– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.
– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…
Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.
Дід Грицько частенько брав із собою Сашка рибалити – виплутує було з сітки рибу й розказує собі у вуса:
– Оце, дивись, плоскиря. Ба, яка вона – мов і широка, а їсти в їй нічого. Таке, кишки та й годі. А як здорова вироста, то вже чабак. Бува такий, як ночви завбільшки.
Все ж таки шкода Грицька. Тим більше, він дід Янчин. Уже тепер не поїде з ним у човні ніхто – ні Сашко, ні зять дідів, ні онуки, не смажитиме баба Галька надворі риби. Скінчилося. Шкода.
Згадавши про човен і рибу, Сашко схотів купатися. Щоб сам. Щоб нікого. Травнева вода гарна, ще трохи холодна, але то таке – зате ж і свіжа. Від думки про те, як він зараз повільно зайде у воду, а тоді зразу ж попливе, Сашкові аж у голові запаморочилося. Бабі не треба казати, бо вереску на всю хату наробить – та куди, та поночі, та дощ. Дід теж обійдеться. А його діло молоде.
Дощ не накрапав, як півгодини тому, коли Сашко виходив до вітру, а вже добряче сіявся. Було вже по восьмій вечора, сутеніло. Сашко навіть не взувався, щоб баба не причепилася – куди ти та чого ти. Біг підтюпцем між городами, грязюка застрягала між пальців, він витирав ноги об траву, трохи щулився від вітру, що бив навскоси в плечі. У Грицьковому дворі горіла лампочка. Сашко, хоч і було незручно, все повертав туди голову. Як воно, як хтось умер? Чи ходять вони по двору? Про що думають? Може, плачуть? А Янка плаче? При згадці про Янку в грудях займалося непевне тепло, і бігти ставало легше.
На купальні, ясна річ, нікого не було. По воді розходилися широкі темні кола. Човен діда Грицька був прив’язаний трохи далі, ланцюгом до верби, ще й замкнутий ржавим замком. Човен стояв якраз у стружці очерету – не рівно, а трохи навскоси, зминаючи кормою зелені пагони. Весла не було. Дід його завжди забирав додому. І торік забрав.
Сашко роззирнувся на всі боки – чи ніде нікого – і швиденько скинув із себе весь одяг. У воду йшов підстрибом, ловлячи здоровенні вечірні дрижаки. Він знав, що коли холодно, то в воду треба заходити швиденько, щоб раз – і там. Вода була на диво тепла і м’яка, набагато краща за повітря. Забрівши по груди, Сашко спинився вирівняти дихання. Хотілося слухати тишу, але звідусіль чувся тільки один дощ – великі сірі краплі шурхотіли у траві, гупали по прибитій глині берега, плюскотіли об воду, слизько скочувалися з верболозу. Галас дощу перекривали хіба вантажівки, що їхали зовсім неподалік, за дамбою, з увімкнутими фарами. На тому боці темнів острівцями глодовий лісок.
Сашко присів, щоб намочити голову, і одразу ж випірнув назад. Він не любив пірнати з заплющеними очима, а з розплющеними зараз було трохи моторошно – він бачив зеленкуватий вир, що звужувався, темнів і наче крутився. Сашко не боявся жодної нечисті, не вірив ні в яких русалок і водяників, але дивитися у присмеркову глибінь не хотів.
Поплив, широко розмахуючи руками. Навмисне набирав у рота води й голосно відпльовувався. Пливти було легко. Вода обіймала міцно, але водночас наче дарувала якусь невідому раніше волю. Кожен рух, кожен замашний сплеск наче змушували дивитися вглиб себе й знаходити там цілі поклади якоїсь незнаної досі міці. Хлопець перекидався у воді, пірнав і вистрибував із хвиль аж по пояс, а тоді чимдуж занурювався назад, у темінь.
Доплив до того берега. Ноги ковзнули по муляці й куширах. Ніби хотілося вийти й побродити лугом, дійти аж до глоду, там уже зовсім темно, і дощ сіється крізь сорочі гнізда. Сашко майже дійшов до болотяної трави з білуватими квіточками, але далі не зважився. Раптом хто перестріне, а він голяка – зовсім воно буде не до речі.
Плив назад і невідривно дивився на двір діда Грицька. Там досі горіла лампочка. Хтозна, мабуть, уже й обрядили діда, лежить у великій хаті, під двома вікнами, і свічка вже наготовлена на завтра, і граматка на грудях, і мереживо визирає з домовини, біле, – думав він, відпльовуючись, штовхаючи тіло вперед. І що там Янка робить? Прибирає? Оселедці чистить? З бабою балакає?
На берег ішов не посеред купальні, а трохи навскоси, звідки світив крізь дощ ліхтар у дідовому дворі. Сашко чогось знову задивився на нього, задумався про діда й незчувся, як наткнувся п’ятою на щось гостре. Спершу подумав – розтрощена мушля. Та коли вийшов на берег, зрозумів, що скоріше пляшка. Мушля так не розпанахає. Навіть у темряві хлопець бачив, як густо витікає з п’яти кров, які жирні чорні сліди лишає на траві, як біль пульсує й віддається теплом. Роздивитися рану було ніяк. Шукати подорожника – поночі.
Абияк одягнувшись у мокре, Сашко пошкандибав геть.
Городами йти було далеко, тому Сашко вирішив, що швидше буде навскоси, через дідів Грицьків двір. Йому ставало холодно, кров не впинялася.
– Шо таке? Шо з тобою? – перепинив його Янчин голос коло самісінького їхнього бузку.
Сашко підняв голову. Янка стояла під кущем, у дощовику з клейонки. Чого вона тут сама? Поплакати хіба вийшла? Та дощ стояв уже такою густою стіною, що годі було розібрати, де сльози, де вода.
– Купався… – сказав Сашко і осікся – на високому ганку стояло чорне віко труни з білим здоровим хрестом посередині.
– Купався? Дурак? Дурак?! – скрикнула Янка й загорнулася в дощовик щільніше. – А то шо таке? О, Боже!!!
Сашко глянув собі під ноги – там уже темніла чимала темна калюжа. Під ліхтарем було добре видно, як дощ вимиває з неї окремі струмочки, як вони світлішають і течуть униз поміж травою.
– Шо-шо… Не бачиш? Порізав, – Сашкові раптом чогось – чого б то? – стало соромно. Він опустив очі.
– Мама! Мама, йди сюди! – пронизливо закричала Янка. І голос її, здається, засліпив навіть світло ліхтаря.
– Та тихо! Чо ореш? Не вмру. Я додому піду, – прошипів Сашко, але з пітьми вже виринула тітка Вірка, заплакана й у чорній хустці.
– Мама, він ногу розрізав, страшне як розрізав. Он диви, скільки крові там! – лепетала Янка, бліднучи, тицяючи пальцем на траву.
Сашкові од цих слів якось і потепліло, й розвиднилось. Сам він мав ту рану за сущу дрібницю, але Янчина турбота, аж майже ніжність… Вони, правда, цілувалися два чи три рази минулого літа, коли Сашко проводжав її з гулянки. Але цілувала вона, здавалося, більш із цікавості. Їй подобалося, що хлопець так припадає, так подається вперед, тисне, аж майже вдавлює в стіну. Та їй було байдуже, який саме хлопець, вона тоді ще дуже не розрізняла. За місяць могла цілуватися хоч і з п’ятьма – провини жодної за собою не знала. І далі за поцілунки йти не хотіла. Не те, щоб стримувала себе – не хотіла справді. Їй подобалося потім засинати, пригадуючи губами, як усе було, та й тільки.
– О-о-о, Саша, ану пішли в хату, ану… це бинтувать треба, – сказала тьотя Вірка якось розгублено.
– Та ну, я додому! – спробував одмахнутися Сашко.
– Пішли-пішли, он цебенить як! Хтозна скільки вже її витекло.
– Так у вас же дід… – Сашко затнувся на півслові, було незручно, що нагадав про таке.
– Та й шо ж? Він тебе не займе, одмучились тато наш. Давай руку, кому сказала!
Тьотя Вірка простягала Сашкові руку так рішуче, ніби хотіла на деякий час забути про те, що батько вмер, що завтра похорон, що їй би треба сидіти коло труни й плакати.
Двері в велику хату були зачинені, тому труни Сашко не побачив.
Його посадили на канапу в маленькій комірчині. Поки Янка з матір’ю шукали бинта й перекис водню, поки промивали Сашкові рану, зазирнула баба Галька, теж у чорній хустці, поглянула на рану, похитала головою й зникла. Тітка Вірка бинтувала, а Янка стояла й дивилася. Зазирала, як ворона в кістку. Так уважно, ніби то й не її дід лежав зараз у хаті зі складеними на грудях руками.
Забинтувавши, тітка подивилася на Сашка, метнулася в сіни й за мить повернулася з якимись штаньми й сорочкою в руках.
– Передінься, Саша, ти ж тремтиш увесь! Чи температури нема?
Тітка діловито приклала руку Сашкові до лоба, на мить завмерла:
– Та ні, нема.
Але Сашко справді тремтів. Не дрібно, як зазвичай тремтять од холоду, а якимсь пронизливим дрожем, що стрясав тіло нечастими поштовхами. І зуби йому цокотіли.
– Ну передівайся, тобі холодно, блін! – сказала Янка й кинула штани й сорочку Сашкові на коліна.
– Ну так вийди – чі шо?! – витріщився Сашко на дівчину.
– А ти стісняєшся? – видихнула дівчина, нервово засміялась і щезла за дверима.
Сашко перевдягався швидко, весь час косячись на двері. Оце тобі на. Оце тобі халепа. Як їй хотів тоді блузку розстебнути так зась, а тепер сама… І мрець у хаті. Ну нічого ж собі… баби…
– Тобі хіба не жалко діда? – спитався Сашко, коли вони вже сиділи на канапі вдвох, коли в нього й волосся майже що висохло, а нога наче затихла, тільки відчувалося, що вона дуже тепла.
– Чого? Жалко. Хотя знаєш, це вже так давно тягнеться, шо я звикла…
– До чого?
– Ну… шо він умре… всі знали, шо він умре…
Вона поклала голову Сашкові на плече.
– Ну да. Вобще-то да. Мабуть. Скажеш батькові спасибі за рубашку й штани. Я завтра принесу. – відповів хлопець, не знаючи, що сказати ще.
– Та ну канєшно… Батькові… у батькових штанях ти б утопився, – захихотіла Янка й труснула головою, притьма торкнувшись щокою Сашкової шиї.
– А… а чиє?..
Сашко наче занепокоївся. Він не вірив у всяку нечисть, у русалок не вірив, але отак, просто зараз сидіти в…
– Це дідова одежа. Ти не бійся, вона випрана, – Янка дивилася на нього так пильно й була так близько, що Сашко відчув, як від пораненої ноги вгору піднімаються колючі гарячі мурахи.
– Та ну тебе к чорту! – відмахнувся й почав швидко розстібати сорочку, – Придумали тоже! Він он там! Лежить!
– Ну давай… давай… – сіпнулася дівчина й якось раптово опинилася обличчям у Сашка на грудях.
– Ти… ти хвора чі шо? Ти больна?! – голосно зашепотів хлопець, а тоді завважив її руки на ґудзикові колишніх дідових штанів, а свої… а його руки ніби вже скидали їй через голову светра.
Усе наче якось змішалося заразом – і рана на п’яті, і тепло від неї, і дід у святковому костюмі, в труні, хоч цього Сашко й не бачив, і відчуття Янчиного холодного носа на животі, і власні руки, які вже все, що треба розстебнули, скинули, а тепер совалися по її спині й підважували груди, і дихання, яке збилося в обох, і бинт, і геть зовсім розстебнуті штани, і запах звіробою, чебрецю і глоду, що висіли на мотузках під стелею.
Але водночас нічого не змішувалося, кожен її дотик відчувався окремішньо, кожен власний рух по розлитому теплу її шкіри був таким болісним, таким всеосяжним, що годилося б увічнити його в мармурі або міді. Свідомість не світила, вона сяяла, та так яскраво, що кожна деталь укарбовувалася просто в шкіру. Урешті-решт обоє не витримали й повалилися на канапу, вдавлюючись одне в одного, чіпляючись і заразом ніби прагнучи вирватися з цих невчасних гірких обіймів. Вони знали, що робили мить тому, але хтозна чи розуміли, що роблять зараз.
– О Господи… Яна… шо ти робиш… О Господи…
Тітка Вірка вискочила назад у сіни, грюкнувши дверима куди голосніше, ніж годилося б при покійнику.
Одягалися не швидко, а поволі, знехотя збираючи на собі одяг, шорсткий, як наждачний папір. Ніхто не згорав од сорому. Дивилися одне на одного ласо, як двоє звірів, яких ось щойно розсадили в окремі клітки. Янка закинула голову й досі ще збирала волосся у вузол, коли він вийшов із комірчини, встигнувши ще побачити, як вона щось йому шепоче, але не чуючи, що саме.
Двері в кімнату були прочинені. Біля труни сиділа баба Галька і ще якась баба. Дід Грицько лежав десь наче глибше, потонулий у подушці, у якомусь сухому бадиллі – тільки загострений ніс стирчав із домовини, жовтів, як свічка.
– Царство Небесне! – голосно промовив Сашко. Баби обернулися, глянули на нього й закивали головами.
Дощ ущух. Розчахнута бузкова гілка лежала рожевим лицем у калюжі. Її освітлював ліхтар.
«Царство Небесне вам, дід Грицько», – сказав Сашко подумки ще раз і ступив забинтованою ногою на пружну бузкову брость.
