Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46598
Рецензій: 90903

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

У тіні вільхи

© Тру, 19-12-2018
Йду на шурхіт. Долівка під ногами неприємно рипить. В будинку темно. Лише молодий місяць, якому під силу оживити тіні, малює на стінах білі плями. На деревах у садку зітхають сичи. Неприємний, моторошний звук…
Безшумно відчиняю двері братової кімнати. Все так, як я уявляв. Антон сидить на підвіконні, підібгавши під себе ноги. Вдивляється в темряву. Наче знайшов  там щось навдивовижу цікаве.
Незвично знову бачити під ногами барикаду із подушок. Можливо, йому щось наснилося?  Той монстр із казки, яка не мала назви, повернувся…
– Привіт!
Я не можу бачити, як він здригається. Але відчуваю це фізично. При Антонові не можна голосно говорити. А, пересуваючись у сутінках, потрібно казати: «Це я».
– Не спиш?
– Не хочу.
– Поганий сон?
Антон не відповідає. А мені пригадуються мої циклічні жахіття. Я  ховався від тієї кривобокої тіні під ковдру. Вона нависає над моїм ліжком. Я не міг  розгледіти рис її обличчя. Воно завжди було розмитим. Із брудними брунатними плямами заіржавілої крові, із порепаними губами. Жінка простягала до мене руки і щось шепотіла. Або просто плямкала ротом.  
Я схрещував мокрі від поту пальці, намагаючись не дихати. Чекаючи, доки мара зникне. Її забирав із собою світанок, видував із моєї кімнати ранковий вітер. Але вона знову повертається. І, боюся, повертатиметься довіку…  

Наближаюся до брата. Нам обом занадто тісно на вузькому підвіконні. Я завжди ненавидів цей незручний кострубатий будинок із зависоким ґанком і замалим садом. Ми з Антоном зовсім не хотіли сюди переїздити. Але мама говорила, що цей дім – єдине, на що ми зараз маємо гроші. І, що одразу переважило всі «проти» – тут було безпечно.  
Хотілося вірити, що на новому місці ми житимемо спокійно. Що все буде по-іншому. По-новому. Пам’ятаю, як в перші дні новосілля мама безтурботно розмовляла  через паркан-сіточку із сусідкою, тіткою Світланою. Ділилася з нею кулінарними рецептами, розповідала кумедні історії нашого з братом життя. Я давно не бачив її такою  щасливою. Вона все повторювала:
– Головне – знайти хороших сусідів.
Справді, ті люди були зовсім не такими, як Микитенки, через яких ми продали стару квартиру. А до них був ще хтось (вже не пам’ятаю їхніх імен). Я радів разом із мамою і наглядав за Антоном, який ніяк не міг звикнути до нового класу. Брат нарікав на вчительку, скаржився на однокласників, постійно плакав. А я, як умів, його заспокоював, дбаючи про те, щоб його сліз не помітила мама. Боявся її зайвий раз хвилювати. Щоб все знову не стало погано.
Перебираючись на нове місце, ми спалили за собою всі мости. Мама  нікому не лишила своїх координат, не повідомила про переїзд навіть батька. Іноді поштарка приносила нам листи у зім’ятих конвертах. Здається, із суду. Мама складала їх у сервант і забувала про їхнє існування.  

Того року весна наступила рано. Тепла, зелена, квітуча. Швидко прогрівалася земля, виганяючи власників приватних будинків на городи. Наприкінці березня почалися перші проблеми. Мама знову стала сумною, задумливою, мовчазною. Більше не пекла нам пиріжки з повидлом і не водила на прогулянки. Перестала вітатися із сусідами, що особливо мене налякало. Бачачи їх на подвір’ї, вона поверталася додому. Іноді грюкаючи дверима.
– Вони мерзотники, – вгадуючи моє запитання, вперто повторювала мама. – Мерзотники. Особливо Світлана. Ви бачили, як вона на мене дивилася? Бачили?
Антон здивовано кліпав очима. Як весела тітка Світлана може бути поганою? А її брат Микола, донька Оксанка чи бабуся Зінаїда Станіславівна? На щастя, він  не пам’ятав того, що я ніяк не міг викреслити з пам’яті.
З часом мама перестала нормально спати. Серед ночі я чув у будинку її кроки, іноді – нерозбірливе бурмотіння. У вітальні практично цілодобово працював телевізор. Хоча мама його майже не дивилася. Вона звільнилася із заводу, на якому багато років працювала ліфтером. А за кілька тижнів у нашому домі  вимкнули за несплату світло.
Мама довго і вперто сварилася з працівником РЕСу, запевняючи, що хтось підключився до нашої лінії, бо ми не могли використати стільки електроенергії. І, звісно, програла цю битву. Добре, що тривалість світлового дня постійно збільшувалась. Не уявляю, як би ми з братом вчили в темряві уроки.
До школи нам доводилось ходити у непрасованому одязі. Іноді – голодними. Залишившись без електроплити, мама час від часу готувала їжу на вогнищі, яке розводила на подвір'ї. Здебільшого, пізнього вечора, аби не бачити сторонніх людей. У неї виникало все більше претензій до сусідів. Незрозуміла ненависть ширилася наче чума.
Щоранку мама казала, що йде до міста шукати роботу. А, повертаючись зі школи, ми з братом заставали її в ліжку. Мій приятель, Олег, ніби то бачив, як вона сиділа в парку на лавці. В дощ.
Кілька разів я чув, що мама не просто бурмотіла щось собі під ніс. Вона з кимось розмовляла. Вислуховувала його відповіді, кидала власні репліки:
– Вони не бояться, що я щось їм зроблю… Так, гарний дім…
У середині квітня повернувся арктичний циклон. Ми з Антоном ловили дрижаки, сидячи у холодному будинку. Понакидали на плечі ковдри. Тільки це не надто рятувало. Наче зумисне, напередодні мама випрала весь наш теплий одяг. Тепер він висів на мотузках у саду, під рясним дощем. А мати нервувала, не дозволяючи нам його зняти.
Її хвороба довгий час спала. Невже її розбудила весна?
Потім було розбите серед ночі вікно у сусідському будинку, каміння, яке, час від часу, летіло в їхні стіни. Суворий дільничний, мамині дивні пояснення. Щось там про біоенергетичні поля, якими на неї буцімто діє тітка Світлана.
Агресія мами  прогресувала разом із іншими симптомами хвороби. Вона кляла переляканих сусідів, погрожуючи їм вбивством. Вона днями могла з нами не розмовляти і не готувати їжу. В нашому холодильнику не було нічого окрім запліснявілих квашених огірків.
На щастя, наближалося літо. Ми з братом  знаходили чим себе прогодувати. Іноді те, що мати нас не помічала, було навіть на краще.
Хороші дні в неї хаотично чергувалися з поганими. Але ті проміжки все частіше скорочувались до кількох годин. Зранку вона могла поводитись як ніжна і турботлива мати, а вже в обід вилити на підлогу миску з супом і назвати нас іродами. Або, приязно посміхаючись, покликати до себе Антона і стукнути брата книгою по голові.
Вечорами її дуже дратував вуличний ліхтар. А оскільки я не міг залізти на стовп, аби його вимкнути, то був для неї проклятою дитиною.
Іноді, коли вона просто на нас дивилася, у мене в середині все переверталося. В її очах з'явилося щось важке, темне. Вони обпікали.
Антону діставалося найбільше. Її неприборкана ненависть, виходячи з берегів, виливалася на нього нестримним потоком. Не раз я рятував брата від маминих кулаків, не раз після школи вмовляв йти додому. Колись він її обожнював, ходив за мамою хвостиком. Я навіть трохи ревнував. А тепер –  боявся.

Мати повиносила з дому всі картини, знімки. Навіть наші дитячі світлини. Поскидала все те біля криниці, під старою вільхою. Понаводила по кутках вуглиною темні риски, заштрихувала обличчя.  Потім позаховували їх разом зі своїми подушками в сараї. Закрила великим навісним замком.
Той сарай – окрема історія. Вона постійно тримала його замкненим, але час від часу, зайшовши до середини, волала: «Хто тут таке наробив?» Сипала  незрозуміло кому адресованими прокльонами.
Днями знову приходив дільничний. Мама облила тітку Світлану помиями. Дядько Степан приніс нам цукерок. Поцікавився,  як ми тут живемо. Я змовчав про те, що сьогодні на сніданок був запліснявілий хліб. Що в дощову погоду мама повідкривала всі вікна і у брата другий день не спадає температура. Він говорив, що, можливо, нам деякий час доведеться пожити в інтернаті. Що мамі потрібно лікуватися.
Я достатньо дорослий, щоб розуміти, що на маму не напосілися демони, як вважала одна із наших колишніх сусідок. Вона хворіла. І подібний стан не залежить від фаз місяця чи пір року. Людина просто, без будь-якої на те причини, з’їжджає з рейок.
Я сказав дядькові Степану, що нас на літо забирає до себе тато. В погляді Антона було стільки надії. Я не міг сказати брату, що, зателефонувавши батькові і обережно поцікавившись, чи можна нам буде пожити в нього на канікулах, почув ввічливу відмову: «Любий, я дуже б цього хотів. Ти знаєш. Але у нас з Тетянкою немовля. Ми не зможемо доглядати ще й за вами».
– За нами не треба доглядати. Ми великі. Чи ти забув? Антону сім, мені – тринадцять.
– Для мене ви завжди будете маленькі. Зараз не найкращий час. Зрозумій…
Я розповів йому про дивну мамину поведінку. Але це не допомогло. Його нова дружина, Тетяна, нас не любить. Ми їм там були зовсім не потрібні. А мама не хотіла лікуватися. Минулого разу під час загострення вона відмовилась лягати до лікарні. І піґулки, які їй наказали постійно пити, давно скінчилися.

Ми вирішили поки що залишитись вдома, перетерпіти. Це ж наша мама. Раніше вона була іншою. У «хороші» дні ми знову її бачили. Поверталася жінка, яку ми так любили. Яка любила нас. І нападів останнім часом траплялося не так багато. Раптом хвороба знову засне?
Тієї ночі Антон прокинувся першим. Штовхнув мене в плече. Приклав палець до вуст: «Чуєш?» На кухні мама била посуд, кидала на підлогу горщики з квітами. Плакала, говорячи, що ми дуже погані діти. Бо ми хочемо її смерті.
Потім вона накинула на плечі зимову куртку і пішла з дому. Ми з Антоном не бачили матері два дні. Зізнаюся, нам, маленьким господарям, вже давно не було так хороше. Навіть не знаю, чого ми із братом боялися більше: що вона назавжди зникне або що повернеться?

Мама прийшла додому пізнього вечора, коли тінь від вільхи малювала на стінах нашої вітальні вигадливі візерунки. Кілька годин вона сиділа на ліжку, схрестивши на грудях руки. Не відзивалася на наші з братом слова. Я лишив на столі підсмажені грінки. І забрав Антона на вулицю.
Тієї ночі ми не ризикнули повертатися до будинку. Залишились у сараї. Коли зайшло сонце, мама почала підозрілу активність. Бряжчала залишками посуду, рубала надворі сокирою старе струхнявіле поліно, яке лишилося ще від попередніх власників, шепочучи жахливі погрози в сторону сусідів.
«Я туди не піду», – сказав Антон. Замурзаний, блідий. По щоках течуть сльози. «Я теж», – підтримав я брата.
Мама нас не шукала. Але зранку, щойно я вийшов до саморобного вмивальника, гукнула:
– Скажи Свєтці, нехай заткне свого пса.
Я не повторив брудну лайку, яку наказувала сказати мати. Просто попросив сусідку заспокоїти собаку, бо в нашої мами болить голова. І, не чекаючи її відповіді, заховався до сараю. Останнім часом я звик ховатися від людей. Так безпечніше чи що.
По обіді ми з братом повернулися додому. Мама знову пішла на прогулянку містом. Дочекавшись, доки брат вийде до сусідньої кімнати, я набрав телефон батька. Будь що буде. Не можна так далі. Не можна…
Ми розмовляли не довго. Не настільки довго, як мені б того хотілося. Я розповів йому про дивну поведінку мами, як міг, намагався пояснити, що відбувається.
Здавалося, він не надто вірив. Або йому було незручно в це вірити.
– Вона завжди була запальною. Ні з ким не вживалася. Такий характер. Це не хвороба…
– Мама чує голоси. Вона їм вірить.
Наш словесний двобій тривав менше п’ятнадцяти хвилин. Врешті батько здався, пообіцяв розібратися в ситуації.
Мати повернулася одразу після того, як завершилась наша розмова. Я ще злякався, чи вона не підслуховувала. Останні тижні мама стала надто підозрілою. А в такі моменти її краще не нервувати.
Через деякий час батько передзвонив їй на мобільний. Вони розмовляли навіть довше, ніж ми з ним. Вона то відсварювалась у слухавку, то плакала, то покірно слухала, обходячи будинок, кімната за кімнатою. Своєрідне коло пошани невидимому божеству, яке тепер керувало її вчинками, шепотіло на вухо погані речі.
Татко обіцяв, що не видасть мене. Але вона могла здогадатися. Тому я забрав брата з дому. Краще нам було не потрапляти під її дике око.  
За чверть години, коли ми з Антоном мочили ноги у ставку, передзвонив батько:
– Синку, я з нею поговорив. Вона просто перевтомилася. Вона шкодує, що вас налякала. Пообіцяла себе контролювати. І пити заспокійливе.
– Ти по нас не приїдеш? – відійшовши, щоб нашу розмову не почув брат, запитав я.
Він зам’явся. Кілька секунд я чув у слухавці тільки важке дихання батька.
– Все буде добре. Щойно виникнуть нові проблеми, ти одразу дзвони. Я приїду…
Я натис на кнопку завершення виклику. Тато обманює. Я знаю його голос. Коли він говорить неправду, той дзвенить наче порожній баняк.
– Він нас забере? – підійшовши, смикнув мене за рукав Антон.
Я покрутив головою, відганяючи сльози. Для чогось кивнув. Побіг полем у напрямку лісу. А у вухах все свистіло братове запитання: «Він нас забере?»

Сталося так, що того дня я востаннє бачив свою матір живою. Не знаю, чи виною тому була їхня з батьком розмова. Але вона напилася снодійного. І заснула, аби більше ніколи не прокинутись.  
Її тіло ввечері знайшов Антон. Минуло вже вдосталь часу, але його досі не відпускають нічні жахіття, які він почав бачити ще за її життя.
– Не хочеш розповісти? – я обернувся до брата.
Він зігнувся, натягнув на зап’ястя рукави спортивної куртки.
Ми ночуємо в цьому будинку останні дні. Його продано новим господарям. А ми переїздимо у Ковель до тітки Ніни – маминої троюрідної сестри.
Ми могли б переїхати до батька. Якби не тоненькі брівки його нової дружини, які, почувши цю новину, злетіли вгору журавлями; якби не благання і майже втрачена надія в її очах, з якою вона поглянула на чоловіка.
Під тим поглядом татко знітися, навіть змалів, але він його витримав. Наказав нам пакувати речі. «Їдете до мене. І край!» А потім розвернувся до жінки і тихо та вибачливо сказав: «Кохана, це мої діти. Я не можу їх залишити».
Ми з братом перезирнулися і сказали, що вже погодились на пропозицію тітки. Що там нам буде зручніше. І нехай тітка Ніна – сьома вода на киселі. Але солодка, ніжна. Рідна.
– Я хочу розповісти, – раптом озвався в темряві Антон. – Ти не все знаєш. Я прийшов додому раніше. Я бачив, як вона ковтала таблетки. І нікому не сказав…
– Ти не знав…, – обірвав його я.
Він похитав головою:
– Знав. Здогадувався. Я сидів біля дверей і плакав. Знаєш, чого я боявся найдужче? Що хтось прийде. Що її знайдуть. Що все почнеться знову…
Антон вголос заридав. Я обійняв його за худі плечі.
– Нікому більше цього не розповідай. Все буде добре, – бадьоро збрехав я.
Хотілося, аби нічого цього не було. Щоб брат не дорослішав в такий жорстокий спосіб. Щоб наша мама назавжди лишилася в його пам’яті жінкою, яка готувала рум’яні млинці і розповідала на ніч казки. Лише не ту криваву без назви, (мама не читала казку по книзі, а, дивлячись на друковані сторінки порожнім поглядом, вигадувала свою темну альтернативну історію), після якої брат боявся спати. Жахіття, від якого у нас вже нібито з'явився імунітет. Коли я подорослішаю і матиму власних дітей, то вже знаю, яку казку ніколи їм не розповім…




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 21-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 21-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Уляна Янко, 21-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73110795021057 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …