Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90921

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 46755, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.232.171.18')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Мох ч.3

© Михайло Нечитайло, 12-12-2018
Картинка одинадцята, вона ж про непристойність моху.
Того дня добряче світило сонце, ясно було, що й сліпий бачив хмари на небі.
Але червоного «Бентлі» воліли не бачити навіть зрячі.
Плуганилася по пішохідному переходу мамця з  дитятком обіч та ще з одним у дитячому візочку. Дійсно, не йшла, а плуганилася, бо нормальні люди хоч озираються по боках та поспішають. А ця ще й стала серед дороги, бо впустила, бачите, пакунок із соком.
Червоний «Бентлі» тоді правив дорогами й часовими віхами. Він летів, як Ікар до сонця. Він мав волю, тож повинен був використати її сповна. Хоча порівняння з Ікаром вірне тільки частково, бо Ікар користався безпомічними крильцями, тож спікся, зварився й шугонув униз – на безслав’я та сором безпомічності. А «Бентлі» мав достобіса коней у часописі внутрішнього згоряння, тож іржав та потішався сонячною перспективою, як уже здобутою, а світ довкола мав за полігон, де розстрілюють боєкомплект для становлення точності та вивірення власної вагомості.
А мамця мала світ за пляшечку соку, що впала долі. Хіба ж можна ставити поруч такі світи? Менший, той, що сік, а не полігон, повинен був поступитися місцем ще за десять секунд до Великого Вибуху та становлення Всесвіту, аби опісля не перетинатися навіть мікроном зі світом справжнім.
Та чомусь не поступився. От «Бентлі», орудуючи швидкостями в межах ста п’ятдесяти одиниць на систему відліку часу, рахуючи міські квартали, мов дерева, поштучно, а не розтягнуто, як скопище будівель, і сягнув переходу, де малий світ тягнувся до протилежного берега.
Сік так і лишився на дорозі, бо мамця мала метрів сорок льоту та втрату сукупності тіла, як цілісного. Дитя, те, що поза візочком, збирали довго, як розсипану акварель. А візочок – його взагалі просто не стало. Він щез, мов постулат Брайля, якого ніколи не існувало, не існує й не існуватиме надалі, бо це скупчення слів спонтанно виникло в голові, як реакція на зникнення візочка. Зародок життя звідтіля, щоправда, знайшли, але з нього залишився тільки зародок, бо життя втілилося в птаху незримої присутності, яку ніхто ніколи ще не відчував. Життя покотилося з коліщатком від візочка вниз по схилу, туркочучи по асфальту нездійсненними надалі перспективами свого існування.
«Бентлі» норовисто вищав колесами після зіткнення, рвучи потовченим бампером кущі обіч шляху та штовхаючи пом’ятим капотом сам час на межу, де сходяться до й опісля. За похруманим нитковидною павутиною лобовим склом похмуро нісся в незворотність Божедар Недільний. Нісся, доки й не став.
Вийшов з авто, дбайливо обдивився нанесені моховидними матусею та дітьми пошкодження та й сів назад, уткнувшись розмовами в телефон.
Роман Іванович примчав на виклик той же час, але все ж спізнився, бо якісь розконсервовані зі спокою молодики рвали з міліції погони, простягаючи руки й до закритого міліцейськими плечима Божедарчика. Навіть носа синочку розтовкли, на що не мали абсолютно ніякого права, та й сорочку порвали, вартість якої, певно ж, перевищувала вартість усієї заробленої ними за вік копійки.
З розтривоженого натовпу, що збігся на захист роззяви-матусі, яку, чого ніхто не розумів, захищати вже не було ніякої потреби, рвалися в небо бажання помсти та колонада проклять, але те все було марним, бо скінчилося все тим, що з усього того ревучого клекотіння Божедарчик у супроводі свого батечка спокійно відбув до рідної оселі.
Далі почалися тиснення. Чоловік роззяви-матусі, він же батько розпорошених дітей, тиснув, аби Божедарчик відповів за скоєне, хоча, з точки зору Романа Івановича, відбулася банальна розбіжність векторів дотичного руху різнорівневих світів. А якщо й було щось скоєно, то виключно пошкодження дорогого авто.
Міліція тиснула, аби витиснути з родини Недільних живильної вологи. Вологи було вдосталь, рік виявився врожайним на дощі, та й з минулих років набуто було стільки, що міліції вистачило б на десятки літ, тож урешті-решт правда змістилася на сорок метрів від пішохідного переходу, де й знайшла свій поцілунок з долею нещасна покійна. Вона, відповідно до протоколів, упала там, де її було збито, а політ віднесли до царини ненаукової фантастики, бо люди, згідно канонів біології, не літають. Так і запротоколювали.
А Божедар тиснув, аби батько справив йому нового «Бентлі», бо на гнутому  йому кататися було якось ніби не з руки.
Розібравшись із судами, де, відповідно до вироку, невинний янгол Божедар Недільний мав нещастя отримати моральну травму через неправомірне сходження людського моху на рідні дороги, а отже, достойний виявився компенсації за втрачену в нервових стресах первинну ментальність та дещицю за потрощену власність. Чоловік загиблих у аварії моховидних відростків упав у прострацію, бо не чекав такого повороту подій та й платити за пожмакане «Бентлі», певно ж, абсолютно не мав чим. Відтак і спробував скоїти самогубство методом стрибка з мосту у воду, але вода не прийняла його душі, хіба відколупнула частинку хребта та руками рибалок витягла невдаху на берег повної недієздатності. Відтак Божедар, попри всю незворотність нанесених йому моральних травм і спровоковану передчасність витрат батька на новий «Бентлі» та ще якесь непримітне з точки зору Божедарчика авто для судді, не пішов з людської когорти, прикопавши совість, навпаки, виволік совість нагору, видобув з неї острови співчуття до знедоленого по власній волі моху й милостиво відмовився від покриття матеріальних втрат з боку розбитого нещасливця-потопельника, як спадкоємця статків покійної мадам, бо покійні, як відомо, з цим світом фінансових справ не ведуть, а їхні рідні присутні при злодіяннях не були, аби нести повноту вини, тож і прощаються остаточно й чистосердо.
На тому й скінчився тиск. І Роман Іванович справив сину нового «Бентлі». А потім ще одного, бо якісь паскудники понаставляли на тротуарах авто, що сину ніде й розігнатися було, мусив толочити недолугий залізний засів, тож знову мав ум’ятини на червоних боках та ще два колеса відірвав об бетонний бордюр, відлетівши від негожого металолому при спробі вивільнити собі трасу для повноцінного руху.
– Ти б акуратніше їздив, сину, – зітхнула тільки мати.
– Чого? – не зрозумів син.
– Ну… хвилююся я, – роз’яснила мати.
– А хіба в нас не вистачить грошей їздити так, як ми хочемо? – звів син брови.
– Вистачить, – постарався запевнити батько.
– То в чому тоді проблема? – здвигнув плечима син.
– А проблеми немає, – погодився батько. – Мох нижче нас. Не ми маємо кланятися, нам.
Недільні рухалися широко.
Як заслужили.

Картинка дванадцята. Котра вже й не картинка, а білий сніг серед білого туману.
І в тих снігах-туманах кремезний дуб. Широченний стовбур, грубезна кора, вся поросла мохом. Мохом.
А під дубом червоно «Бентлі». Остатками. Шматками. Розбитий у пух і прах. Медики, рятувальники довкола. Та все марно. Тіло сина. Не тіло, м'ясо. Немає Божедара.
Немає!
– Двісті кілометрів летів, – голос звідкись зі сторони патрульних. – На повороті занесло. Дуба обійняв, дуба ледь не зрізав, не понівечився, розплавився від удару хлопець.
Тільки мох на дубові. Мовчазний мох.
– Хто винен? – питає мовчанням.
– Мох, – квилить Роман Іванович.
– Я?! – дивується мох.
– А хто ж? – не вгаває Роман Іванович. – Мав би розступитися, з’їсти дуба корінням, наче терміт – не бачив хіба, правитель їде.
– А закон має бути один, – мох підступно.
– Що за банальність?! – обурився Роман Іванович. – Закон для того, аби дехто міг його переступити й тим вивершитися над людністю. Інакше чим іще вивершуватися?
– Ось, – кивав мох на понівечені авто та труп, – вивершився вже. Так вивершився, що геть і з людності вийшов. У м'ясо.
Роман Іванович не захотів продовжувати таку паскудну дискусію. Розвернувся, рушив у білий туман по білому снігу.

Ніч. Чорна ніч довкола.
Котра провокує вину.
Та злість.
На мох.
Людський мох довкола, котрий ніяк не хоче відпустити зовсім того, хто з нього вийшов. Пнеться по твоїх ногах, ніби по корі старого дуба. Пнеться й доганяє. І забирає все.
Ніби в кару за те, що ти з нього вийшов. За те, що ти забув, що закони одні в світі, одні для всіх, і для моху, й для дерева, й для зірки далекої.
А ти, маленька людино, що ти з себе вимислила, будучи лишень людиною? Бога? А ти його бачила? Ти його закони читала?
Упав Роман Іванович у білий сніг серед білого туману.
– Я винен, я, –- плакав. – Я. Треба було не випускати сина з міста. Хай би ще сто роззяв на дорозі порішив, якось би відкупилися. А за містом, за містом не люди, дуби, та й мох не людський, справжній, від них не відкупишся, їх не порішиш, самому живим лишившись. Ох, Боже, чом же такий недолугий світ сотворив, що людині в ньому, вивершившись купами грошей ледь не до Місяця, не дано підкупити сизого дрібного моху, аби він сточив, прийняв з дороги дуба? Я винен, я. Що не зміг підкупити моху. Що покинув його, зневажив, навіть не здогадуючись, що нікуди я від нього не пішов, ніяким чином з нього не вийшов. Мох, він усюди. Бо і я мох. А думав, що над мохом.
І тільки дуб зітхав, важко чухаючи побиті залізяччям боки.
Йому не боліло голосіння старого чоловіка. Йому боліли боки. Та ще допікав гаспидський мох, котрий усе життя обсідав коростою кору, навіть на секунду не даючи звільнитися від нього, від його писаних для всього світу однакових законів.
Яким мусив коритися навіть величезний дуб. Що століття вже возвеличується над світом, думаючи, що він над мохом, а насправді весь у ньому.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 15-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 14-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 12-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 12-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71969795227051 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …