Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2554
Творів: 46330
Рецензій: 90466

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Духкха

© Богдан Горгота, 05-02-2019
(Історія друга)

2005 рік

   Юрій Петрович не зайшов, а увірвався в лікарню. Вхідні двері смачно хряпнули за ним  і його громіздке тіло пронеслось коридором, залишаючи за собою вихор із суміші тютюну та дорогих парфумів. Його грубо обтесане обличчя, дбайливо виголене і зазвичай непроникне, палахкотіло, немов жерло вулкана. Молоденька сестричка, яка щось розповідала втомленому сухорлявому лікареві, тицяючи пальчиком в закарлючки лікарняної книжки, зробила було крок назустріч Юрію Петровичу, але застигла і швидко подалася назад.
̶  Господи, я ніколи його таким не бачила, – перелякано писнула сестричка, коли палаючий вулкан зник за дверима кабінету завідуючого кафедри. – Завжди такий витриманий, чемний… Що з ним трапилось?
̶  Та нічого особливого, минеться, – посміхнувся лікар. – Жінки і діти найспокійнішу долину можуть перетворити на вируючий вулкан. Добре, пішли, я ще раз огляну нашого дивного пацієнта, а трохи пізніше ти ознайомиш з цією історією шефа.

   Юрій Петрович кинув борсетку на шкіряний диван і сам, не роздягаючись, завалився поруч. Якийсь час, вгамовуючи емоції, він тупо дивився на букетик ранніх польових квітів у кришталевій вазочці, що стояли на журнальному столику поруч із диваном. Нарешті він зітхнув і підвівся, аби роздягнутися. І тільки тоді побачив перед собою молодого чоловіка з круглим, мов повний Місяць, обличчям, в клітчатій сорочці, яка стирчала навсебіч з-під широкого шкіряного паска, і в потертих стареньких джинсах. Молодий чоловік сидів на стільчику біля дверей і допитливо дивився на лікаря. Зазвичай, Юрій Петрович не терпів, коли його розглядають, мов «музейний експонат», і намагався коли жартом, а коли й з грубою прямотою дати знати співрозмовникові про цю свою рису характеру. Але ще більше він не терпів, коли хтось без його дозволу заходить в його кабінет.
̶  Ти хто? – нервово запитав Юрій Петрович, втупивши свій важкий погляд в молодика.
̶  Ангел, – спокійно відповів молодик.
̶  Ги, – все, на що спромігся Юрій Петрович, безпорадно лупаючи очима.
   Його несподівано огорнуло тепло спогадів далекого дитинства і бабуся з її нескінченними історіями про «колишні часи», в яких неодмінно фігурували легкокрилі ангели, що прилітали на допомогу людям. І саме вслід за цими швидкоплинними спогадами згадалася і непомітна скромна кругловида постать серед ординаторів.
̶  Андрій Ангел, – поправився молодик, підвівся і підійшов до письмового столу. – Я закінчив  ординатуру і ви обіцяли мені сьогодні…
̶  Обіцяв, – розплився в полегшеній посмішці Юрій Петрович і поглядом вказав на стільчик напроти письмового стола. – Сідай.
   Він швидко роздягнувся, сів за свій величезний письмовий стіл і почав перебирати акуратно викладені теки з паперами.
̶  Вибач… Не завжди вдається справитися з емоціями, – на цьому слові він застиг і знову уважно придивився до круглого обличчя молодика. – Слухай, а я випадково, зовсім випадково, не знаю твого батька?  
̶  Ні, – спокійно відказав Андрій. – Я безбатченко.
   На мить в повітрі зависла пауза.
̶  Отже, ти сирота, – проговорив Юрій Петрович, не зводячи погляду з молодика. –Вибач, але ти дуже схожий на одну людину… Дуже схожий… Але чому я це помітив тільки зараз?
̶ Психологічний стрес – це своєрідне перезавантаження свідомості. Ви якось згадували про цей феномен на лекціях.
̶  Говорив. Згадував. Та побудова теорії – це одна справа… Але ось твої папери.

   Юрко був задерикуватим і ображеним на весь світ підлітком, коли в його житті з’явився Сашко, з круглим, мов повний Місяць, неголеним обличчям і темними глибокими очима. Його широкий офіцерський пасок, з-під якого навсебіч стирчала клітчата сорочка, одразу викликав у Юрка непідробне захоплення. І Сашко подарував цей пояс Юркові. Але то було потім, а перша їхня зустріч відбулася на вигоні.
̶  Ти хочеш все життя лупцювати своїх опонентів? – спокійно запитав Сашко, закриваючи собою переляканих закривавлених близнюків.
̶  А тобі що до того? – буркнув роздратований Юрко. – Ти що, нянькою будеш у цих шмаркачів?
̶  Можливо у них, а може й у тебе. Все залежить від того, де саме я знайду дах над головою, – сказав Сашко і повернувся до близнюків: – Хлопчики, сьогодні поєдинок закінчився явно не на вашу користь.
   Юрко інстинктивно змикитив, що буде надзвичайно корисно мати поряд із собою цього неголеного дивакуватого хлопця.
̶  Шукаєш якогось закутку? – Юрко провів поглядом близнюків, які, оглядаючись, побігли до дому.
̶  Ну, не зовсім отак – «якогось закутку». Я шукаю окрему затишну кімнату.  
̶  Добре, пішли. Думаю, що окрема затишна кімната знайдеться в моєї бабусі.
   Бабуся не сперечалася і нічим не виказала своє невдоволення, навпаки, вона привітно посміхалася і кивала головою у знак згоди своєму улюбленому внучкові, але поселила Сашка не в одній із охайних кімнат своєї величезної хати, в якій жила сама, а в занедбаній літній кухні, яку ще торік хотіли розібрати, але плани сплутала якась оказія. Сашка не засмутив вигляд його житла. Він кинув на голу панцирну сітку ліжка свій потертий старенький чемодан і подався до лісництва. Юрко спробував піти за ним, але отримав рішучу відсіч.
̶  Хлопче, в тебе, крім уроків, купа роботи, то ж не думаю, що тобі варто вештатися за дорослими і зайнятими справами людьми. Втямив?
   Юрко тільки просопів у відповідь, але чомусь не образився.
̶  Юрку, а що то за парубок поселився у твоєї бабці? – вихопилася з-за хвіртки вертлява сусідка Ольга, щойно Сашко зник за поворотом.
̶  А тобі що до того? – настовбурчився Юрко.
̶  Ой, то ти ревнуєш? – засміялася Ольга і грайливо помахала пальчиком перед носом Юрка. – Не смій ревнувати, мій маленький коханцю, я тільки тебе одного люблю, – і зникла за хвірткою.
   Немов зачарований Юрко ще довго дивився їй услід, а вийшовши із ступору, поспішив до дому.
   Той день для Юрка тягнувся, мов рік. Аби не потрапляти матері на очі, яка використала вільний сонячний день для прання білизни, він прихопив вудочку і пішов до річки. І вперше не втягнувся у бійку із задерикуватими заболотянцями, яким сподобалося саме його місце. Юрко мовчки забрав вудочку і пішов далі за течією, і саме там, під похиленою вербою, насмикав окунців. Та задоволення від рибалки він не отримав, а тому змотав вудочку і потеліпався до дому. Мати забрала окунці, але не кинула їх ненажерливому рудому котові, а заходилася чистити.
̶  Занесеш бабусі Тетяні на юшку. Вона давно вже натякала мені про рибу.
̶  Тю, а чого ж вона сама мені не сказала? Я наловив би їй, – ожив Юрко.
̶  А то ти не знаєш своєї баби Тані… І заодно допоможеш Вірі, вона піде прибирати літню кухню. Там якийсь постоялець до неї прибився.
   Але Юрко не став чекати на сестру, а швидко допоміг матері з рибою і ледь не помчав вулицею на другий кінець села. Сашка ще не було, отож Юрко віддав бабусі рибу, трохи послухав її жалі за дідом Степаном, який помер три роки тому, і поспішив до літньої кухні.
   Шкіряний офіцерський пасок валявся на ліжкові поруч з чемоданом. Юрко обережно взяв його, злодійкувато оглянувся і приміряв на себе, покрутився перед старим тьмяним дзеркалом, обсмикуючи сорочку.
̶  Якщо подобається – дарую.
̶  Ой… – відсахнувся від дзеркала Юрко і хотів було швидко скинути пасок, та не зміг швидко його розстебнути. – Я того…
̶  Та не смикайся. Я сам колись мріяв про таку штуковину, – поблажливо сказав Сашко, оглядаючи кімнату. – Ось що, я тобі подарую цей пасок, а ти допоможеш мені трошки тут поприбирати.
̶  Запросто! – зрадів Юрко. – А може сестру почекаємо? Мама сказала, що вона прийде прибирати. А жіночі руки, сам знаєш…
̶  Нікого чекати не будемо.
   Поки прийшла Віра, то кімната вже була вичищена вправними руками Сашка, шибки на вікнах блищали, а речі були акуратно складені у древній скрипучій шафі. Баба Таня, кілька раз зацікавлено заглядала у двері, нарешті розчулилась і запропонувала майже новий матрац на ліжко з панцирною сіткою. Вірі залишилось тільки застелити постіль.
   Вже сутеніло і тільки зараз згадали, що до літньої кухні не була підведена електроенергія. Юрко розгублено почав щось вигадувати про пожежну безпеку, але заплутався у благих намірах вигородити бабу Таню, яка у своїй заощадливості іноді переступала межу, і замовк.
̶  Правда? – перепитав Сашко і заспокійливо поплескав Юрка по плечу. – От і добре. Протипожежна безпека – понад усе. Не переживай, з освітленням цього приміщення щось вигадаємо.
̶  Колись тут була гасова лампа. Я зараз спитаю у бабусі, – тихо проговорила Віра, оглядаючись навколо.
   Але нічого питати не довелось, бо в цю мить двері знову відчинились і на порозі стала баба Таня з вичищеною до блиску гасовою лампою в руках. Її кругле обличчя навіть у вечірніх сумерках світилося добротою, яка вмить розрядила ситуацію.
̶  Гасу тут вистачить на вечір, а далі вже купиш собі. Тільки купляй освітлений гас, аби стелю не закіптюжити. І це, мене звуть Тетяна Григорівна, а як тебе звати, бо ти зник якось так швидко?
   Віра взяла гасову лампу, поставила її на стіл і оглянулась, шукаючи сірники.
̶  Звати мене Сашко. Зник я швидко тому, що треба було на роботу влаштуватися, бо грошей в мене ото тільки на гас і залишилось.
   Баба Таня одразу насторожилась і Сашко, перехопивши її суворий погляд, швидко заспокоїв.
̶  Ось, п’ятдесят карбованців перший внесок…
̶  Сто рублів за місяць, – несподівано випалила баба Таня.
̶  Бабо! – разом вигукнули Віра і Юрко.
̶  Ой, та то я пожартувала, – відмахнулася від внуків і, водночас, ловким жестом перехопила гроші з рук Сашка, миттю переглянула купюри і заховала їх в кишеню халата під фартухом. – Живи, а там якось утрясемо з грішми. Правда, в мене там трохи лишилося доброго гасу для лямпи…
̶  Утрясемо це питання, – підхопив діловий тон Сашко.
̶  Ти починаєш мені подобатися.
̶  Бабо! – знову обурився Юрко, а Віра в цю мить знайшла за комином грубки сірники і чикнула одним, перевіряючи, чи не відсиріли.
̶  Все, я пішла…
̶  Одну хвилинку, – зупинив усіх Сашко. – Новосілля потрібно якось відсвяткувати. На дворі я бачив грубку…
   Сашко зовсім несвідомо зробив цю паузу. Віра, схилившись над столом, запалила лампу. Ніжне світло гасової лампи згустило тіні своїм сяйвом і окреслило обличчя дівчини та її волосся незвичними тонами. Віра, не звертаючи ні на кого увагу, зосереджено регулювала силу світла заржавілим коліщатком і при цьому ворушила своїми пухкими дитячими вустами. Це був фантастичний епізод, в якому непоказна на вид дівчина таємничим чином перетворюється на красуню і який Сашко запам’ятав на усе своє життя.
̶  Пішли, – баба Таня силою витягнула Юрка на двір.
̶  Бабо! – обурився Юрко. – А новосілля?
̶  На, – баба Таня несподівано витягнула з кишеньки халата гроші, які отримала від Сашка, і ткнула їх в руки онука, – відсвяткуєш новосілля дома, сам.
   Ошелешений такою несподіваною щедрістю Юрко опиратися не став і швидко почимчикував до дому.

   Вже ставши Юрієм Петровичем, він волів усе, що відбулося після того пам’ятного вечора, витерти із свого життя. А коли його син вступив у підлітковий вік, то пішов до церкви і поставив свічку напроти ікони, з якої дивилися сумні очі.
̶  Господи! Якщо вже ти не можеш позбавити чоловіків цього дурнуватого періоду в нашому житті, то зроби хоч його коротеньким. Тиждень, думаю, і цього досить, – а вже за мить крізь сум і скупу чоловічу сльозу проступила посмішка. – Ти правий, навіть за день можна наробити стільки дурниць, що потім все життя прітимеш, аби скоєне якщо не виправити, то хоч згладити.

   Весілля Сашка і Віри стало несподіванкою не тільки для Юрка.
̶  Ти що, стара, з глузду з’їхала? – лютував батько, коли дізнався від матері про таку подію. – Та воно ж ще мале, ще школу не закінчила… Чи вже согрішила?
̶  Не мели дурниць, – спалахнула мати. – У них справжнє кохання! Жінкам не часто випадають справжні почуття! І я не хочу, аби моя дочка проґавила такий шанс!
̶  А то! – кричав батько. – А ми шо, без любові одружилися? Ми шо, через собаче весілля пройшли? Я он тебе до сих пір люблю і шо з того?
̶  Отож! Аби ти справді мене любив, то не питав би, «Що з того?». Справжнє кохання не ставить запитань! Аби твоя воля, то ти не тільки зі мною одружився, ти б ще з десяток баб до хати притягнув!
   Ця батьківська розмова застала Юрка на горищі і він не звернув би уваги на цю суперечку, бо вже звик до них. Але ж мова йшла про Сашка. В Юрка не було брата, не було друзів, він завжди був сам і поява Сашка розбудила в ньому дивні теплі почуття… Одним словом – Юркові просто було добре поряд із Сашком. Добре було навіть помовчати тихим теплим весняним вечором під крислатим ясенем на подвір’ї бабусі. Сидіти мовчки на лавочці поряд із Сашком. І те, що Віра відбирає в нього єдиного друга, скаламутило Юрка до глибин душі. Він занімів на драбині і від розпачу навіть не витирав сліз, які пробивалися із затуманених жалем очей.
̶  Ану всі замовкли! – гримнула баба Таня і Юрко завмер на драбині з надією, що це безглузде весілля таки не відбудеться. – Ти, Петре, припни губу і слухай, що тобі жінка говорить…
̶  Мамо, Вірунчик ще дитина, їй ще вчитися треба. Я вже домовився з медиками і вона буде вчитися в медичному інституті і там знайде собі достойну пару, а не цього пристаркуватого парубка! – швидко прокричав батько.
̶  Не переч матері! І не перебивай! Віра вже не дитина, а доросла жінка і я це бачила власними очима. А ти питав її, чого саме хоче вона? Чи ти думаєш, що все має статися так, як тобі того хочеться? Один Бог відає, що з нами станеться і ким ми станемо! Я ж, принаймні, не чула, аби Віра горіла великим бажанням вчитися на медика, але спитаю. Але чим тобі той хлопчина не догодив? Що сирота? То я вже придивилась до нього – чудова пара буде для Віри!
   Юрко не став слухати кінця суперечки, а мовчки зліз з драбини і побрів до річки. Його роздирав розпач. Він недолюблював сестру, яка постійно скаржилася на нього, а зараз він просто її зненавидів.
̶  Дурепа… Жаба… Що Сашко знайшов у ній?.. Вона ж страшна, як ніч, – бурчав Юрко, зводячи злість на порхавках, які після теплого травневого дощу заполонили весь вигін.
̶  А чого мій любчик такий сумненький?
   Рука Ольги м’яко лягла на його плече і Юрко вмить забув про все.

   Отямився Юрко вже глибокої осені, після весілля, на якому відгуляло ледь не все село. Вони сиділи на лавочці і прислухалися до тихої чарівної ночі, яка дарувала останнє тепло перед сумними зимовими холодами. Небо було чистим і зоряним.
̶  Давай одружимось, – несподівано бовкнув Юрко і замовк, уявивши батька, та й мати навряд чи зраділа б. Але впертість штовхала його далі. – Мені скоро шістнадцять, отримаю паспорт і… Досить з мене і восьми класів. Я хочу до тебе, хочу на волю!
̶  Ти ж не забувай, що мені вже вісімнадцять, – тихо проговорила Ольга і Юрко, відчувши сум в її словах, обняв її за плечі.  
̶  То й що? Моя мати на чотири роки старша від батька. І що? Живуть собі.
   Ольга схилила голову на плече Юрка і хлопець збуджено затремтів.
̶  Мені дуже добре з тобою, – тихо проговорив Юрко.
̶  Ти кажеш, що батько хотів, аби Віра поступала в медичний? – Ольга випросталась від несподіваної думки, яка швидко сформувалася в план.
̶  Так, в медичний. Він казав, що вже з кимось домовився. В нього багато друзів у місті. Принаймні, він так говорить, – байдуже проговорив Юрко, керуючись власними емоціями, які солодким туманом оповили його свідомість.
̶  Значить, в медичний тепер поступиш ти.
̶  Ти що, з дуба впала? – отетерів Юрко. – Нахолєри він мені, той інститут! Мені аби ту довбану школу швидше закінчити і – гудбай! Я шофером буду – оце моє!
̶  Тобі треба хімію підтягнути, хоча б на трієчку, і мову. З мовою і літературою я тобі допоможу, а от хімію здолати муситимеш сам, – тихо і впевнено говорила Ольга. Вона мов і не чула збудженого монологу Юрка.
̶  Перестань! Я не буду вчитися в медичному, бо не хочу!

   Новий 1975 рік Юрко зустрічав у веселій компанії студентів медичного інституту, а весною того ж року він зіштовхнувся в універмазі з сестрою. Юрко ніколи не звертав уваги на тихе, мов мишка, сутуле, замкнуте у собі дівчатко, яке було його старшою сестрою. Ну хіба що штурхоне, коли пожаліється матері на вибрики брата, чи коли побачить, що вона тихо плаче в куточку. Юрко не любив, коли при ньому пускають слині та сльози. І ось зараз перед ним стояла впевнена в собі жінка, з високо піднесеною головою, відкритим поглядом і радісною посмішкою на свіжому доглянутому обличчі.  
̶  Опа! – дихнув перегаром Юрко, а сестра зморщилась і відхилилася. – Радий тебе бачити, правда радий! Слухай, давай зайдемо до пивнухи, тут поряд, посидимо, поговоримо.
   І вже через кілька хвилин Юрко замовляв пиво, розсипаючись у компліментах миловидній продавчині. А коли впав за стіл, то його мов заклинило. Віра не відмовилась від пива, але зробивши тільки один ковток, зморщилась і відсунула щербатий запінений скляний кухоль подалі. Юрко залпом вилив у себе кухоль пива і потягнувся за Вірчиним.
̶  Будеш? – облизав спраглі губи.
̶  Ні, – сумно хитнула головою Віра і радість від зустрічі з братом швидко розтанула в її погляді.
   Юрко швидко допив і другий кухоль. Полегшено зітхнув і мовчки витягнув цигарки. Він, не криючись, вже міркував, як би швидше спекатися сестри.
̶  То ти ще й куриш…
̶  А чому б і ні?
̶  Але ж почалася сесія… Як ти в такому стані підеш на екзамени?
̶  Зараз у нас заліки, а екзамени через неділю, – Юрко схилився через стіл і поволі випустив тютюновий дим на Віру. – І знаєш, мені, власне, начхати. Батько мене сам сюди впихнув, то хай сам і здає екзамени.
̶  Я піду, – Віра підвелась і якусь мить жалісливо дивилася на брата.
̶  Йди.
   Віра пішла. Юрко нервово кинув недопалок в порожній кухоль з-під пива і пішов до гуртожитка відсипатися. А ввечері він вже святкував початок сесії на квартирі красуні Анжели. Виявилось, що в неї був день народження. Юрко, не одягаючись, вихопився на вулицю і майже годину ганяв таксиста по місту, аж поки не купив величезний букет троянд. Заодно, для хоробрості, перехопив у кількох генделиках кілька чарчин коньяку.
̶  Ти такий милий, – засяяла посмішкою Анжела під радісні вигуки компанії.
   І Юрко, засліплений цією посмішкою, потягнувся до красуні.
̶  Обережно, – Анжела рвучко відхилилась від неприємного подиху і букет троянд впав на підлогу. – Тримай себе в руках.
̶  Тільки один поцілунок вдячності, – прохрипів затуманений емоціями Юрко і силою згріб тендітне тіло красуні в обійми.
   Анжела почала мовчки пручатись, гидливо уникаючи поцілунків. Весела компанія якусь мить отетеріло спостерігала за боротьбою. Нарешті з місця підхопився Денис і ловким рухом відірвав Юрка від Анжели.
̶  Ти чого? – набусурманився Юрко.
   Хміль і злість запаморочили йому свідомість, краєм ока він побачив, як Анжела серветкою витерла своє обличчя і побігла на кухню. Юрка почало тіпати.
̶  Вийди і просвіжись, – Денис пальцем, гидливо, штовхнув Юрка в груди.
̶  А то шо?
   Денис жестом зупинив хлопців, які почали підводитися явно не на допомогу Юркові. Дівчата перелякано притихли.
̶  Вийди. Я по-доброму прошу.
̶  А якщо не вийду?
   Юрко був не тільки на голову вищим за Дениса, але й масивнішим, і саме відчуття переваги в силі спровокувало його п’яну свідомість на необачний крок. Він цілився у дбайливо доглянуту зачіску Дениса, але рука пронизала повітря і Юрко, втративши рівновагу, завалився на підлогу. А від різкого удару зверху по голові він втратив орієнтацію в просторі і часі. Ще за мить хлопці витягнули Юрка на вулицю і кинули на цемент біля під’їзду.  
̶  Рагуля, – впало на нього гидливе разом із одягом.
  
   Юрка забрали вранці з міліцейського відділку батько із Сашком.
̶  Тату, я сам відвезу його, – похмуро сказав Сашко, коли немічне від пиятики тіло запхали до «бобика».
   Свідомість Юрка почала пробиватися з хмільного туману тільки тоді, коли автомобіль почало гицати на вибоїнах ґрунтової дороги. Разом із свідомістю спливли сцена гучної пиятики в генделику біля гуртожитка і… Юрко виразно побачив дівчину, яка попрощалася з хлопцем і побігла до дверей, які він ніяк не міг відчинити.
̶  Ти такий п’яний, Юрку, що ломишся не в ті двері. Твій гуртожиток напроти.
̶  То ти мене знаєш? От і добре. Я йду до тебе, – і завалився на тендітне тіло дівчини, що мало означати в його уяві гарячі обійми.
̶  Давай я відведу тебе… до тебе… Ох і тяжкий ти…
̶  Як відведу? – Юрко несподівано випростався. – То ти також гидуєш мною? І тобі моя пика не подобається? Га?.. Сука…
   Ударом в обличчя він звалив дівчину на землю і почав бити її ногами…

   «Бобик» зупинився в пущі перед невеликим лісовим будинком. Сашко відчинив дверцята і кивнув головою.
̶  Вилазь. Приїхали.
̶  Ні, – гикнув Юрко, виглянувши у пройму. – Вези додому.
̶  Побудеш тут, поки все заспокоїться.
̶  Сам побудеш тут, глистяка… Вези додому…
   Хто б міг подумати, що завжди витриманий, чемний і худенький хлопчина Сашко зможе одним рухом висмикнути важерне обвисле тіло Юрка крізь тісні дверцята автомобіля і кількома ударами кинути його в глибокий нокаут.

   Позаду них стіною піднімався правічний ліс, а перед ними сердито пінився посеред гранітних брил, вигравав бурштиновими бризками в променях призахідного сонця Жерев.  
̶  Відвезеш мене завтра до міста.
̶  А може варто перечекати тут, поки все вляжеться?
̶  Перечекаю. А далі? Знову чекати? Чи позичити в сірка очей та вдавати, що нічого не сталося? Поїду. Зайду до Василини, якщо вона захоче мене бачити… Всеодно, треба їхати.
̶  То ти знаєш ту дівчину, яку побив?
̶  Знаю. Вона з фізмату, з педагогічного. Там у мене купа знайомих хлопців, я їм збагрював всю провізію, яку батько привозив чи передавав.
̶  Правда? – Сашко здивовано повернувся до Юрка. – А як же ти жив? Без стипендії, без батьківської допомоги?
̶  Заробляв, – скупо посміхнувся Юрко. – Принципово не хотів жити за рахунок батьків, тому одразу ж знайшов роботу. Частенько після лекцій, з хлопцями з педагогічного, їздив розвантажувати вагони. Гравій, вугілля, скловата – та що завгодно, аби платили. А платять, знаєш, дуже добре. За місяць, при доброму розкладі, можна заробити, як мінімум, триста «рябчиків». В педагогічному вже давно була бригада вантажників. Я до них зовсім випадково потрапив.
̶  І всі гроші ти…
̶  Пропивав, – сумно посміхнувся Юрко. – Всі. Не повіриш, але іноді навіть не вистачало і тоді я йшов позичати на випивку. У хлопців ніколи грошей не було, то я ходив позичати до дівчат. Отак і з Василиною познайомився.
̶  Заробляв. Пропивав. Позичав. Заробляв. Віддавав…
̶  Не завжди, – зітхнув Юрко, видовбав п’ятою в землі ямку і затоптав в неї недопалок.
̶  Що, «не завжди»?
̶  Не завжди віддавав. Я вже й не пам’ятаю, кому винен дрібними – це по трояку чи по п’ятаку. Одній Наталці з філологічного я винен більше двохсот карбованців. Я до них тверезим ніколи не заходив і якось по п’яні пообіцяв Наталці навіть одружитися, тоді борг, мовляв, у сімейному бюджеті розчиниться.
̶  І що Наталка?
̶  Не знаю. Вона ще зимою захистилася і десь поїхала. На роботу.
   В повітрі запала тиша. Сонце зависло над верхівками дерев і гидливо втягнуло в себе сяюче проміння. Навіть Жерев замовк.
̶  В нас був останній екзамен з хімії, коли Наталка пішла за призначенням на роботу. А на екзамені хімік, пристаркуватий холостяк, почав мацати мені коліно і прозоро так натякати. Ну, я отримав своє законне «уд» і ввечері перестрів цього… хіміка, він у приватників разом з колегою знімав врем'янку, і добре віддубасив його. На крики вискочив його напарник, так я і його штахетою вирубив. І пішов одразу на вокзал. Поїхав до приятеля на Чернігівщину, і там, в селі, пропиячив усі канікули. А про Наталку оце зараз тільки і згадав, – Юрко знову витягнув цигарки і закурив. – І все оце відбувалося на очах Ольги… Знаєш, я тисячу раз за цей рік проходив повз кімнату де вона жила з філологами старшокурсниками і жодного разу не зайшов до неї. А при зустрічі відвертався… Згадав оце Вересаєва і його «Всі підлітки – потенційні негідники». Дядько правий на всі сто. Але до цього варто додати ще одне і дуже важливе – часто, дуже часто, чоловіки залишаються підлітками до своїх останніх днів… Отож, друже, завтра я маю бути на заліках. І завтра я маю щось почати робити, аби до віку не залишитись підлітком. Без варіантів.
   Сонце позолотило верхівки вікових сосен і Жерев ожив, весело зашумів поміж мовчазних гранітних брил.

   ̶  …Послухай мене… Не перебивай… Сину, аби я так гарячкував, то тебе не було б на цьому світі. Просто не було б… Ти чуєш мене?.. Отож! Не гарячкуй. Уникай радикальних дій хоча б сьогодні. Спробуй зосередитися на позитиві і не накручуй себе різноманітними історіями, які зараз пруться до твоєї голови. Відкинь усе і залиш тільки позитив… Сину, тільки позитив і нічого крім позитиву… Так треба, аби потім проаналізувати… Ну було ж у вашому спільному житті щось яскраве, радісне, щасливе для вас обох!.. Такого не може бути! Було, сину, було, бо ви ж кохали одне одного і зустрічалися не один день… Ні, сину, психологічна несумісність рідко, дуже рідко проявляється поміж чоловіком і жінкою. Тут інше… Давай ми ввечері зустрінемось і поговоримо…  Завтра? Чому завтра?.. Добре, завтра о шостій в кав’ярні… Правильно, мамі, з її хворим серцем не варто знати про це… І сестрі… Зауваж, твоя мама і твоя рідна сестра – жінки з їх природним світоглядом максималістів… Ну такими їх Бог зробив! І такими вони повинні бути, аби успішно виконувати покладені на них функції. А ми з тобою, сину, чоловіки. І як справжні чоловіки повинні бути витриманими і розсудливими, і ніколи, чуєш, ніколи не поспішати з висновками. Такими нас хоче бачити Бог і такими ми маємо бути… Добре, я радий, що ти зрозумів і заспокоївся. Правда, сину, радий… До зустрічі, –обличчя Юрія Петровича проясніло і він задоволеним поглядом оглянув свій кабінет, а зупинившись на вишитому портреті Шевченка, підморгнув йому. – Малі діти спати не дають, а великі… Мовчу, Григоровичу, мовчу, бо мені дійсно гріх нарікати. Життя прекрасне у всіх його проявах!
   У двері тихо постукали, а за мить вони прочинилися і на порозі стала молоденька сестричка з реанімації.
̶  Юрію Петровичу, в нас неординарна ситуація…
̶  Неординарна чи надзвичайна?
̶  Ну… ми з таким ще не зіштовхувалися…
̶  Добре. Переодягнуся і почнемо розбиратися, – і Юрій Петрович розплився у блаженній посмішці, а коли двері зачинились, він встав з-за столу і підійшов до портрета Шевченка. – Отак, Григоровичу, життя продовжується. У всіх його проявах. І знаєш, я задоволений своєю роботою, бо тут часто трапляються неординарні ситуації.

   Юрій Петрович, мугикаючи під ніс якусь веселу мелодію, зайшов до реанімації.
̶  Ну, і що в нас тут такого неординарного?.. Опа! Сергійович знову тут? Так, а чому ви поклали його в реанімацію?
̶  Ну… – сестричка багатозначно знизала плечима. – Він вимагав інтенсивної терапії саме в реанімації, бо в нього знову розболілася нога.
̶  Добре. Вкачайте йому снодійного і нехай вже тут відіспиться. А як потрібне буде місце в реанімації, то вивезете його в палату.
̶  Микола Сергійович уже спить. Я одразу ж зробила так, як ви оце сказали, аби він не нервував.
̶  Надійко, ти молодчинка, – Юрій Петрович заглянув у відкриту теку, яку сестричка тримала перед собою. – Ну, і що ж у нас неординарного?
̶  Ваш племінник, – Надійка показала рукою на сусіднє ліжко.
̶  Що саме не так з Володькою?
̶  Все не так, Юрію Петровичу, і все так. Водночас. Сьогодні о сьомій тридцять сім його привіз батько. Хлопчик був у стані глибокої коми із збереженими реакціями на больові подразники, з пригніченими сухожилковими та зіничними рефлексами, з розладнаним диханням, з артеріальним тиском менше шести десяти. Батько не зміг пояснити причину недуги. Мирослав Антонович, черговий лікар, підготував алгоритм інтенсивної терапії за протоколом гострої інтоксикації…
̶  Ну і? – Юрій Петрович прислухався до рівного дихання Володьки. – Він спить?
̶  Так.
̶  Ви вводили снодійне?
̶  Ні. Ми не встигли нічого зробити. Коматозний стан стрибком, в одну мить, перейшов у глибокий сон. У глибокий здоровий сон. Артеріальний тиск сам собою піднявся до ста двадцяти. От так от. А ось експрес-аналіз крові… Він також підтвердив, що хлопчик абсолютно здоровий. Все в нормі.
̶  Отже, хворого прийняв і оглянув Мирослав Петрович?
̶  Так.
̶  Діагностував вид коми також Мирослав Петрович?
̶  Так. Алгоритм першої допомоги також.
̶  Петрович знає свою справу, тут без питань… А коли саме помітили так званий стрибок із коматозного стану в глибокий сон?
̶  Ось зафіксовано точний час зміни показників життєдіяльності організму, бо саме в цей час ми мали почати інтенсивну терапію за протоколом гострої інтоксикації.
̶  Повинні були почати терапію, але не почали, бо стан хворого змінився в одну
мить? Я правильно зрозумів?
̶  Правильно.
̶  Отже… Дійсно, не стандартна ситуація… – Юрій Петрович придивився до хворого і, несподівано посміхнувшись, повернувся до сестрички: – Надійко, відвези Сергійовича в його палату, а то він зараз почне весело хропіти.
̶  Добре. У випадку чого – погукаєте.
̶  Дякую, – Юрій Петрович присів на ліжко і м’яко поплескав Володько по щоці. Хлопчик солодко потягнувся і розплющив очі.
̶  О, дядько Юрко, – оглянув палату. – Це мене тато привіз до вас в лікарню?
̶  Тато.
̶  Хвилювався, мабуть, – позіхнув, – а дарма, я й дома виспався би.
̶  Чому ж дарма? Ти був непритомним, в тяжкому стані і тато не міг не хвилюватися. І ось саме про твою хворобу нам треба поговорити. Треба де-що з’ясувати.
̶  Згоден, – кивнув головою Володька. – А ви не будете сміятися, коли я вам все-все розповім?
̶  А чому я маю сміятися?
̶  Тому, що все схоже на казку. На казку про Ангела.

   Юрій Петрович уважно переглядав папери на столі. Переглянув теки. Знову придивився до стосика друкарського паперу, на якому виразно виділявся відбиток нещодавно написаного тексту. Нарешті втупив задумливий погляд у вікно, барабанячи пальцями по лакованій поверхні стола в такт своїм думкам. Щось згадав, поспіхом взяв із шухляди маленький ліхтарик і підійшов до стільця біля дверей. Яскраве світло ліхтарика одразу ж висвітило бліді сліди кросівок на дбайливо вимитій підлозі. Юрій Петрович підвівся, вимкнув ліхтарик, обережно відчинив двері і виглянув у коридор. Напроти за столом сиділа чергова сестричка і щось швидко записувала в журнал.
̶  Людочко, – тихо покликав Юрій Петрович і, а зустрівшись з її поглядом, так же тихо запитав: – до мене в кабінет ніхто переді мною не заходив?
̶  Ніхто. Ви самі відімкнули двері. Ключі від кабінету тільки у вас.
̶  Ти впевнена?
̶  Так, я якраз приймала зміну, коли ви прийшли, витягнули з борсетки ключі і відімкнули кабінет, а ключі знову поклали в борсетку. І зайшли. Після вас також ніхто не заходив… Здається…
̶  А чому здається?
̶  Тому, що десь за пів години по тому з вашого кабінету вийшов молодий чоловік, але я не бачила, коли він заходив. Може я в палату на хвильку заглянула і пропустила його. А що хіба?
̶  Круглолиций?
̶  Круглолиций, в новій клітчатій сорочці, бо вона стирчала навсебіч з-під паска, в старих потертих джинсах і в дешевих кросівках.
̶  В дешевих кросівках?
̶  Так, в дешевих китайських кросівках. А що, він щось украв?
̶  Та ні, все нормально, – пробурмотів розгублено Юрій Петрович і зайшов назад у свій кабінет.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Вікторія Т., 07-02-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3313798904419 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …