Картинка шоста, безнадійно-пошукова.
Мав не будинок, палац Роман Іванович, автомобілі стояли цілими автопарками, яхти мав і вілли за кордоном. Та все таким золотом шите, такими меблями з красного дерева гонороване – всяк би заздрістю спопелив з-за недосяжності подібного на земних шляхах, та ніхто не міг, бо охорона була важка й непробивна.
Та ще мав пустоту серед багатства. Бездітність мав. Бездітність Тамілиного лона, котре ж сам і сплюндрував, шукаючи дороги з мохів угору.
Найдорожчі клініки світу виокремив зі списку й усі перейшов, овуляціями мережачи надії. Та не йшлося на дитину.
Вже як тільки не запліднювали Тамілу, з яких тільки пробірок не підсаджували життя – не чіплялося. Нібито й причин, усвідомлених до останнього корінчика, не знаходили, патологій явних не бачили – а дитя не продукувалося, в майбуття не проектувалося, хоч сядь та й ридай невтішно, горем битий, як бідний злиднями.
Звернулися й до злиднів, у мохи шугнули.
Найшли якусь бідову дорідну дівку, й тілисту, й писком гожу, та й розуму по айк’ю при перевірці показала достатню порцію, здоров’ям аж пашіла, а репродуктивною здатністю в образі молочних залоз півсвіту крила й обіцяла виносити розкішне потомство – заплели тую діваху в сурогатні матері. Заплелася аж на двійню. Там таке пузо мала – богатирі тужилися виклюнутися.
З тих богатирів і почалося. Діваха завважила за гріх продати такий шикарний товар за обумовлену раніше суму. Запросила чи й не вдесятеро більшу.
Той приск безсовісного, нічого не вартого моху вкрай обурив Романа Івановича. Таміла, що вже дітками тими марила, а й та обурилася.
– Ти мені їх задарма віддаси, – вказував на тугий широкий живіт дівиці, – як не хочеш згідно угоди. Бо куди ж тобі з ними, чужими, як ти з мохів.
Ще й угоду порвав у нахаби на очах.
І прорахувався. Бо дівка, родивши двійню, раптом навідріз відмовилася віддавати дітей. Забрала собі.
– Я – мати, – заявила.
– Та яка ти мати? – вила Таміла. – Там же твоєї й краплиночки немає.
– А душа? – зирила вовчицею діваха.
І готова була перегризти горло кожному, хто наблизиться до діток.
Зі злості хотів навіть «ухоркати» непокірну, а потім усиновити з дитячого будинку власних діток. Та не знати чого, а остерігся. Певно, отого оскалу вовчиці молодої матері.
Вона потім ще приходила, та вовчиця.
– Беріть мене за жінку, при мені ваші діти, нащо вам та сухоребра пустопорожня дилда? – таким нахабством віяла межи очі, попутно паскудячи Тамілу, аж захлинувся.
– Та як ти смієш? – устав з висот свого становища над нещасним мохом.
– Смію, – гордо так зирила, зверхньо. – Бо бачила, як ви паслися по мені, коли видивлялися голеньку, чи не маю ґанджу.
Вгадала, ох і вгадала, злидота нахабна. Дійсно, з Тамілою ще до запліднення роздягли дівку, ледь не з лупою роздивлялися кожну складку й закладку її тіла, бо хотіли мати довершеність по всіх лініях. Тамілі що, бородавки вишукувала та родимі плями, а він, Роман Іванович Недільний, чоловік чи й не при мільярдах, гукни, тоннами дівок звозитимуть, але просто похоті до того не мав, Тамілу любив, а тут згвинтився так, що якби не Таміла, тут би дівку й осилив, так своїми вигинами та звабами душу вкрила. Ледь пересилив організм. По ночах снилася, все кликала до своїх принад, парубчаком ліжко мочив, аж сором пік, але вагітність дівоча стримала від непродуманих кроків. Та в жазі жила дівиця, жила, сучка загониста. Подумував навіть, що, як родить двійнят, візьме за няньку. Може, колись потім і… Та ні, відвертав очі сам від себе, просто вона їх родила, хто кращою нянькою був би. Хоча таке, знав, і не практикується, бо психологія, розігрівання материнських почуттів і тому подібне… Та однак мріяв тим, жив.
А тут бунт, а потім заявилася, коли вже пробудила замість жаги лють, свататися. Випер, як останню повію, глуму наклавши на голову, наче вона йому лайна в душу.
Так і розсталися.
Вона ще слала листи, телефонувала, набридала, грошей хотіла аж до небокраю та й ще трохи за небокрай, та й він пікся власними дітьми, але збоку, без фінансів, бо не мав наміру, як казав, з терористками домовлятися.
З кимось же іншим, крім Таміли, дітей мати не бажав. Прийомних теж. Хотів своїх, з Тамілою, з тією, яку по-справжньому, душею, не тільки тілом, любив.
Так і жили з дружиною в мріях, віру втрачаючи.
Картинка сьома, як розчерк дива.
Колись Таміла десь вичитала, що на далекому Алтаї коптить небо чи то шаман, чи маг, але дуже помічний жінкам у знищенні безпліддя.
Як останній покрик заблудлого серед вимерлого світу, була та надія.
Та Роман Іванович махнув рукою – маг, то й маг.
Відвідали. Що з Тамілою робили в тому обнесеному шкурами «вігвамі», вона мовчала, а історія не кололася.
От тільки звідтіля привезено було додому схеми дивних вправ для жінки та сулію якогось «вишняку» для чоловіка. Відтак Таміла розламала пару ліжок, гнучись днями в пози, а Роман Іванович мався цмолити притомний «вишняк» з присмаком козячої сечі, плюючись та надриваючи позовами до вулканізму шлунок.
Хто його знає, чим та вишнева сеча була заправлена, але потенційні можливості Романа Івановича зросли добряче, та й Таміла ледь не молоділа в обіймах, так з тої алтайської закваски й прийшло щастя.
Сорок, ще й трошки, літ мала за плечима дружина, коли вперше почула дитячий крик, як мати.
То було невимовне щастя підстаркуватої пари, яка, здавалося, вже мала всього не те що доволі, а й з надлишком, високо жила, дуже високо, але не могла ніяк мати головного – того, що має навіть мох людський низовий.
Виявляється, що й щастя моху іноді хочеться тим, хто дуже високо. Хочеться навіть більше, ніж висоти.
Картинка восьма, трепетна.
Сина назвали Божедаром – а що, не вгадали хіба?
Тремтіли над ним, як над пелюсткою – геть і дихнути зайве боялися.
Коли підріс до років п’яти, гостювали в Тамілиної мами. Там і здибала гостей різдвяна ожеледиця. Лід упав на землю гладенько, а ще так щільно й так безпросвітно, що вранці на грунт, не кажучи вже про дороги, мало хто міг стати, не застосувавши згодом для профанації вертикального положення п’яту точку. Ні сніжинки на світі, ні тепла, тільки блиск довкола, наче заховане за хмарами сонце раптом осяяло загублений світ потаємним запасним сяйвом.
Роман Іванович хоч і мав потребу у від’їзді до столиці, але не ризикнув, зателефонував, куди слід, уладнав справи в телефонному режимі, та тим і заспокоївся, продовжуючи гостювати в старої тещі.
Але Божедарчику було сумно в бабиній хаті, він прагнув волі, не дивлячись на непевність за вікнами. Тоді Роман Іванович дістав із саквояжа хитромудрі ботики на липучках. Не тих, що застібаються на гомілці, а тих, що знизу виконують роль присосок, чіпляючись за довколишній земний орнамент, як закоханий за вуста коханої. Озув сина, пустив у слизький світ.
Довколишні діти, ну, ті, що з моху, влаштували катання з гірки на санчатах. Лід сприяв доброму гону вниз, тільки виск стояв довкола, а от назад вибиралися важко.
Божедарчик пристав до гурту. Роман Іванович з Тамілою про всяк випадок прикипіли до віконної шибки, аби процес катання найдорожчого скарбу був під пильним наглядом – ну, щоби не забилася дитина, щоби не зобиджена була тими, хто не має на те права по статусу, хай і дитячому.
Ось Божедарчик і внизу. Весь розпашілий такий, щасливий, тільки щоки жахтять рожево, ароматом радості дихаючи на маму й тата за склом. Пішли діти вгору. Божедарчик легко, без жодних зусиль, інші ж падали раз-по-раз, дряпаючись угору, та все ніяк не могли до пуття осилити вершину. Божедарчик попереду, весь такий граційний, не дитина – велет, а десь позаду колотився, рвучи зусилля невмілістю, дитячий мох.
– Ти глянь, – вереснув Роман Іванович, гукаючи дружину, що кудись відвихнулася по потребі. – Та наш син, як Ісус над плебсом. Як Мойсей, що веде народ крізь море й пустелю. Глянь, не схитнеться, хода тверда, рухи виважені, погляд зосереджений, цілісний, мета ось-ось, і вона йому підвладна.
– Боже дитя, не людське, – замилувано припала до плеча чоловіка Таміла.
– Керманич, – повнився звитягою за доладно змайстроване дитя батько. – Такий візьме світ у руки, заверне на свій лад, бо даний світу не для того, аби йти по ньому, а щоби правити ним і вдосконалювати на свій копил.
Тим і пішли далі – виростити керманича для світу.
Картинка дев’ята, спрямована в майбутнє.
Божедар ріс, радуючи батьків. Розумненьке було дитя, все хапало з льоту й само літало розумом високо. Школу елітну столичну перескочивши, замислилося дитя – куди далі.
Батько круто окреслив шлях:
– Кембридж.
Тим і отверділи. Там і опинилися врешті-решт.
Батько не пожалів капіталу, аби син студіював науку, не відволікаючись до мирських потреб. Купив квартиру в Кембриджі-місті, авто, прислугу поставив до праці, аби сьогодення стелилося сину чисто, не бруднячи побутом спрямованого до науки пориву. Одним словом, усе було загострено до прориву на вістря керування світом.
Додому син являвся, а й тут не пахло навіть натяком на мох – усе було вистелено килимами, щоби тепло та тихо дитяті відпочити на рідних теренах задля примноження сил, підупалих біля скель науки на туманному Альбіоні. Власна хатинка серед столиці, «Бентлі» червоного кольору, пажі та придворні.
– Ой, він же ще геть дитя, а ти його на самостійний хліб, – бідкалася мати.
– Хай коптить небо самотужки, розмислом власним, не батьківським хай криє дні, аби доточувати, як окріпне в мужі, вже не було чого, аби був цілісним, – на своєму стояв Роман Іванович Недільний.
– Маєш порвати світ, – давав сину одну настанову, – а з порожньою головою світів не рвуть. Нею хіба бемкають, як дзвін до обідні, от тільки нарід того бемкання хоч і слухає, але великої шани не кладе. Маєш бути при розумі, сину. І при гонорі, бо мох світ заплітає, але не керує, стелиться тільки світом. А ти маєш керувати. Бо порвати світ мохом не можна, можна у світі рвати мох. Але рвати мох може й тупий камінь, і дурний пастух. Варто навчитися керувати мохом, аби він застеляв світ під твій порух, а не як йому заманеться. Треба бути вищим, якщо хочеш верховодити світом. А щоб бути вищим за мох, треба вивершитися над ним. А вивершитися можна тільки головою. Розум, наукою втоптані мізки та сприятливі умови для розвою того всього в результат – ось критерій, який варто класти в основу життя. Інше все – похідне.
Син слухався родителя. Слухався ревно й пристрасно. Батько не все знав, що там на англійських теренах, але в Украйні милій синочок друзів мав належних, поступ вів твердий, у низи не прагнув, навпаки, вивищуватися гонор мав, так клав козир на шлях, що інші просто остерігалися підійти близько, що вже казати про натяк на знайомство, коли ти не в темі на знатність у суспільстві.
Картинка десята, де наріжним каменем любов до Ойчизни.
Справившись із Кембриджем, син, на батьківське диво, категорично не захотів далі топтати європейські горизонти.
– Хочу додому, – мовив конкретно, – тут легше дихається.
– Та яке легше? – не повірила мати. – Там перспективи, а тут – довічний батьків слід.
– Тут привільніше, – уточнив син і пішов українським степом аж ген до своїх висот.
– Там якусь бабушенцію через пішохідний перехід не пропустив, – пояснював колись, відвертістю переповнившись, – штраф здерли, ще й водійське посвідчення ледь не відібрали. Я ніби зв’язаний там, тату. Я там, як ти казав, серед моху. Я не маю преференцій щодо свого статусу. А я їх хочу. Тут стодоларовою банкнотою перед очі міліціянта помахаєш, той готовий уклонитися й очі заплющити, готовий тебе возвести в царі, себе спаплюживши до мохової спори. А там кожна спора тебе ставить урівень, наче ти не шейх місцевого розливу, а простий хлопак з десяткою в кишені. Це гнобить мене, тату. А який з пригнобленого корінь, що сили світу дає, себе возносячи до верхів’їв?
Батько замислився на мить.
– З пригнобленого толку, дійсно, мало, – погодився. – Та й те ж посудити, нащо я весь вік збивав капітал для єдиного сина, коли він йому не примножить зверхності? Крути, сину, світом, як циган сонцем. Нехай не тобі пишуть правила, пиши їх ти.
Бо вірив батько, що його Божедар достойний бути правником, а не виконавцем правил.
А якщо Європа цього не тче, то хай син виплітає долю в рідній Україні.
Де батько надбав йому достатньо чорнил, аби син мав чим ті правила виписувати.
