Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46526
Рецензій: 90785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Алхімік (Говард Філіпс Лавкрафт)

© П.Строюк, 30-03-2019
Високо вгорі, вінчаючи безлісу верхівку крутої гори, що ніби виростає з густих заростів покручених від часу сосон, стоїть старий замок моїх предків. Століттями його могутні укріплення стриміли над дикими горбами навкруги, слугуючи оселею та твердинею шляхетному родові, чиє походження навіть давніше за ці замшілі фортечні вали. Обшарпані бурями поколінь вежі, тепер поволі осідаючи під непереборним тиском часу, тоді, у часи феодалізму, надавали цій фортеці чи не найгрізнішого вигляду в усій Франції. Об її всипані бійницями мури та бастіони безсило розбивалися війська баронів, графів і навіть королів, однак ще ніколи у її просторих залах не лунали кроки загарбника.

З тих славетних пір все змінилося. Бідність, мало не вбогість, у поєднанні із шляхетним іменем, яке забороняло полегшувати становище, займаючись міщанськими промислами, змусило наш рід облишити колишні пишноти. І падаюче зі стін каміння, занедбана рослинність у парках, сухий, запилений рів, розмита водою бруківка дворів і похилені вежі, провислі стелі, поточені шашелем стіни та вицвілі гобелени - все це сумно нагадувало про минулу велич... З часом, спочатку одна, а потім друга вежа розвалилась на каміння, аж поки із чотирьох велетнів не залишилась стояти тільки одна-єдина вежа - гірке нагадування про занепад замку.

І в одній з тих просторих похмурих галерей цієї вцілілої вежі, я, Антуан, останній з нещасного проклятого роду графів де К., вперше побачив денне світло дев'яносто довгих років тому назад. У цих стінах, а також серед темних туманних лісів й диких ярів і минули перші роки мого багатостраждального життя. Своїх батьків я не знав. Батько мій загинув у віці тридцяти двох років, за місяць до мого народження, - його вбило каменем, що випадково випав із ветхого парапету на фортечному мурі, а моя мати померла при пологах, тож опікуватись мною було доручено єдиному слузі, який все ще лишався при нас - старій та вірній людині неабиякого розуму, на ім'я П'єр - якщо мені не зраджує пам'ять...

На лихо, я був єдиною дитиною у всьому замку, тож страждав від самотності, яка доповнювалася ще й дивною поведінкою мого літнього опікуна - він забороняв мені товаришувати з дітьми селян, чиї хатинки були рясно розкидані там і тут серед довколишніх ланів. Тоді П'єр казав, що робить це винятково з розумінь честі, адже моє шляхетське походження ставило мене вище за спілкування з таким плебейським товариством. Проте тепер я знаю, що це була лише відмовка - насправді, П'єр хотів уберегти мої вуха подалі від легковажних казочок про страшне прокляття, що нависло над моїм родом, - отих самих, які, зазвичай, напівголоса розповідають один одному перед сном простолюдини.

Отак, ізольований і залишений сам собі для розваги, я годинами копирсався у старовинних томах, якими була завалена бібліотека, або ж безцільно тинявся по коліно в опалому листі серед таємничих борів під горою. Напевне, такий спосіб життя і зробив мене надто мовчазним та мрійливим. Мою увагу почали приваблювати лише ті вчення й предмети, що стосувалися темного та потойбічного в природі.

Протягом мого короткого життя від мене багато чого приховували, але вже те, що я зміг довідатися, доволі пригнічувало мене. Можливо, все почалося з категоричного небажання мого старого наставника згадувати моїх предків, яке поволі переросло в страх, який я постійно бринів у його голосі, щойно мова заходила про наш великий рід. Проте, досягши повноліття, я уже міг поволі скласти докупи роз'єднані фрагменти пояснень і виявив постійне відсилання до певної обставини, про існування якої я туманно здогадувався, проте яка тільки тепер постала у всій своїй похмурій, жахливій ясності. Це - надто молодий вік, у якому всі графи мого роду зустріли свій кінець. Досі я сприймав це, як звичний атрибут моєї сімейної історії, проте відтепер я почав задумуватись над цими передчасними смертями - відомості про них я отримував від старого мандрівника, який часто з'являвся у селах та говорив про прокляття, яке століттями не давало власникам мого титулу пережити фатальний вік тридцяти двох років.

Після мого двадцять першого дня народження старий П'єр дав мені давній сімейний документ, який, за його словами, протягом багатьох поколінь передавався із рук в руки, від батька до сина, і дописувався кожним новим власником. Його зміст був вражаючим, і після його прочитання мої найтемніші підозри підтвердилися.

Якщо сьогодні моя віра в надприроднє стала твердою і непохитною, то у ті давні часи я б заміявся у вічі тому, хто розповів би мені щось подібне до тих неймовірних подій, учасником яких я незабаром став.

Документ відніс мене назад, у часи тринадцятого століття, коли стара фортеця, в якій я живу, була неприступною та вселяла страх. В ньому ішлося про одного старця, що мешкав у наших володіннях - особу без найменшого таланту, за статусом лише трохи вища за кріпака, на ім'я Мішель, до якого зазвичай ще додавали прізвище Мове - Злий - через його загадкову репутацію чаклуна. Він займався тим, що йому приписували: шукав філософський камінь та еліксир вічного життя і навіть, подейкували, знався на жахливих секретах чорної магії й алхімії. Мішель Мове мав одного-однісінького сина на ім'я Шарль, молодика, такого ж досвідченого у чаклунському ремеслі, як і він сам. Через це йому дали прізвисько Ле Сорсьє, Відьмак. Ця парочка, від якої відвертався увесь чесний люд, підозрювалась у найогидніших справах. Про старого Мішеля казали, ніби він приніс свою дружину у жертву дияволу, спаливши її живцем, і в численних зникненнях селянських дітей також звинувачували цю парочку. Проте навіть у їхні чорні душі пробивався тремтливий промінець людяності; злий стариган любив свого відприска палкою любов'ю, в той час як юнак мав до батька більш ніж синівські почуття.

Одної ночі фортецю на пагорбі потрясла жахлива звістка про зникнення юного Годфрі, сина графа Генрі. Пошуковий загін, очолюваний збожеволілим від горя батьком, увірвався до чаклунської хатини і оточили старого Мішеля Мове, який саме порався перед величезним киплячим казаном. Без будь-якої причини, просто у бездумному припадку люті й відчаю, граф ухопив літнього чаклуна, і не встиг той отямитися, як його вже не стало. В ту ж мить зраділі слуги принесли звістку про те, що знайшли юного Годфрі у далекій та занедбаній галереї головної будівлі, проте запізно: бідний Мішель безневинно загинув. Коли граф і його свита відвернулися від небіжчика, із-за дерев з'явилася постать Шарля Ле Сорсьє. По збудженому перешіптуванню черні він одразу усе зрозумів, проте не міг відірвати погляду від тіла свого батька. Тоді, повільно повернувши голову до графа, він похмурим і моторошним голосом виголосив страшні слова прокляття, що досі переслідувало нащадків дому де К.

"Нехай жоден дворянин твого душогубського роду не проживе довше за тебе!" - виголосив він і, раптом вихопивши зі своєї роби пляшечку безбарвної рідини, пожбурив її в обличчя убивці свого батька й кинувся у ліс, розчинившись у темряві ночі. Граф загинув на місці, не промовивши ні слова. Його поховали наступного дня. Йому було трохи більше за два і тридцять років від народження. Сліду вбивці так і не знайшли, хоч озброєні вилами та смолоскипами загони роззлючених селян ретельно прочесали всі навколишні бори й трясовини.

З часом спогади про цю жахливу подію зблякли і про прокляття забули, і коли раптом Годфрі, безневинний винуватець всієї трагедії, загинув від випадкової стріли на полюванні, як тільки йому виповнилося тридцять два, мало хто згадав про нього - всі були занадто засмучені горем та прибиті скорботою. Але коли роки потому наступний молодий граф, Робер, був знайдений на сусідньому полі мертвим без будь-яких ознак насильницької смерті, селяни пронюхали, що їхньому панові щойно виповнилося тридцять два роки, а така рання смерть - це несподіванка для всіх. Луї, син Робера, впав у рів у тому ж фатальному віці, і так крізь століття повелася зловісна хроніка: численні Генрі, Робери, Антуани та Арманди закінчували свої щасливі і вдалі життя, ледь перетнувши межу тридцятидвохріччя - віку їхнього лихозвісного пращура на момент загибелі.

Прочитане переконало мене, що на цьому світі мені лишилося не більше одинадцяти років. Моє життя, яке я раніше не сприймав серйозно, тепер щодня ставало ціннішим для мене, і я все глибше й глибше занурювався у секрети таємничого світу чорної магії. Так як я був відрізаний від цивілізованого світу, сучасна наука не справляла на мене великого враження, і я працював, як у Середньовіччі, занурюючись, подібно до тих самих Мішеля та Шарля, у світ демонології та алхімічного вчення. Та скільки б я не читав, я ніяк не міг знайти пояснення дивній силі прокляття мого роду. В нечасті моменти раціональності я навіть намагався знайти природну причину смертям, звинувачуючи в них Шарля Ле Сорсьє та його нащадків. Проте, після тривалих розшуків, я переконався, що алхімік не мав жодних, принаймні, документально відомих нащадків, тож я знову повернувся до окультних вчень у надії відшукати закляття, яке б допомогло зняти з мого дому жахливий тягар. Та в одному я був абсолютно переконаний. Я ніколи не мав одружуватись, аби не залишити по собі нащадків та закінчити дію прокляття собою.

Коли я досяг тридцятиліття, старий П'єр відійшов у кращий світ. Я сам поховав його біля каменя у дворі, коло якого він любив прогулюватись за життя. Тепер я лишився єдиною людською істотою у своїй величезній фортеці, і в глухій самоті мене поволі став полишати той марний протест проти фатуму, що невблаганно насувався. Я майже змирився з думкою про те, що мене спіткає доля стількох моїх предків. Більшість часу я проводив у дослідження напівзруйнованих покинутих чертогів та веж старого замку, до яких у юності я боявся навіть зазирнути. У деяких з них, за словами покійного П'єра, не ступала людська нога ось уже як чотири століття. Дивними і чудними видалися мені багато речей, які я там знаходив. Всюди я бачив меблі, напівзогнилі через постійну вогкість та вкриті пилом віків. Мій шлях був затягнутий павутиною небачених розмірів, і великі кажани, наполохані світлом мого смолоскипа, хлопали шкірястими крилами наді мною у мороці високих склепінь.

Свій вік я записував з точністю до днів та годин, ретельно відраховуючи кожен помах величезного маятника у бібліотеці. І ось, нарешті надійшов час, на який я з таким страхом чекав. Тоді як більшість з моїх предків були захоплені зненацька, я щохвилини поглядав на годинник, чекаючи на невідому смерть. Я не знав, у якому вигляді прокляття звершиться на мені, проте я був рішуче налаштований не виставляти себе боягузливою, бездіяльною жертвою. З новим завзяттям я повернувся до досліджень старого замку та його таємниць.

І ось, це сталося під час однієї з найдовших моїх експедицій в пустельному закутку фортеці, менш ніж за тиждень до фатальної години, яку я відзначив як крайню межу мого перебування на землі і після якої я не мав жодної надії продовжувати дихати. Це була кульмінаційна подія всього мого життя. Того дня я провів кращу частину ранку, досліджуючи вздовж і впоперек напівзавалені сходи в одній з найдужч обвалених старовинних веж. По дванадцятій, я, обшукуючи цоколі, натрапив на щось, що нагадувало середньовічне місце ув'язнення або, скоріше, спустошений пороховий погріб. Коли я повільно пройшов через оброслий сталактитами прохід і ступив на останню сходинку, камінь виявився дуже вологим, і скоро я побачив, як мерехтять відблиски мого смолоскипа на чорній поверхні води переді мною. Я вже розвернувся, аби йти назад, коли мені в очі впала невеличка ляда з чавунним кільцем, що лежала прямісінько у мене під ногами. Я призупинився та спробував її підняти, і мені це вдалося. Переді мною відкрився чорний отвір, з якого війнуло отруйними міазмами; вогонь мого смолоскипа вихопив у непевному сяйві початок кам'яних сходів, що вели униз, занурюючись у морок підземелля. Я опустив туди свій смолоскип і, переконавшись, що він горить рівно й яскраво, почав свій спуск.

Сходинок було багато, вони вели крізь вузьку, мощену галерею, яка, за моїми уявленнями, мала знаходитись десь глибоко під землею. Вона була досить довгою, а в кінці впиралася у масивні дубові двері, по яких аж текло від вогкості. Усі мої спроби відчинити ці двері виявились марними, тож я полишив їх і пішов назад до сходів, коли раптом мене охопив один із найглибших і найгостріших шоків, які лише здатен витримати людський мозок. Без попередження, двері за моєю спиною повільно скрипнули й крутнулися на своїх іржавих завісах. Мої відчуття в ту мить неможливо було описати. Сама думка про зустріч з людиною чи примарою у такому пустельному місці, як ця фортеця, викликала в моїх грудях вибух крижаного жаху. Тож коли я обернувся, мої очі, напевне, ледь не вискочили із очниць.

Там, у старовинній готичній арці, стояла людська постать. Це був чоловік у шкіряній шапочці та довгій середньовічній туніці темного кольору. Його довге волосся та хвиляста борода були жахливого, яскраво-чорного відтінку і неймовірно кошлатими. Його трохи зависокий лоб, щоки, глибоко запалі й густо посічені зморшками, та його руки, довгі, кігтясті й вузлуваті, мали якийсь мертвотно-мармуровий відтінок - такої блідості я ще ніколи ніде не бачив у живої людини. Його постать - радше постать скелета, аніж людська - була зігнута й майже повністю ховалася у складках його чудернацького одягу. Але найгіршими були його очі - дві діри моторошної чорноти, з якимсь глибоким почуттям розуміння, хоч і не по-людськи злі. Вони вп'ялися у мене, пронизуючи мою душу своєю ненавистю й намертво приковуючи мене до місця.

Нарешті постать заговорила, і її голос прокотився галереєю, повний похмурої порожнечі й неприхованої злоби. Його мова виявилась покрученою формою латини, якою розмовляли більшість освічених людей Середньовіччя - я вивчив її у ході досліджень старих праць з алхімії та демонології. Ця примара говорила про прокляття, накладене на мій рід та про мій скорий кінець; вона особливо зупинилась на засудженні лихого вчинка, який здійснив мій пращур проти Мішеля Мове, і зі зловтіхою нагадала мені про помсту Шарля Ле Сорсьє. Він розповів, як молодий Шарль утік в ніч, повернувшись потім через багато років, щоб убити стрілою Годфрі, спадкоємця, щойно той доживе до віку свого батька в момент його загибелі; як він таємно повернувся до маєтку та влаштувався, ніким не помічений, у безлюдному підземному чертозі за цими дверима, як потім схопив Робера, сина Годфрі, у полі та силоміць влив йому в горлянку отруту, залишивши його конати - тоді йому ледь виповнилось тридцять два - таким чином, власноруч виконуючи своє мстиве прокляття. Тут мені лишилося тільки здогадуватись про пояснення найбільшої таємниці з усіх: як прокляття виконувалось увесь цей час, якщо Шарль Ле Сорсьє мав би вже давним-давно померти? Чоловік, тим часом, відволікся на опис складних алхімічних досліджень двох чаклунів, батька й сина, говорячи, в основному, про дослідження Шарля Ле Сорсьє стосовно якогось еліксиру, який дав би тому, хто його вип'є, вічне життя та молодість.

Здавалося, ентузіазм зник із його жахливих очей, сповнених чорної злоби, але за мить ворожий блиск повернувся до них, і зі звуком, подібним до зміїного шипіння, незнайомець підняв скляну пляшечку з явним наміром обірвати моє життя, як це зробив Шарль Ле Сорсьє шістсот років тому, убивши мого предка. Ведений якимось запобіжним інстинктом самозбереження, я пересилив заціпеніння, яке мертво тримало мене на місці, і кинув мій згасаючий факел на істоту, що загрожувала моєму існуванню. Я почув, як дзенькнула, розбиваючись об каміння, пляшечка з отрутою, коли туніка незнайомця зайнялася полум'ям і висвітлила все навкруги з примарною ясністю. Зойк жаху і безсилої злоби вирвався з горлянки вбивці-невдахи і, підсилений луною, ударив мені по вухах. Мої розладнані нерви не витримали, і я заточився на підлогу, розстаючись із свідомістю.

Коли нарешті я прийшов до тями, навколо стояв непроглядний морок. Згадавши те, що сталося, я мимоволі зіщулився, бажаючи опинитися деінде подалі звідси. Проте цікавість взяла гору. Ким, питав я себе, була ця зла людина, і як вона потрапила у стіни фортеці? Чому він хотів мститись мені за смерть Мішеля Мове, і як все-таки прокляття виконувалось протягом століть з часів Шарля Ле Сорсьє. Страх, у якому я жив роками, упав з моїх плечей, коли я усвідомив, що знищив джерело небезпеки, яку несло прокляття. І тепер, коли я знову став вільним, я згорав від бажання дізнатися більше про чаклунські речі, що століттями переслідували мій рід і перетворили мою юність на суцільне жахіття. Я похлопав по кишенях, дістав кресало й запалив запасний смолоскип, який мав із собою.

Спочатку я спрямував світло на спотворену, зчорнілу постать незнайомця. Моторошні очі були тепер заплющені. Відчуваючи від цього видовища огиду, я повернувся і зайшов до чертогу за готичними дверями. Там я знайшов щось на кшталт алхімічної лабораторії. В одному кутку лежала велика купа блискучого жовтого металу, який привабливо сяйнув у світлі смолоскипа. Це точно було золото, проте я не зупинився, аби переконатись у цьому; натомість я рушив у дальній кінець приміщення, де були відчинені двері, що вели в один із багатьох диких ярів серед чорного лісу на схилах. Тепер було ясно, як той чоловік потрапив до замку. Більше мені було нічого тут робити, тож я повернувся і пішов назад, повз рештки незнайомця. Однак коли я наблизився до тіла, мені здалося, що я почув якийсь кволий звук, ніби життя ще не повністю покинуло незнайомця. Я нахилився, аби переконатися.

Тоді жахливі очі, чорніші за його обгоріле обличчя, широко розплющилися; в них світилося почуття, яке я не можу передати. Потріскані губи спробували вимовити якісь слова, яких я не розібрав. Одного разу я почув ім'я Шарля Ле Сорсьє, а також декілька раз до мене долітали слова "роки" та "прокляття", проте я все ніяк не міг уторопати, про що незнайомець мені каже. У відповідь на моє нерозуміння, смоляні очі востаннє зблиснули, і я мимоволі здригнувся.
Зненацька він із останніх сил припідняв свою спотворену голову з вологого бруку і, агоніюзуючи, прокричав слова, які потім переслідували мене вдень і вночі. "Дурень! Невже ти таки не зміг розгадати мого секрету? Чи ти не маєш глузду, який би тобі підказав, яким чином виконувалося те страшне прокляття протягом довгих шести століть над твоїм родом? Чи не розповів я тобі про великий еліксир вічного життя? Чи ти не знав, що найбільший секрет алхімії був вирішений мною, мною, мною! Це я жив шість століть задля помсти, це я - Шарль Ле Сорсьє!"

P.S. Це мій перший переклад з англійської, а також перший переклад "Алхіміка" українською. Твір обрав "пальцем в небо". "Сирий", себто дослівний варіант перекладу був надто кострубатим для прочитання, тож я викинув численні пояснювальні звороти, присвійникові займенники й інші дрібниці - перекладача за таке не судіть. Хочете дослівного тексту - читайте оригінал ;) Стиль намагався передати максимально наближено до оригіналу. Буду радий будь-яким порадам від людей, що знаються на перекладах! Дякую, що прочитали.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Сон розуму народжує чудовиськ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 30-04-2019

[ Без назви ]

© Anton, 26-04-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 31-03-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78710794448853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …