. Гел мусив піймати їстівну тварину, з тих, що були без душі, як у Гнізді кажуть, бездушну. Дорога потребувала від організму підростаючого безсмертного багато сил. Поки м’ясо пеклось на вогнищі, Гел пояснював Айре, чому перевтілюватись у звіра, коли заманеться, тепер не можна. Хоча маля ніяк не могло зрозуміти, чим воно може налякати людей, що живуть у горах.
– Люди бояться звірів, – казав Гел, перевертаючи м’ясо над вогнем.
Вогнище, лагідне, спокійне, залюбки ділилося енергією.
– А чому вони бояться звірів? – дивувався Айре. – Звірі добрі, а люди бувають сердиті. Як оті дядьки у лісі. Звірі до нас не чіпляються.
– Люди не розуміють звірів, а тим паче таких, що можуть змінювати свою форму. А якщо вони чогось не розуміють, того й бояться.
Гел зняв м’ясо з вогню, трохи остудив, наславши легенький вітерець, і віддав шмат малому. Айре перевтілився у людину і, наче малий дикун, вгризався у їжу. Справді, зголоднів.
На якийсь час він навіть забув, про що казав йому батько.
Дивний то був ранок, на скелястому виступі над долинами і рівнинами Сенпу, недалечко від хмар. Прозоре повітря наповнилось ароматами весни і співами птахів. Віяв теплий вітер, гріло ласкаве сонце, й здавалося, нікого немає навкруги. Якщо не дивитися на дими за скелею...
– Чому їх лякає, що ми можемо бути котиками? – Айре наївся, от його знову й почала цікавити причина, чому він не може вільно бігати на чотирьох лапах.
– Бо цього вони також не розуміють, – осміхнувся Гел, подивився на свого малюка, брудного від сажі і жиру. – Ти як чортеня з трюму старого транспортника.
– Я чортеня з трюму, – гордо повторив Айре. – Тату, а чому чорти живуть у кораблях і ховаються від людей? Люди їх також не розуміють?
– Вони думають, що чорти крадуть у них речі, а люди не люблять, коли хтось щось у них краде. Я те якраз розумію, бо також не люблю крадіїв.
– А хіба чорти не хочуть знайти для себе планету?
– Чорти люблять космос. Мабуть, якщо оселяться на планеті, їм буде сумно без постійного руху, – відповідав Гел, збираючи речі до наплічника.
– А ми також будемо сумувати, якщо оселимося на планеті мами? Я не хочу жити на планеті, хоча мені сподобалось у дідуся. Там були поні... А тут є поні? – Айре став на краю урвища, роздивляючись незнайомий світ, певно, хотів побачити унизу, у зеленій долині, маленького поні. По хвилі додав: – Адже великі коні тут є. А пегли?
– Пеглів немає, я б відчув. А поні спробуємо відшукати, – усміхнувся Гел. – Підемо дивитися, тільки у людській формі.
– Добре, – зітхнувши, погодився Айре. – Але на двох ногах я швидко втомлююсь.
Гел засміявся, закинув наплічник на спину, простягнув руку сину. Малий вхопився за смагляву батьківську руку і почав стрибати за ним, намагаючись зависнути на його руці.
– А чому мама з нами сюди не полетіла? – несподівано запитав Айре. – Вона нас знайде?
– Обов'язково знайде, – запевнив Гел. – Вона прилетить, ось побачиш.
– Прилетить разом із Мілен?
– Так, я впевнений, що вони нас невдовзі наздоженуть.
– І з Нейлом, Ларне і дядьком Тавасом? – не вгамовувалося маля.
– Навіть із дядьком Тавасом, – зітхнув Гел, тримаючи Айре, який гойдався на його руці.
– А чому дядько Ствен із нами не полетів?
– Не вийшло у нього з нами полетіти...
– А що то так боляче мене вдарило, коли ми з дядьком Ственом бігли по чужому кораблю? Там, де був той білий дядько, такий сердитий.
– Вас поранили, – правдиво відповів Гел.
– Я справжній калтокієць! – несподівано вигукнув Айре і зірвався з руки батька, впав на каміння. – У мене стріляли? Ой!
Скривившись від болю, Айре потер коліно. Але хіба він міг плакати через якесь коліно, коли знав, що у нього стріляли?..
Гел відчув страх і гіркоту. А ще почуття провини. Він чудово розумів, що Айре все одно, наперекір бажанню батьків, обере військовий фах.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

героїчна фентезі

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© George, 19-04-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-04-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70641207695007 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …