Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46234
Рецензій: 90335

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

****2

© Яків , 02-03-2019
Продовження
початок тут: http://www.gak.com.ua/creatives/1/47019
***
Стали жити в Бистрику, дідовому селі.
Войцеха тягла земля. І не було тоді більшої сили, ніж та, що тримала його коло поля. Від вправної весни й до клопіткої осені земля вимагала важкої праці, і навіть у зимову дрімоту, даючи перепочинок селянським рукам, не давала спокою душі. Земля була для Войцеха непорушним, вічним живим єством, джерелом сущого, початком і кінцем буття. З неї починався прадідів світ. Він тримався на ньому сам і хотів втримати його на собі, укорінившись в масткі чорноземи.
У прадіда не могло бути багато землі, та й невідомо, чи мав у спадку хоч клапоть батькового поля. Я в дитинстві нічого не розпитав про те в своєї бабці, його дочки Ядвіги. Думаю, мій юний вік зіграв у тому вирішальну роль. Але й густо засмічений червоною пропагандою, я не надто дослухався до рідких бабиних споминів, непохитно вірячи, що найбільша подія людства ‒ це революція в сімнадцятому році, а до неї все на світі було неправильним. А якщо неправильним, то про що питати?
Тепер можна лише почути німотну тишу біля бабиної оградки. Поки не вкрали, бо крадуть…
Й по крихтах збирати перекази живих, що вже досягли дуже поважного віку.
Нині майже нема відомостей про дідових братів та сестер: була рідна сестра, в неї два сини. Ще дійшло ім’я племінниці Рузі, Розалії. На цьому ‒ все… А збігло ледве сто років. Сто! ‒ що побиті страшними проваллями пам’яті і сліпої байдужості, породжених щільною облудою колонізатора.
Ті люди і долі існували в часі всього за п’ять десятиліть до моєї появи на світ.
Тотальне незнання минулого свого роду, помножене на мільйони українських родин, є частиною трагічної долі України. По мені має йти місток до майбутнього. Та за мною замість опор одні зотлілі головешки. І я більше знаю про Пушкіна, ніж про свого прадіда.
Він мені чогось не дав, я в нього чогось не взяв. Чи дам я?
Без пам’яті людина втрачає обличчя і гідність.
***
Як та річечка в Бистрику, теж Бистрик, так на бистрині і плинуло їх життя. Спочатку, здається, швидко й прозоро, а далі мулило, міліло, ледве не всихало.
В наші дні в криницях вода зникає. Спохватилися, рятують, верхів’я струмків технікою розкопують, річища поглиблюють, воду вертають. А людські життя? Як?
Про них мають знати живі.
Крім Ядвіги, старшої, було у Войцеха та Мар’ї ще двоє синів ‒ Владислав та найменший Павло. Найменший Павло і прожив найменше. Йому не вдалося надовго вхопитися за світ. Та пішов з братом в один рік. Мар’я ховала Павла вже вдвох з Ядвігою, та добре, що таки вдома, бо Владові Бог і того не дав. Світ виявлявся нещадним майже до всіх, хто у нього приходив.
Але те сталося трохи пізніше.
Молоді ж роки Войцеха та Мар’ї прийшлися на часи першої російської революції й аграрної реформи. Та поки будь-які рушення гуркотіли вулицями великих міст, вони мало хвилювали вивірене з діда-прадіда патріархальне життя, видаючись мізерним цивілізаційним узбіччям, допоки не торкалися сільського Всесвіту – паруючого весняного поля.
Столипінська реформа врешті обіцяла селянам землю. Ця звістка забриніла в повільному сільському повітрі, розірвавши усталене пруття свідомості. Власне поле було здатне перетворити змордовану нестатками людину на господаря своєї долі. Проте вартість землі вимагала надзусиль до напруги жил і безсонних ночей. Та Войцех не міг упустити можливості, як виявилося, єдиної у житті.
Не знаю, скільки купив прадід тої землі. Гадаю, в натузі обзавівся кількома десятинами пахучого чорнозему, що стали пуповиною його філософії.
Ми, сучасні, не відчуваємо дихання поля так, як це відчували наші предки. Може, колись то вернеться, але скалічена пам’ять відновиться не скоро. Не при мені, і не при нас. Але мої думки тут – то мій крок до цього.
Ментальні нащадки тих, хто вбив мого прадіда, й до сьогодні натхненно знаходять причини заборони права на землю.
Крига скресне…
Заради землі Войцех не пускав дітей до школи. Ядвізі на диво вдалося відучитися два класи. Людина, народжена біля землі і має бути біля землі ‒ ця дідова істина була грубшою за пласти чорнозему і товщу часу: з Божої волі людині дається життя, поле, й робочі руки, і цього достатньо, аби вона відчувала себе гідно. Все інше – мілке, дріб’язкове, лишнє.
Донині пам’ятаю, як бабця ревно шепотіла молитви польською, перебираючи пальцями саморобну корунку. Розмовляла з Богом…
Менші бабині брати в школі не були й дня. Навчання потребувало грошей, а їх все не вистачало на землю. Лише Ядвіга вміла читати й писати.
Колись вона ту грамоту передасть мені, і я пішов до школи уже з прочитаним Букварем.
Ядвіга була талановита.
Якось мені, малому, на домашнє завдання вчителька задала ліплення з пластиліну. Я натхненно заходився творити коня. Але невдовзі проблему ніг бідної скотини змогли вирішити лише чотири застромлені сірники, що вбачалися єдиним рішенням для творчого чоловіка з третього класу. Мої незбагненні потуги запримітила бабця, взяла до рук шматок зеленого пластиліну і вправними рухами швидко перетворила безформну грудку на довершену скульптуру коня.
Бабин зелений кінь простояв за скляними дверцями шкільної шафки цілу зиму й весну, я навіть хотів забрати його додому на літо, але на той час він виявися уже безногим і безголовим. А ще моя дитяча фотографічна пам’ять зберегла бабину фігурку робітника з лопатою…
Так що прадід про науку був неправий. Тільки я дивлюся з мого вже двадцять першого століття. А він з початку двадцятого, а може, й за всі століття до того.
Землі було підпорядковано все - куплену дитячу сукенку Мар’я віднесла сестрі, аби та зробила племінниці подарунок, щоб зайве не сердити батька додатковими тратами. Невідомо, чи взнала Ядвіга правду.    
Пишу це тому, аби стали зрозумілими їх сімейні статки на початку дідової землі та людської прірви ‒ Першої Світової війни.
----
Думаю, далі буде.......

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 05-03-2019

Співзвучний мені

На цю рецензію користувачі залишили 11 відгуків
© Вікторія Т., 03-03-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6820228099823 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …