Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45875
Рецензій: 89736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

СКОМОРОХИ. Частина четверта, остання

© Володимир Ворона, 05-12-2018
   Зв’язаних скоморохів сторожа по одному заносила в підкліть і мов мішки кидала на долівку.  Ненаш, котрого від удару кистенем безперестану нудило і світ крутився перед очима, по дорозі в Мену кілька разів то непритомнів, то на деякий час приходив у себе. Коли здоровенний боярський отрок вніс його на своєму плечі в підкліть і скинув із себе, страшний біль у розбитій лопатці від удару об тверду землю надовго полишив його свідомості.
   Уночі він таки опритомнів і тихо, жалісно застогнав. Скоморохи, зачувши, що ватаг таки живий, почали, як могли, ужами злазитися до нього.
   – Як ти, Ненашику? – тихо допитувався Гудима.
   – О-ох, не пи-тай...
   – Що робити, що казати будемо, Ненашику?
   „І тут без мене не можете... А що в стогах казали – забули вже?!... Пізно ви схаменулися, не жилець я... Та коли б і вижив, на що буду годен? Ні на раба, ні на скомороха... Краще б той Притика мене замість Голубка порішив...”
   – Валіть усе... на мене, – несподівано навіть для самого себе простогнав Ненаш і закашлявшись, харкнув кров’ю. – Однак мені не жити... Я ваш ватаг...
   – Ти ж невинен, Ненашику! – гаряче шепотів Гудима. – Хай Притику ловлять...
   – Хто його... ловитиме, – зі стогоном хрипів Ненаш і далі спльовував кров, що набиралася в горлі. – Не повірять,... на вас окошиться,... а мені одна вже дорога,... до Вирію, чи ... в Нав’є...

   З самого ранку знову задощило ріденькою осінньою мжичкою, знову холодний рвучкий вітер шматував дерева і пронизував, здавалося, до кісток відвикле за літо від холодів людське тіло. Був головний Макошин день,  коли, як заведено по всій сіверській землі, плем’я по-особливому вшановує матер-Макош, адже вона не лише Богиня родючості землі, але й води також: тієї води, що дає ріст усьому живому і котрої так багато в нашій Десні зо всіма її протоками.  Недарма ж головне багатство сіверян у Десні, котра дає їм рибу для прокорму, та в її луках, що на них розкошує сіверянський скот і з квітів яких Божа муха  збирає духовитий мед. Друга половина їхнього добробуту – в житі, яке родить сіверська земля. І не лише жито, але й просо, овес, ячмінь, горох, боби, ріпу... Навіть одного цього вистачило б задля великої пошани Макоші. Але окрім усього, вона ще й Богиня жіночої плодовитості, милосердя та майстерності в рукоділлі. Через це осінній Макошин день, коли усі врожаї зібрано, а час займатися жіночим рукоділлям ще не настав, і вважається на Придесенні найбільшим святом між Купалом та Різдвом Божича. Тому й зібралися на Покрову волхви, старійшини та найбільш шановані жони усіх сіверських родів від Чернігова до Ратичева і від Сновська до Борзни. Такий покон сіверянський, що в цей день  сам світлий князь чернігівський з княгинею прибуває на Макошине капище – лише один раз на літо і ніколи більше. Ще за князя Чорного найвідоміший волхв племені, Богумил, сотворив це капище якраз посередині тодішніх володінь сувирів – саме з тим, аби усі роди один раз на літо могли безборонно дістатися Десною святині Богині-матері та віддати їй належну шану.
   І князь із княгинею, і усі бояри сіверянські від Володара, княжого пестуна* до Седня – ратичівського тивуна* київського князя, що стояв урівень з місцевими боярами, а ще старійшини тих родів, з котрих бояри поки що не виділилися – усі з жонами своїми після вчиненого волхвами жертвопринесення та молитовної подяки Макоші за її щедрість і милосердя довго, майже увесь день творили в храмині при капищі сукупну з Матір’ю пожертву – храмували – і роз’їхалися вже перед самим смерком. Хоч як не кортіло Остряті з Переяром допитати скоморохів, але мусили на правах господарів, адже капище не де-небудь, а в Острятиній отчині! – чекати, доки ліпші люди сіверянського племені покинуть капище.
   Хоча й повернулися в Мену, коли вже глупа ніч була, проте одразу ж послали за Микулою і допит, зважаючи на дощ та осінню холодюку, почався прямо в кузні при смолоскипах і розігрітому горні.

   Ще вдень, коли судити про час по уривках почутих вигуків  боярської челяді, у Ненаша почався жар. Лопатка навіть від найменшого поруху пальця на шуйці, дарма, що обидві руки були стягнуті вервієм*, боліла так, що він часом втрачав свідомість. Коли ж запаморочення на якийсь час минало, він лежав, притиснувшись гарячою скронею до холодної долівки, чув про що стиха перемовлялися між собою скоморохи, але те його не займало, думка плелася в інший бік.
   Доки у тебе нічого не болить, то й життя святом буяє, радістю квітне; от тільки ти про те не здогадуєшся, вважаючи, що це довіку буде. І лише коли біль людину в баранячий ріг скрутить, тоді тільки вона й зрозуміє, що то воно за щастя – без болю жити. Хоч ти богатишт, хоч боярин, та нехай і світлий князь! – у болісті будь-кому білий світ не милий. А ще коли починаєш розуміти, що через болість цю тобі вже ніколи не бути таким, як учора, то й поготів... І думка одна тоді: аніж калікою скніти – краще вмерти і якомога швидше, щоб не мучитися ні тілом, ні думкою.
   Ні, недарма живуть скоморохи одним днем! Ще навесні навіть гадки ні в кого не було, що доля їхня так круто поверне до провалля... О-ох, як же ж воно болить! Краще б уже добили боярські отроки...
   ... Он воно як життя кінчається. Жаль, нікому буде ані тризну по тобі справити, ані могилку, хоч якусь, хоч по пояс, насипати... І не заплаче ніхто над тобою, бо ти – людина без роду-племені. Доки руки-ноги цілі були і ніщо не боліло – хіба мислилося про кінець, та ще й про такий? Гадалося, ось я є, а колись там, хтозна й коли, мене – раз! – і не стане. Був, був, а потім не стало. Легко жив і легко, в одночасся, помер. І ватага схоронить тебе в чистім полі, могилу насипле – не високу, не таку, як.., а все ж... Вип’ють, що там Податель дарує і підуть далі, веселим словом поминаючи Ненаша. Чим не доля?! А отак, як тепер виходить живот свій скінчити, – до такого не готовий... Та й хто був би готовий, що тіло його голодні собаки пошматують, а лисиці кістки розтягнуть?
   Мав колись усе. Отця-старійшину, і матер, і брата, і сестер, і водиму свою, з темними, як вишні, очима... Чи живі вони, чи згадують? А коли згадують, то – чи ж знайдеться у них хоч одне добре слово про їхнього Зеленю?! Щез, зник – нечуване діло! – тільки ніхто ж не знає, що тому причиною було... А воно, лихо його, кілька літ мучило його, вірити не хотів і кожного разу жахався, коли переконувався – є, є воно, те лихо, не надумане, справжнє... Як з ним жити, коли страшно навіть помислити, що хтось про нього довідається – сором же! Тому і зник: був веселун Зеленя, і немає...
   Про себе лише думав, це так... Хіба винен, що таким уродився? Хтось ловець удатний, хтось до ремества хист має від прадіда ще. А він веселитися  вдався. Він же не сам ті веселощі пожирав: дарував їх направо й наліво, усім бажаючим. У кого смуток на душі був, дивись, і минав: хоч на годину якусь, а минав, і жити чоловікові легше ставало, душа перепочинок мала. Комусь, майстрові якомусь, вдалого свого дня так веселощів хотілося! – тільки ж Доля, золоті йому руки давши, водночас обділила гореку сміхом, через що він за нього ладен і сріблом заплатити, бо сміх – то теж товар. Князь, на що вже владу над цілим світом має і золота пуди, і той бідний на свято. Бо з нічого, будь-де сотворити свято – таке лише скоморохам під силу, а коли так, то й у ціні вони недарма.
   Ох, і болить... Пече... Сіпає... Ножем ріже... Списом коле...
   А його життя – чи воно недаремне? Адже нічого і нікого після себе не залишив – один сміх... Що сміх? Ось він був, і вже немає. Його не потрогаєш рукою, він не горщик, не кожух, тим більше – не віз. Гончар, як помре, по собі макітри, глеки полишає. Матер, бувало, казала: „Дивись, дітисько, не розбий глека! То придане моє; самим Годуном глек роблений – пам’ять про нього: такий уже ж майстер був – куди нинішнім!”
   Сміх скороминучий. Зате і без нього ніяк. Може тому він і в ціні, що не кожному дається, що скороминучий: про запас не купиш, в торбу не покладеш. Три дні назад уся весь потішалася над його витівками, а коли він і сам заходився сміхом – поселяни реготали, аж покотом лягали, втриматись не могли. Не сміх був у Ненаша, а пошесть якась, мор – мертвий і той засміявся б. Три дні... Побачив би його хтось тепер – де ж той сміх? Одні сльози... Уже й Смерть на підході, кульгава.
   Одним скоморохом більше, одним менше – яка різниця, коли навіть імені твого ніхто не знає? Ходитиме Задесенням інша ватага і знайде колись свого світлого князя, і гадатиме, що проживе в його добрі до скону... Прилітають навесні солов’ї; коли послухаєш їх не один раз, почнеш відрізняти по співу: цей ось більше подобається, ніж інші. Та тільки хіба дочекаєшся його наступної весни, хіба пізнаєш серед інших? Слухатимеш, як зачарований, той спів і що тобі доля маленького, без імені навіть, минулорічного майстра-соловейка: де він, що з ним, він це чи не він колінця такі викидає? Отак і скоморох Ненаш – ніхто й не згадає по імені, та й хто, окрім світлого князя Жирослава і двох-трьох десятків його двірні знав, як його звуть? А ім’я, отцем дане при народженні і взагалі жодній живій душі поза рідним городищем не відоме. Жив, не жив – жодного сліду на землі...

   Тупіт, голоси чоловічі, злі.., брязнув залізом засув.., у суцільну темінь підкліті ввіткнулося хитке світло скіпки, зависло десь угорі...
   – Варушись, сучі діти!
   Двоє спустилися по дубових східцях, ухопили першого, хто трапився, потягли нагору. Знову чиргикнув засув.
   Тиша.
   Німота...
   Ні від кого вже ані слова, ані поруху. Як у могилі.

   Коли тягли нагору третього, котрийсь із челядників, перечепившись об Ненаша, зі злості копнув чоботом, мітячи йому в лице, а влучив прямо в ліве плече. Ватаг, навіть не зойкнувши, знепритомнів.
   Його витягли останнім. Так само був без свідомості. Розв’язали пута, перевернули на спину. Микула, аби впевнитися, що не хитрить бісова личина, приклав розпечену смугу до щоки – Ненаш, не приходячи до тями, тільки мукнув. Обом боярам хотілося спати. Усе й так було ясно, але привели ще й двоїх їздових.
   – Цей убив Любшу? – нахмурив густі брови Переяр.
   – Цей!
   – Він, гаспадине! – закивали готові на все Бакун і Горлач.
   – Заберіть гнид... – презирливо махнув на колишніх отцевих довірених молодий боярин.
   З плутаних свідчень скоморохів Переяр давно зрозумів, що ті валять усю вину на цього, непритомного. Хто насправді вбив їздового, тепер уже й не добереш. Можна було б витратити ще день, рвати нігті, різати зі спин паси, витягувати жили, випікати очі і хтось би таки в обмін на легку смерть та й зізнався. Тільки і їздові, і скоморохи, як раби, як товар, потрібні тепер здоровими, а не скаліченими, інакше хто ж дасть за скаліченого раба добру ціну? Переяр давно вже навчився мислити, як отець його, менський боярин Острята.
   – З ним що мені рабити? – Микула показав рукою на лежачого.
   – Вивезеш вранці за стіну, викинеш десь це стерво. Аднак здохне, – солодко позіхнув Переяр, потягнувся до хрускоту в молодих кістках і вперше в своєму житті підвівся раніше, ніж Острята: – Хадімо спати, отче.
   Дійшовши до терему, Острята не втримався:
   – Слухай сюди, сину... Любша при атцеві жив. Дамо атцю дров на кладу синаві, удаві Любшиній – раба з Бакунових чи Горлачевих дамачадців...
   – А чи не вдавиться вана – раба їй?! – аж захлинувся слиною в праведному гніві Переяр.
   – Мавчи дурню, кали атець гаворить! – скипів і собі Острята. – Нехай людіє бачать, що буває з тими, хто не береже дабро наше і знають, що за службу вірну – ваздаяння кали не табі, так сім’ї тваїй! Ширше мислити треба, сину! Щедрата наша старицею павернеться, пабачиш...
   Присоромлений Переяр мовчав, жалкуючи, що згарячу необачно ляпнув упоперек отцевого слова.

   А Микула, щойно розвиднілося і сторожа відчинила городські ворота, разом зі своїм молотобойцем Моргуном вже віз на підводі непритомного Ненаша; діставшись вимитого весняними водами глибокого яру, що проваллям розтинав край деснянського лугу, вони підняли ледь живого скомороха і, хитнувши двічі, на Микулин оклик: „ Г-гоп!” – пустили його.
   Ненашеве тіло гепнулося об глиняну кручу урвища, ламаючи молоденький верболіз, покотилося вниз і зникло за поріділими кущами.
   – Звиняй, небараче! – байдужим голосом проказав Микула і всівшись на полудрабок, наказав Моргунові:
   – Гани! Работи нині багата.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 06-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Добрий, 06-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3856098651886 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …