Ввечері на вулиці пройшов дощ, і волога свіжість, яку він залишив по собі, тепер вчувалася в усьому навкруги: у дрібних краплях на вікні, на блискучій бруківці вулиці, у лапатому листі каштанів, що росли у дворі. Гамір міста поволі вщухав, і йому на зміну приходив лиш далекий стукіт кінських копит - то були кінні патрулі міліції, що зазвичай опосередковано віщували прихід ночі, пори тихої й спокійної.
Професор Одинський зосереджено витер носовичком кутики рота й поглянув у вікно. Темніло. Він неквапом відсунувся від столу, на ходу знімаючи зі своїх грудей кухонний рушник, та відсунув порожню тарілку. Повечеряв він ситно і загалом непогано - якщо так можна назвати, звичайно, трапезу, що складалася з декількох скибок білого хліба, цибулі й холодної котлети. Раніше б він і уявити собі не міг, що цим можна наїстися, а, тим паче, повноцінно повечеряти - але то було раніше, і повернути це "раніше" вже було не під силу нікому.
До кухні зайшла висока худорлява жіночка одного з професором віку. То була його дружина, Катерина, яку професор, коли був у гарному настрої, лагідно називав на французський манер Катрін. Єдина розкіш з минулих часів, яку пан Одинський міг дозволити собі по сей день, з-поміж усіх інших.
- Повечеряв? - запитала вона тихим голосом, у якому вчувалася безнадійна, перманентна гіркота. Такий голос буває тільки у людей, які усвідомлюють, що весь навколишній світ котиться до всіх чортів, і нічого радісного у цьому немає.
- Угу, - мугикнув професор і поправив на носі свої поцарапані окуляри-пенсне.
- Принести чого-небудь випити? - ще більш безрадісним тоном запитала жінка.
- Ні, - лаконічно відповів Одинський. - Краще принеси газету.
Вона повільно зникла у надрах квартири, яка насправді була лише частиною колишньої оселі Одинських. Після падіння Директорії і встановлення соціалістичного ладу, дві треті усіх кімнат, що їми володів професор, забрали й передали зовсім чужим йому людям - шкільному вчителю з Житомира, Остапу Панасюку, та єврею-діячу - із комуністів! - на ім'я Мануель Райнер. Зі своїми сусідами пан Одинський дуже швидко потоваришував, ба навіть більше, - час від часу вони разом вечеряли; та все ж десь глибоко у душі професор шкодував про свою колись простору оселю. З якогось боку цей жаль був цілком справедливим, та з іншого - просто безглуздим. Адже тих кімнат його квартири все одно вже було не повернути, як і десятки інших речей, що пішли у небуття разом із минулими часами.
Прочитавши вечірню газету й випивши чашку чаю, профессор струсив зі своєї розкішної, проте вже сивіючої бороди хлібні крихти та пішов на спочинок. Так вийшло, що вечеряти йому тепер доводилося на кухні (і це було ще цілком прийнятно), а спати - у своєму колишньому кабінеті, що взагалі нікуди не годилося. Приміщення кабінету було замалим і затісним для його масивних габаритів; сюди уміщалося лише одне ліжко, тож спати тепер вони з дружиною мали разом, збившись докупи і ризикуючи ненароком зіштовхнути один одного на підлогу. Крім того, єдине вікно, що було у кімнаті, виходило прямісінько у двір, на під'їзд, тому щоранку професор просинався від вереску дітлахів і роздратованого крику їхніх maman.
Професор важко умостив своє старече тіло у ліжко й голосно повідомив свою дружину, що поралася с посудом на кухні, про те, що ліг спочивати. З сусідньої кімнати донеслося ледь чутне мугикання, і знову загримів посуд у мийці. Професор задоволено кивнув, відкинувся на відсирілу від вологи подушку і поринув у сон.
Однак не минуло й декількох годин, як професор Одинський прокинувся. Навколо стояла глупа ніч, а з вулиці йшло м'яке жовтаве світло ліхтарів. Професор просто лежав, розплющивши очі, і ніяк не міг зрозуміти, чому саме прокинувся: чи тому, що замерз від вологого холоду у квартирі, чи тому, що щось порушило його сон. Тільки що?
Десь здалеку долинуло глухе, мов з-під подушки, гарчання двигуну. Зашурхотіли по бруківці шини, по вузькому двору зайшлося слабке відлуння. За темними фіранками раптом яскраво спалахнуло й згасло світло: автомобільні фари. Прогарчавши ще секунд з тридцять, мотор заглух, і гучно грюкнули двері.
Професор раптом відчув, що більше не відчуває того неприємного вологого холоду, що стояв навколо. Його прикувало до ліжка, а тіло зробилося чужим, мовби мертвим, - ніяк не хотіло слухатися його. Точніше, воно все-ж таки слухалося, от тільки він сам не хотів ворушитися. Не хотів, бо боявся, що якщо поворухнеться - то переконається, що не спить, що звук мотору на дворі і гуркіт дверей реальні. О, як багато би він віддав, аби це все виявилось просто нічним жахіттям, але...
Поруч поворухнулося тепле сонне тіло. Катрін.
- Що це таке? - важким від сну язиком пробурмотіла вона, ледь-ледь припіднімаючи голову й вдивляючись у темряву. - Що за шум?
Професор боявся відповідати їй. Бо якщо він зробить це, то переконається у дійсності всього навкруги - і темної ночі, і вуличних ліхтарів, і тієї чорної машини у дворі... Так-так, саме чорної. Він знав це, хоча й не бачив, не визирав у вікно. Його наче струмом вдарило, коли поруч з ним заборсалася в ліжку Катрін, намагаючись підвестися й піти виглянути надвір.
- Лежи-лежи, - пробурмотів він і раптом здригнувся, почувши свій голос. Наче то й не він говорив, а хтось за його спиною, - таким чужим видався він йому. - Я піду, гляну.
- Ні-ні, я теж. - Катрін встала й повільно підійшла до вікна. За нею став своєю огрядною постаттю професор Одинський. Він відсунув убік фіранки й глянув у двір.
Між двома великими каштанами, що двома лапатими тінями нависали над крихітними вогниками ліхтарів, стояла невеличка чорна машина. Така, як ото, бува, їздять по центру міста, розвозячи усіляких великих шишок із партії, головних міліціонерів і... ще декого. Навряд чи, що б зараз, о першій годині ночі, до цього двору завітав якийсь партійний бонза чи офіцер. Тож єдиними, хто б міг оце приїхати, були вони.
Професор Одинський прикипів поглядом до чорного "воронка", який стояв у дворі, і навіть не помітив, як сильно його рука стискає плече дружини. Та їй також було до цього байдуже. Адже коли до тебе у двір посеред ночі приїздить чорний "воронок", то все навколо стає байдуже. Геть усе, крім того, до якої квартири вони постукають. А в тому, що то були саме вони, професор уже перестав сумніватися.
Знову грюкнули двері машини. З неї один за одним, мов огірки з бляшанки, вилізли двоє дужих молодиків у блакитних кашкетах і польовій формі з просторими галіфе, а за ними - ще двоє загадкових особистостей у чорних шкіряних пальтах і фетрових шляпах, насунутих на самісінькі очі. Професор Одинський знав, що двоє молодиків у формі - то виконавці. Вони можуть вибити двері або зуби, чи пристрілити когось, однак без вказівки когось із тих двох у шкіряних пальтах вони нічого не варті. Лише гора м'яса. Жорстокого, слухняного м'яса, проте незлобного, а тільки безпросвітньо тупого. Коли вони повилазили із машини, то рішуче попростували швидкими кроками до входу в під'їзд. Попереду, звичайно ж, ішли двоє "пальт", "м'ясо" слідувало за ними.
Дійшовши до дверей, вони зупинилися, перекинулися парою слів, і один із них почав щосили грюкати кулаком у двері. Професор Одинський побачив, як по всьому будинку вмикається світло; де-не-де у вікнах він помітив постаті своїх знайомих та сусідів. Здавалося, що в будинку вже не спав ніхто. Очі всіх його мешканців були намертво прикуті до чорного воронка та його пасажирів, що безжалісно грюкали у двері під'їзду, віщуючи комусь дуже близький кінець. Так грюкала сама смерть.
Професор Одинський раптом усвідомив, що вже з хвилину не дихає. У грудях раптом забракло повітря, а коліна зрадливо затремтіли й перестали тримати його на ногах. Він поволі осів, але в останню мить опанував себе і підвівся. Сумніву майже не було - то прийшли по його душу. А по чию ж іще? До кого тут приходити? У всьому будинку не живе більш інтелігентної, а, значить, небезпечної для радянського уряду людини... Хоча, можливо, їм потрібен хтось зі своїх, як Райнер, або якийсь "іноземний розвідник", що відмовився свого часу дати на вулиці якомусь пролетару-п'яниці копійчину на випивку, і той написав на нього донос. Але...
...У Одинського було передчуття. Лихе, тривожне, в стократ підсилене слизькою вологістю осіннього повітря передчуття, якого він не міг позбутися навіть при думці, що зараз сам накличе на себе лихо. А як же інакше? Чи ж це не він свого часу був знайомий зі Славинським, тим самим, що був депутатом Центральної ради, а тепер живе десь у Чехії в еміграції, і про якого Одинський вже нічого не чув ось уже як десять років... Так-так, це може бути все через Славинського... Хтось написав на нього донос, що, мовляв, колись знався із прибічником західного імперіалізму. Та ще й з есефом, та ще й з націоналістом! До того ж, наскільки було відомо самому Одинському, Славинський ще був живим. А отже, теоретично він міг би підтримувати з ним зв'язки. От халепа, але хто тільки міг дізнатися про це?
Професор недовірливо глянув на худу постать своєї дружини, та одразу ж відкинув цю бридку думку геть. Що? Катрін? Після тридцяти років сумісного життя та шлюбу по любові? Ніколи. Та й потім, коли б вона встигла написати донос? Адже він майже весь час проводить вдома. Окрім тих випадків, коли він читає лекції з латини в інституті... Тоді вона б могла... Та ні, Боже, ні, що за маячня?! Вона не зробила би цього, ніколи! Точно так же, як не зміг би цього зробити він.
Але хто ж тоді?
Це міг би бути Панасюк. Цей хитрий селюк, що вибрався до Житомира з якогось глухого поліського села, а потім переїхав до Києва, міг щось знати. Авжеж, коли вони, бува, разом вечеряли (ну, й випивали, звичайно), Одинський міг розповісти йому про те, як гарно було жити при царі, та й при Раді, та й при всіх тих "білих", "мазепах" та "інтервентах", що панували Києвом до приходу червоних. А Панасюк - людина хитра, це видно по його очах. Доніс на Одинського - забрав собі його кімнати - розширив квартиру. Ну чим же не вигода?
Та якщо вже йдеться про вигоду, то тут просто не могло обійтися без єврея. Райнер! От же, хитра зміюка! Це все він. Авжеж, хто б іще пішов би на таку підлість, як доносити на свого сусіду, як не він - цей вдаваний комуніст, а на ділі - екс-непман, підпільний комерсант, таємний багатій! Ох, чому ж Одинський не встиг донести на нього першим, адже він знав, знав, що цей єврей проводить якісь оборудки за спиною у радянського уряду! Можливо, написав би він донос раніше за Райнера, то урятував би собі життя.
А може то все-таки не Райнер? На своєму віку Одинський знав багато євреїв, і ще жоден не заподіяв йому особливої шкоди. Серед них було багато інтелігентних, заможних людей. Людей, що просто за своїм соціальним статусом не могли бути підлими. Райнер, скоріш за все, один із них; тільки зараз, коли уряд вишукує з-поміж однопартійців "троцкістів", він має вдаватися до хитрощів і крутитися, аби хоч якось пережити ці страшні часи. А професорові він довірився, бо знав, що професор - людина честі й совісті. Що він ніколи ні на кого не "настучить". Якщо це так, то й сам Райнер не здатен ні на кого донести.
Однак хто ж тоді винен?
Цілком ймовірно, що хтось із студентів. Скільком з них Одинський перетис горлянку, коли вони приходили здавати екзамени з латини, не знаючи навіть елементарного ci vis pacem, para bellum чи sic transit gloria mundi? О, багатьом! За це його багато хто ненавидів лютою ненавистю, тож те, коли хтось із них вчинить на професора наклеп, залишалося лише питанням часу. До того ж, Одинський нерідко збивався під час лекцій з російської на українську, а це - після засудження українізації радянським урядом і всього того, що зробили комуністи з представниками української інтелігенції - було вкрай небезпечно; лише цього факту вже б вистачило на звинувачення у націоналізмі, розповсюдженні "петлюрівської пропаганди" та, відповідно, контрреволюційній діяльності.
Однак хто з усіх цих студентів наважився донести на нього? Цілком можливо, що це був той Молчанов, Василь Молчанов, що за участі професора Одинського провалив іспит з латини і, таким чином, був вимушений покинути навчання й піти на завод. Звичайно, тут була вина не лише одного Одинського - інші професори також поставили цьому хлопцеві найнижчі оцінки, бо дурним він був, що той дубовий бовван; та випадок з латинським іспитом був не лише прикрим для Молчанова - він був ще й ганебним. Професорові згадалося, як юнак, зрозумівши, що на вчительське милосердя йому споддіватися не варто, вирішив підкупити його, принісши з собою великий пакунок турецького тютюну - міцного, запашного, словом - імпортного. Звідки він його узяв - не знає ніхто. Однак знати цього було й не потрібно - все було і так більш ніж очевидно. Андрій Молчанов, Василів батько, був одним із великих чиновників на одеській митниці, тож такі принадні речі, як цей тютюн, текли через нього, як дощова вода через водостік. Цей подарунок, чи, радше, хабар був надто чудовим, аби його не прийняти...
І все ж професор відмовився й поставив Молчанову кіл. Адже нащо йому дорогий тютюн, якщо він уже десять років як не палить? Своя професорська гідність для нього виявилася вищою за тілесну спокусу. А тепер, мабуть, йому доведеться за цю свою гідність розплачуватися. Що ж, краще би він ото узяв таки той тютюн та поставив дурнику трійку, ніж оце зараз готуватися до смерті. Ще й покурив би всмак... Та ж ні!
Раптом розмірковування професора перервав скрип дверей під'їзду, і на порозі, одягнений у саму тільки сорочку, вийшов двірник. Він злякано подивився на непроханих гостей і вклонився їм, за що отримав дзвінкого ляпася від одного із "пальт". Одинський навіть встиг розчути декілька слів, що той при цьому вигукнув: "...а кланяться не отучился!". Професор здригнувся. Дійсно, не відучився. Складно відучитися від того, що прививали тобі з дванадцяти років. А саме у такому віці двірник почав свою службу у цьому домі, тільки тоді він ще називався "консьєржем" і носив червоний піджак з краваткою-метеликом, а не брудну нічну сорочину - єдине, що залишив йому радянський уряд з усього його гардеробу. Tempora mutantur et nos mutamur in illіs.
Тим часом "пальта", не довго розбираючись із двірником, зайшли до під'їзду. "М'ясо" забігло одразу вслід за ними, залишивши маленьку згорблену постать двірника понуро стояти біля дверей. Двірник не наважився зайти назад до хати вслід за ними. Бо знав, що коли в будинку нишпорить НКВС - краще бути поза його стінами.
Професор Одинський бачив, як у вікнах на сходах спалахнуло яскраве електричне світло, у якому промайнули, біжучи нагору, чотири довгі тіні. Десь з надр будинку долинули гучний тупіт ніг та лайка. Катрін відсахнулася від вікна й подивилася на свого чоловіка. Однак той, здавалося, її не помічав. Його погляд був прикутий до оббитої чорним дермантином двері, за якими коридорами будинку блукала смерть.
- Це ж не по нас, правда? - прошепотіла самими губами Катрін, обхоплюючи долонями передпліччя Одинського. - Не по нас же?
- Le silence! - відповів їй професор. Його голос прозвучав неочікувано голосно. На якусь мить йому здалося, що там, за дверима, його почули. Важкий тупіт обірвався, а лайка затихла. Одинський з жахом ухопився за свій рот, наче намагався повернути свою репліку назад: можливо, саме вона потім стане йому за смертний вирок. Адже він вимовив її французською, а французська - то так чи інакше, одна з мов західного імперіалізму; тож його, професора Одинського, з легкістю могли б порахувати ворожим розвідником. Професор сам не розумів, чому, власне, його потягло на іноземну мову. Мабуть, від переживань. Або тому, що це слово спало йому на думку перш за українське...
...Мовчанку, що ненадовго запала після того злощасного le silence, грубо порушив гуркіт у двері. І незважаючи на те, що він прозвучав якось глухо й невпевнено, для Одинського і його дружини цього було достатньо, аби повалитися на вкриту килимом підлогу. Ні його, ні її коліна не витримали й зрадливо підігнулися. І ось, вони на підлозі. І двері відкрити нікому.
А у коридорі тим часом щось коїлось. Хтось щось двічі чи тричі голосно прокричав, потім знову загриміли удари в двері. Розібрати ці слова було важко, бо масивні цегляні стіни глушили окремі слова, пропускаючи лише глухий шум. Одинському здалося, що він раз чи два чув слово "професор", однак цілком впевненим не був. Яка вже тепер різниця - чи піти відкрити, чи лежати тут поруч зі своєю дружиною, чекаючи на свою смерть? Так, вони, скоріш за все, виламають двері, та що з того? Кому вже вони тепер потрібні...
Здалеку до вух професора донісся сухий тріск деревини. То хтось намагався виламати ломом двері. Грюкнув, падаючи на підлогу, замок. Пронизливо закричала жінка, знову залунав гучний тупіт. За стіною професорової кухні почало коїтися щось дуже й дуже страшне.
Одинський лежав на своєму килимі, накривши голову долонями, мов солдат, що перечікує артобстріл. Коли він нарешті усвідомив, що вломилися не до його квартири, то боязко, невпевнено підняв руки й підвівся на ноги. З-за кухонної стіни лунала якась дика метушня. Гриміли, падаючи, меблі, бився посуд, кричала жінка. Чийсь гучний грубий голос щось кричав ройсійською. Професор обережно посадив собі на ніс своє пошарпане пенсне, як у Грушевського, яке було впало, коли він знепритомнів, і торкнувся пальцем свого рясно вкритого потом чола. Вони прийшли не за ним. Вони прийшли за Райнером.
- Катрін, - прошепотів самими губами, так голосно, наскільки дозволяв йому сухий, шорсткий, мов наждачний папір, язик. - Катрін! Вони не по нас. О Боже милосердний, дякувати Тобі! Вони не... - він відчув, як до горла підступає важкою хвилею німота, а очі наповнюються слізьми, неначе хтось бризнув у них мильної піни. - Не по нас вони, не по нас. Вони не по нас...
За стіною поступово затихає метушня, натомість приходить спокій і тиша. У коридорі знову лунають кроки; поскрипує зірвана з петель дверь. У вікнах на сходах знову з'являються довгі тіні. Одна, два, три, чотири... пять... шість... Професор обережно, аби не впасти зі своїх занімілих ніг, підходить до вікна. Його дружина безуспішно силкується підвестися з підлоги за його спиною; але щоразу, як вона підводиться на коліна, її знову збиває додолу жахливий шквал ридань. Сам Одинський опанував себе не набагато краще; з очей у нього все ще котяться струмені сліз, а кінцівки трусяться, наче драглі. Загалом, у ту мить він скидався на дев'яносторічного старигана із ускладненою хворобою Паркінсона - згорблений, блідий, тремтячий, непевний у ході. Ледь-ледь дошкандибавши до вікна, він спирається на підвіконня й притуляє лоба до холодного скла.
За вікном стоїть та сама волога осіння ніч. Ті самі чорні кошлаті постаті двох каштанів та жовті світляки вуличних ліхтарів під ними. І "воронок" ще тут. Навколо нього, роздивляючись, шкутильгає двірник. Було видно, що він змерз у своїй нікчемній нічній сорочині, однак до будинку повертатися боявся - раптом його теж чортзна чому заштовхають до цього чорного "воронка" й відвезуть туди, звідки ще ніхто не повертається. А через два тижні він помре від запалення легень у своїй жалюгідній комірчині, виділеній йому управдомом "за заслуги" з числа його власних кімнат. Ще одна мимовільна жертва сталінського режиму. "Як дивно, - думав собі потім Одинський. - Вони якось примудрюються вбивати людей, навіть не маючи наміру робити цього".
У жовтому квадраті відчинених дверей під'їзду з'явилися дві чорні постаті. Райнер і його дружина. Вони ледь-ледь пересували свої неслухняні ноги, аби йти уперед; іззаду їх підштовхували руками двоє представників "м'яса". На сходинках Райнерова жінка раптом заточилася й мало не впала. Її вчасно встиг підхопити на руки один із "пальт", що саме стояв трохи осторонь і курив. "Яка галантність на шляху до могили", - сухо подумав Одинський і раптом жахнувся свого холодного прагматизму й відчудженості думки. Адже ще тільки п'ять хвилин назад він сам готувався іти тим шляхом, яким зараз викроковує подружжя Райнерів; тим паче, що ця єврейська пара були його добрими сусідами. Вони навіть вечеряли разом. А тепер він дивиться на них і не відчуває нічого, крім полегкості. Величезної, гігантської, колоссальної полегкості, що не опинився на їхньому місці.
Він проводив подружжя Райнерів аж до самого воронка. Коли настала черга залазити у машину, Мануель раптом зупинився і, може, востаннє, окинув поглядом будинок. Ковзнув поглядом по високих цегляних стінах, порослих плющем, по темним вікнам квартири Панасюка і нарешті зупинився на вікнах професора Одинського. Професорові здалося, що єврей побачив його і дивиться прямо йому у вічі. У цьому погляді він прочитав суміш розчарування й гіркого докору. Неначе то він написав на Райнера донос.
- Але ж це не я! - хотів було вигукнути Одинський, та голос застряг у його горлі десь між грудьми та адамовим яблуком. І далі не пішов. А натомість вирвалося глухе вологе сипіння, як із наповненого водою тромбона. Професор у розпачі ухопився за підвіконня й ударився головою об раму вікна. З очей у нього ріками лилися сльози, а з рота на бороду впали довгі цівки слини, як у людини, що зазнала дуже сильного лиха: плакати вже не може, лише німо давитися сльозьми.
- Це ж не я, - нарешті вичавив він із себе. Проте то був лише шепіт. А шепоту Райнер почути не міг.
Він так і стояв там, під вікнами, і дивився на темне вікно професора Одинського, аж поки його грубо не заштовхали до "воронка" й не зачинили двері. Ревнув, заводячись, мотор, і по бруківці сухо зашурхотіли шини. "Воронок" поїхав.
