Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45875
Рецензій: 89736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

СКОМОРОХИ. Частина третя.

© Володимир Ворона, 02-12-2018
   ... Менський боярин Острята, все більше суплячись та темніючи лицем, слухав на своєму дворі, у закутку біля кузні, як його старший син Переяр допитував двох холопів, Бакуна й Горлача, що вранці прибігли в Мену зі звісткою про ватагу скоморохів, котра неподалік Макошиного капища перехопила повоз, який призначався світлому князеві в дарунок; не просто перехопила, а відбила, полишивши при цьому життя ще одного їздового, теж Острятиного холопа, – Любшу.
   Бідолашні їздові стояли прив’язаними до двох стовпів зведеної перед кузнею повітки і коваль Микула, котрий був у боярина за ката, розпеченою до червоного залізною смугою за знаком Переяра пік їхні спини.
   – Любшу, кажете, вбили, а ви ж чаго живі? – злість душила боярського сина: дев’ять підвод з поклажею – це ж збиток який! Помах руки – і червоне залізо лягає на плечі Горлача. Нелюдський крик, запах горілої плоті...
   – Гавари, сабака!
   – Нас перших скрутили... – насилу цідив крізь зуби їздовий, обіймаючи зв’язаними руками стовпа. – Любша астаннім їхав,... устиг за зброю схапитися... убив їхняго адного...
   Переяр кивком голови вказав Микулі на Бакуна.
   – А-а-а-а-в-в! А-а-а...
   – Зброю мали, а вас голими руками взяли!
   – Хто ж ачікував, баярине?!
   – Нас троє, а їх – десяткав павтара... – виправдовувались, як могли Бакун з Горлачем.
   Острята, щойно дізнався про напад на повоз, відтоді й картав себе останніми словами, адже розумів: якби їздові були на кожній підводі, не насмілилися б скоморохи на татьбу. Ех, якби ж то знав, де впав, то й соломки б підіслав... Пожалів відправити з повозом ще шістьох челядників, бо добрий тиждень дев’ятеро гульма гулятимуть, а тут роботи – і двом десяткам не переробити. Та хто ж знав, хто помислити міг, що таке трапиться? В його отчині про справжню татьбу багато літ уже ніхто й не чув. Хіба що скотину в якогось роззяви вкрадуть або заріжуть когось у суперечці, але то звичне діло, обштина сама розбереться. А тут на тобі раптом – така татьба: повоз, для світлого князя призначений, умикнули, боярського челядина порішили – нечувана річ!
Що це за скоморохи такі? Звідки та ватага? Учора зі Спичакової весі мерти прибігли захисту шукати: схоже, ті ж лицедії-головники самого Спичака і зятя його до старотців відправили, а тепер ось – повоз! Попри розуміння, що сталося це лише через малу кількість їздових, взяти вину на себе боярин не міг. Ще чого! Один раз попусти – кури лапами загребуть. На те й холопи, щоб паче живота свого берегти боярське добро!
   – А може ви в змові з татями були?! – долучився Острята й собі. – Як це вас відпустили? Відповідай, песиголовець! – тільки поглянув на Бакуна, а Микула вже тягнув по холопській спині розпечену смугу: шкварчала плоть, несло горілим і, піднявши голову, по-вовчому завивав їздовий.
   – Памилуй, баярине!.. – оговтавшись від болю, Бакун навіть сльозу пустив. – Чаго б ми сюди вертались?.. Уначі нам адин пута перерізав... Злякались, думаю, вани...
   – В поруб, – кивнув на холопів Острята, насупивши свої кущуваті брови, – а всю нестачу на них. Не сплатять – роди їхні на потік і розграбування.
   Боярин крику не любив, зате слова його падали на Бакуна й Горлача, мов кам’яні брили і ті приречено хилили під їх ударами свої нещасні голови, не маючи навіть змоги впасти перед господином на коліна.
   – Піднімай отраків, не гай часу! – стурбованим голосом промовив до сина Острята і притримавши за рукав гарячого Переяра, що вже поривався бігти, додав: – Сперш па гарадищах гінців адправ – нехай верв теж гонить па сліду. Не вловлять галовників, на обштину виру накладу!
   Переяр з двома десятками озброєних челядників вже збирався виїжджати за ворота, коли Острята, підійшовши до сина, що сидів на коні, поманив його пальцем і коли той нахилився, стиха наказав:
   – І Любшу мені знайдіть! Знайдіть і привезіть, зразумів?! Схароним па пакону, – боярин підняв пальця, – кожен має видіти: яке служіння, таке і вазданіє*!

   Ще й не розвиднілося до ладу, коли Ненаш відкрив очі, згадав учорашнє і сів. Ватага спала. Він порачкував до Голубка, обережно, аби той спросоння не наробив шуму, розбудив його і вони довго про щось шепталися, а потім удвох заходилися будити інших скоморохів.
   Притика прокинувся раптово, неначе хтось його штовхнув. Лапнув, чи на місці сокира та спис, не знайшов їх і зирнув навколо: ватага вже була на ногах і майже всі дивилися на нього. Лише на якусь мить по обличчю Притики легенькою хмаринкою майнуло щось схоже на розгубленість. Та він одразу ж скочив на ноги і заторохтів:
   – Ех, і спалося ж мені після княжого меду! Ось що я надумав, братове. Запрягаємо зараз коней і гайда звідси – чим швидше, тим краще! За Десну! Подамося в Путивль, там і перезимуємо. Гой єсте, братове! Запрягаймо!
   Майже без розгону, лише два кроки зробивши та спершись лівою рукою на полудрабок найближчого воза, він несподівано легко перемахнув через нього, немов перелетів і рушив до коней, не перестаючи гомоніти:
   – На ходу під’їмо! Давай, давай, не стій! Зі мною, братове, не пропадете!
   Відв’язав буланого, з виду найкращого, коня, вже гнуздав його і в’язав до бразди* віжки.
   – Зачекай! – Ненаш насилу спромігся вставити поміж його і своє слово. – Поговорити мусимо. Ватага так хоче, – додав і поміж возами рушив до Притики. Решта скоморохів посунула і собі, обдумано чи ні, але оточуючи того підковою.
   – Поговорити? А чого ж? Кажи! – Притика полишив коня і завівши навіщось руки за спину, рушив назустріч Ненашеві.
   Ненаш зупинився, намірившись щось сказати, встиг навіть рота відкрити, коли раптом Притика, знаходячись ще кроків за два від нього, махнув над своєю головою десницею, у повітрі щось мелькнуло, одразу ж глухо гупнуло і Ненаш, мов сніп, повалився на траву. Скоморохи від несподіванки застигли мов укопані, потім кинулися до Ненаша, а Притика вже розмахував обома руками, обертаючись навколо себе, неначе  танцюючи, і в повітрі аж фуркотіли два летючі кистені* на довгих, у півтора аршини, ременях.
   Голубок метнувся назад до возів, схопив списа, навіть посулив його в Притику, але який із скомороха вой? Тать встиг ухилитися, а наступної миті гиря його кистеня хряснула з розмаху по Голубковій голові, аж мізки розлетілися навколо і вивільнена лицедієва душа полинула у вранішню синь Сварги на жах усіх присутніх: шестеро мерців за три останніх дні – чи не занадто?!
   – Геть з дороги, лицедії! Бо потрощу ваші дурні голови, як макітри! – Притика насторожено озираючись, повернувся до обраного ним буланого, вправно накрутив ремені кистенів на передпліччя, підібрав довгі віжки і легко скочив на коня.
   – Залишайтеся, телепні! Так і здохнете, не взнавши, що воно таке – справжня воля! Н-но! – і з місця піднявши буланого вчвал, рвонув, розганяючи скоморохів, проскочив поміж возами і пригнувшись до кінської шиї, вмить зник за деревами, тільки тупіт копит чувся якийсь час, а потім настала мертва осіння тиша.
   Ватага ж кинулася до своїх полеглих. На Голубка страшно було й дивитися, зате Ненашеві повезло. Чи то він в останню мить встиг відсахнутися, чи Притика не поцілив, тільки удар кистеня поковзом прийшовся на ліву сторону черепа і гиря з усього розмаху влупила по лопатці. Ненаш лежав на землі блідий, непритомний, із закривавленою головою – життя в ньому тільки тліло.
   – Де в того чорта кистені взялися?! – дивувався котрийсь із скоморохів.
   – Хіба не зрозумів? Під свиткою ховав. Бачив, як він руки за спину завів, коли до Ненаша йшов? Гирі вивільняв – вони у нього в рукавах були.
   – Побий його Перун! Отаку змію пригріли... Душогубець!
   Розгублена ватага не знала, що робити. Хтось подався шукати тіло вбитого ще вчора Чудила. Хтось клопотався біля Ненаша. Решта ніяк не могли второпати, що діяти далі. Їх залишалося десятеро, коли не рахувати непритомного Ненаша. Коней було восьмеро. Та всі тепер чудово розуміли, що добра, призначеного князеві, краще здихатися і чим швидше, тим краще. Потрібно було тікати і тікати якомога далі, десь пересидіти лиху годину, але до того слід по-людському схоронити небіжчиків і привести до тями Ненаша.
   О, Велесе! Порадь, що робити безталанним твоїм скоморохам...

   ... Острята не знаходив собі місця. Вже й стемніло, а Переяра з отроками все не було. Невістка, Ластовиця, он звелася вся, чекаючи. Скільки там тієї дороги? Ну, верстов вісім-десять,... шапкою докинути можна... Виїхали, звісно, доволі пізно – ополудні. Хтозна куди ті таті могли забігти, та ще й на конях. Коли на підводах, то й тоді мало не до Сосниці, а верхом – шукай вітру в полі!  Якщо вози покинули – потрібно їх до якогось городища доставити, а коні в отроків верхові: доки тягло назбирають, то й ніч надворі... Він гнав геть дурні думки, знав же, що на Переяра можна покластися – синові вже двадцять дві весни, у самого троє синів, дідизну за отчої відсутності в руках тримає міцно, причин хвилюватися немає, та все ж...

      Переяр повернувся далеко за північ. Боярин нарадуватися не міг: усі вози вдалося повернути, поклажа на них була майже цілою, лише деякі діжі з сур’єю та медом переполовинили, лиходії, та ще яства* надібрали. На жаль, чотирьох коней недорахувалися – збиток боярину, та ще й який! Шестеро зв’язаних по руках і ногах скоморохів кулями* лежали на двох возах. Острята про себе пишався тим, який у нього син виріс – надійна опора своєму отцю в старості! Мати-Макош змилостивилася над старим, не дала нечистивцям* дощенту пограбувати боярський повоз. Недарма перші півні сповістили вже про неділю – Макошин день* сьогодні!
   – Не муч уже старога, кажи! – не терпілося Остряті.
   Переяр, надміру собою задоволений, наслідуючи в усьому отця, заговорив буденно, розважливо, без поспіху:
   – Схаватись хатіли, в пущі пересидіти. Падались лісам на сосницький гастинець, ну і вперлись в Жабине балота, пав’язли там па ступиці. Добре хоч каней не патапили. Вази пакинули, з балота верхи вибрались, а тут ми. Таті врозсип... – Переяр замовк, брови нахмурив, пригадавши щось своє, потім продовжив: – Аднаго я зсік, аднаго стрілою взяли... Четвера на конях втекли – темніла вже, а вани сипанули на всі боки... Привіз Любшу. Лисиці, правда,  голаву да кісток аб’їли, дик вана яму тепер ні да чога... Каней жаль, отче! Давелося тягло па людях збирати, вази насилу з балота витягли... Павбиваю, нечистивців!
   – Гадаєш, мені не жаль?! Нічого, сину! – Острята явно повеселів: – За тих каней маємо павтари десятки рабів. Неабияка взвить*, дякувати Макоші!
   Поплескав сина по широкій спині і додав:
   – Лихадіїв під верею*, заутра дапитаємо. А зараз – спати: там табе Ластавиця дачекатися не може, – хихикнувши, ткнув Переяра під ребро боярин.

                                                                       (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 04-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 03-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Добрий, 02-12-2018

А чого вони по-масковськи акають?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Надія, 02-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.3723180294037 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …