Продовження.
Початок http://gak.com.ua/authors/55761
Портрет Миколи Другого в добротній рамі з пошматованим царським ликом валявся на мокрій підлозі. Ще вчора государ зверхньо зирив зі стіни за кожним учнем, впиваючись самовладдям на всю недєліму, а сьогодні, гляди, розлігся по-царськи на весь ріст, встромивши підкрученого вуса в чиїсь талі сліди. Бо хіба ж не поліз напередодні своєю імперською пихою поміж таких, як сам, найперших та найліпших?
Та вже гуртом як заколотили світом, що той тісний став, та вкинули людей в політичну безодню двадцятого століття, і вхопитися за її край вдалося далеко не всім ‒ аби балансуючи на межі, протягти ще сяк-так, щоб не бути заритим в безіменній могилі чи братській, чи заживо в окопі, а чинно, з квіточками-віночками, схороненим на кладовищі. А поталанить ‒ то й відспіваним, аби душа довіку не блукала примарою.
Оперті насиллям, монархи отримали в спадок необмежену владу, з якою часто не знали, що робити.
Улюбленці долі, а чи її страхітливі гримаси, виявилися здатними лише на пишні прийоми, придворні етикети, інтриги і плітки, що називалося, врешті, аристократичними манерами та чого виявилося критично недостатньо для управління велетенською махіною, якою є світ.
Не встигаючи за викликами часу, що швидко змінював лискучий плуг на індустріальний молот, палацова еліта тільки й спромоглася в перервах між фотосесіями обернути досягнення людського розуму на нищення, аби сіяти смертями уже не тільки з землі, а й із неба, та ще пустити отруту на повні легені, і подекуди перетворити землю на місячні краєвиди.
Манірна епоха не навчила їх зважати на людські життя.
Що могло тоді бути відомо про те моїй бабці, яка опинилася на межі у свої неповні п’ятнадцять? Певно, не більше за мене, коли я вперше почув її згадку про розідраного царя. Та звістка гойднула селом, ‒ хто про мир, хто про війну, але розмови швидко затихли, і життя зарябіло звичними клопотами. Бо всяке горе тільки тоді горе, коли поруч, а на віддалі ‒ чутки.
Проте Ядвіга виявилась незахищеною перед вироком часу, як і тисячі інших.
Кожна людина є світом, помноженим на мільйони. Скільки людей, стільки й світів.
Їм не було видно понурого Петербургу з важкими каменями невиліковної імперської гордині, які раптом почали тріскати, викришуючи з шовіністичного моноліту понівечені людські спільноти, що за примхою мнимої величі мусили б закам’яніти назавжди.
Бабця полишила школу передчасно. Грошей потребувала земля.
Прадід поволеньки спинався на ноги, стаючи господарем колосистого лану. Майже загублені уривки сімейної історії донесли, що Войцех, крім землі, стягнувся на реманент і тяглову худобу ‒ коней, а може, й волів.
Мені хочеться побачити прадіда міцним чоловіком на щедрому полі, де він молодий, дужий, збирає золоте збіжжя, підтята пшениця важко осідає в густі покоси, ось дід на хвилю переводить дух, розминає в мозолистій долоні колос, зважує сонячні зернини, мовби зібрану врешті докупи долю.
Та ідилічне полотно майже відразу розшарпується нерівними фарбами нової доби, що зливаються в шаленому вирі, який поглинає і золоте поле, й дідові пшениці', і його, міцного, і коронованих, та титулованих. Всіх. Винних чи невинних, добрих чи не дуже, грішників і праведників, та навіть святих, без розбору.
Над прірвою світ стає жорстоким до краю, де лише одинокі герої або безумці здатні легковажити своїм життям, маючи неймовірну волю чи порушену психіку. Інші ‒ ні.
Тож невдовзі не портрет, а власне Микола валявся на підлозі у калюжі крові. Та й не перший, та й не один.
Бо, врешті, те, що в насиллі постало, в насиллі й рухне.
***
Поміж імперських брил важко піднімалися парості державності. Народжена селом українська нація, наче у віковій фортеці, витримала наступ не одного століття, і моїм предкам були не потрібні вчені ідеології гамірного світу, відірваного від землі. В українських реаліях село ніколи не розуміло міста, а місто ніколи не співчувало селу.
Он і тепер ‒ в селі медика скоротили, бо в Києві реформу почали.
‒ Бо там три душі!
‒ Але ж є!..
‒ То ж баби'! Скілько їм?
‒ Так люди ж!..
Люди. От посаду завклуба людям і залишили. Бо куди на дев’ятому десятку без культури?
І якщо століття тому в Петербурзі їх величності важко несли тягар свого призначення, то нові лідери в Києві, досі затиснуті камінням імперії, несміло визирали з розщелин, з острахом поглядаючи на відкрите вікно зі свіжим подихом світу, а не звичним смородом периферійної відрижки.
Не знаючи напевне, що вдіяти з незнаною свободою, вони хапалися нових можливостей, про які ще вчора годі було й мріяти. Події розвивалися надто стрімко, і бракувало часу на роздуми. Замість часу мав бути досвід. Звідки?
Та поки десь у Києві чи деінде проголошувалися промови, друкувалися відозви, гуділи маніфестації і клеїлися листівки, то для українських селян цінність будь-якого документу визначалася розмірами паперу для закрутки цигарки.
Єдиний документ ‒ земля. Селяни і земля. Єдина непорушна правда. Симбіоз. Тандем. Як хочете.
Земля ‒ цього прагнули завойовники зі сходу чи заходу, по Дніпро, чи за Дніпро. Ні тих, ні інших не турбувала участь її господаря. Він мав стати або рабом, або покійником, та не вдома, а десь на чужині, у піврічних ночах чи вічних мерзлотах, а задля економії ‒ і в спільній могилі.
Проте селяни не переймалися чужими стратегічними планами, і своїм буде той, хто наділить по'ля. Або пообіцяє. І неважливо, якого роду-племені, якої мови, якої віри, взагалі ‒ хто.
Такий недосконалий селянський маркер визначив передбачив майбутнє, що в далекому підсумку визначило долю тих бабів у селі, де всі хати крайні.
Нехтування проблемами селян як найпотужнішим пластом української спільноти стало фатальним. Це було питання виживання України.
Та хто знав, та хто міг. І мені тепер легко сказати.
А Бистрик опинився на початку важких подій. Із зеленим полем та засіяним житом.
Як і вся Україна.
------
Думаю, що далі буде.......
