Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45875
Рецензій: 89736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

СКОМОРОХИ. Частина друга.

© Володимир Ворона, 28-11-2018
... Мало не три місяці протинялися вони після того по сіверських землях: від Сновська до Нежатина і від полянського Любеча до Борзни. Були в них і ситі дні, і голодні, одного лише клопоту не мали – де голову прихилити, бо в теплу пору завжди можна знайти прихисток на ніч – хоч у стозі, хоч під чистим небом. Але, як відомо, не спить Чорнобог: ще зовсім трохи і вдарять морози, скують землю, Зюзя снігу накидає ледь не по пояс... Як тоді жити, де зиму перечекати? Та ще й такою ватагою?! В Чернігів і не потикайся – забудь про Чернігів... Скоморохи, і Ненаш поміж лицедіїв найбільше, – усі ламали голови не перший день, а відповіді не було. Можна було розбігтися, хто куди, на зиму в закупи продатися... В закупи?! Кому – їм, хто ще зовсім недавно з князем Жирославом сурські вина пив, горба свого гнути на якогось поселянина чи ремісника?! Краще в стозі замерзнути! – солодка кажуть, смерть...
   Три дні назад прибився до них новак – міцний, ставний і з лиця та одягу видно, що непростого роду. Немає такого в скоморохів, щоб лізти комусь в душу: звідки ти, та хто, та як... Свого часу і Ненаш мав інше, отцем дане ім’я, але ватага назвала по-своєму – так і живе з того часу під сонцем скоморох Ненаш. І цьому новакові ім’я дали – Притика: приткнувся, мовляв, дурень, коли зима на носі, ходи, тільки затям собі, сказали, що хліба дарма їсти не будеш.
   Притика ще той! Узяв до рук гуслі – засміялися яворові, заспівав – ватага зо сміху полягла, а він ні з того, ні з сього завів раптом сумне: про немилостиву долю, про чорного крука та темну осінню воду, за котрою спливає молодість – не в одного підступна сльоза очі зволожила.
   Вельми речистим вродився Притика: за словом у пазуху не лізе, годен цілий день розважати – хоч люд, хоч і самих скоморохів. Два дні усі за животи хапалися: ну таке вже меле, таке, що й не розбереш, правду каже, чи вигадки вигадує.
   – Веселий я чоловік! – тільки й проказував самовдоволено новак, коли хтось із ватаги його хвалив, а було це, на думку Ненаша, аж занадто часто. Притика за якихось два дні прямо-таки  влюбив у себе ватагу: ще трохи і новим ватагом стане.
   Учора, мандруючи з Мени до Макошиного капища, де через два дні задесенські сіверяни мали зібратися на Макошин день, аби вшанувати Богиню родючості та жіночого ремества, набрела ватага на невеличку весь – усього сім димів притулилися до узлісся. Швидше за все, пройшли б мимо, але треба ж такому: уздріли весільний поїзд, що саме від Макошиного капища гуркотів сосновим бором на п’яти підводах – середній син старійшини весі узяв злюб із донькою сябра-радимича, що жив по сусідству.
   Ех, і раділо ж весілля такій удачі: скоморохів зустріти, а тому й видалося буйним та розвеселим – неначе в боярина! Весь роти пороззявляла, коли ватага лицедіїв заходилася їх розважати: Притика на гуслях гудів, безочивих* пісень співаючи, від яких молоді сиділи червоні, мов варені раки; під перегуди сопелі та пищалей скоморохи і колесом ходили, і один через одного перекидалися, і вежу з десятьох у чотири яруси зводили; личини вдягнувши, четверо лицедійство творили – про перелюби скомороха з купецькою жоною, про те, як  хитрий холоп двох бояр обдурив і про квасника, котрий до наузниці прийшов, аби та порчу йому зав’язала.
   Ні житнього квасу, ні березовиці п’яної, а тим паче – наїдків старійшина для ватаги не жалів і все було б добре, якби вже присмерком не поклав  Притика око на одну молодицю. По правді кажучи, саме вона першою почала йому бісики пускати, ще коли показували перелюб з чужою жоною, через що скоморох і не встояв. Підгадав мить, коли ніхто не бачив і потягнув блудницю в житло. Що вже там було, а чого – ні, жоден з ватаги, окрім самого Притики, не знає. Тільки муж її, хоча й був добре напідпитку, здогадавшись, враз знайшов перелюбників і схопився за ножа. Притика, не довго думаючи, дав йому такого чосу, що навіть памороки забив горешному.
   Ніхто ні про що не здогадувався, весілля собі гуло й далі, коли раптом із того злощасного житла вибрався побитий невдаха і кинувся з сокирою на скоморохів. Така веремія зчинилася! Скоморохів було ніяк не менше, аніж поселян-мужів і виявилися вони тверезішими та спритнішими, тож невдовзі в темряві, що вже наступила, старійшина отримав від когось ножем під пазухи, а зраджений муж – чимось важким по голові, аж мізки витікли. Не обійшлося б те ватазі аж ніяк, якби той же Притика не підпалив чийогось хліва, а потім ще й стіжок із сіном. Поселяни, забувши про все на світі, кинулися рятувати худобу і своє добро від вогню, а скоморохам того тільки й треба було – чкурнули якомога далі, аж доки серед ночі не набрели у лузі на оці стоги, де й заночували.

   ... Сварка згасла, не почавшись. Тільки в Ненашевій душі так паскудно було, таке передчуття недобре якесь стискало йому серце, що хоч лягай, та й помирай – чи не вперше за все життя. Ні, не вперше; згадалося йому, що було так само, коли зрозумів: ніколи не матиме він власних чад, ніколи. І водима його була там ні до чого, адже жодна інша молодиця і навіть одна зовсім незаймана так і не понесли від нього, як він не старався...
   Макошине капище було вже за дві-три версти, тож зібравши нехитрі свої скарби, ватага рушила гостинцем далі на схід. Часом так буває, що варто людині стати на криву стежку, як Доля одразу ж ту стежину з гори пускає; тепер хочеш не хочеш, а мусиш не йти – бігти по ній, аби зустрітися за ген, тим поворотом із гіркою своєю судьбиною...
   Не встигли як слід заглибитися в ліс, коли назустріч їм повоз: дев’ять підвод і лише троє їздових. А ватага йшла, про квас-пиво саме говорила, про голод, що шлунок смоктав. Ніхто за ними так і не погнався, дарма Ненаш боявся – куди тій весі супроти ватаги! На підводах же, що котилися назустріч, угледіли діжі, коли б чи не з сур’єю, і ще щось, скорою вкрите. Стали на обочині, аби пропустити підводи і коли повоз порівнявся, усі почули, як у діжах щось хлюпає, а в ніс вдарило в’яленою рибою – аж слина покотилася: не інакше, як менському боярину Остряті везуть...
   Притика почекав, коли повз них проїде перша підвода з їздовим і тихо так, мовби сам до себе, прогомонів:
   – А що, непогано було б, братове лицедії, боярської рибки поїсти, сур’єю запити... Чи може страшно?
   – Кажи, що робити, ватаже? – несподівано для всіх, а найбільше – для Ненаша так само неголосно озвався Чудило, наймолодший з ватаги.
   – В’яжіть їздових! Борзо!!
   Більшість скоморохів кинулася до повозу. Двох їздових, у голові та в його середині, скрутили в одну мить. Зате останній, несподівано для всіх скочив на воза, ухопив з-під ніг списа, метнув, і Чудила, що вже підлітав до нього, вцілив прямо в чоло – той повалився, мов сніп на узбіччя. Їздовий же вихопив з-за пояса сокиру і розмахуючи нею, волав на весь ліс:
   – На кого руку здійняли, таті?! До світлого князя Власта повоз! Перевішають вас на соснах, головники!
   Заціпеніли всі, коли почули. Всі, окрім Притики.
   – Що, боягузи, розхотілося пити-їсти?!
   Підскочив до поверженого Чудила, висмикнув з його пробитого чола списа і спритно, видно було, що рука добре набита, посулив у їздового. Той, стоячи однією ногою на полудрабку, іншою – на вкритій скорою поклажі, ухилитися не зміг, лише махнув навмання сокирою, сподіваючись відбити списа, що вже летів, але марно – Притика поцілив прямо у живіт і їздовий, зігнувшись від удару, зі стогоном повалився з воза.
   Не тільки Ненаш, а й інші скоморохи заціпеніли від побаченого. Здійняти руку на їздового княжого повозу – за таке чернігівська дружина голови  позносить усім без розбору! Навіть у тих, хто кинувся на заклик Притики, враз пропав войовничий запал – всі одразу ж зрозуміли, що надто далеко зайшли вони зі своєю витівкою. Одна річ – пов’язавши їздових, поживитися чимось із повозу та й накивати п’ятами і зовсім інша – вляпатися в головництво, відверту татьбу!
   Один лише Притика був незворушним. Вийнявши ножа, мовчки перерізав горло конаючому їздовому, висмикнув з нього списа, підібрав з землі сокиру.
   – Чого стоїте, мов у землю повростали?! Хочете ратичів дочекатися? Розбирайте підводи – і в пущу. Живо мені! – він уже верховодив, не питаючись, подобається це комусь, чи ні.
   – Мерців, – Притика ухопив за рукави двох молодших лицедіїв, – відтягніть подалі в кущі, гілками там прикидайте. Кров тут піском присипте. – Цих двох, – показав він на пов’язаних їздових, – беремо з собою.
   – Чудило ж наш... – несміло почав один з тих, кому наказано було сховати трупи: – негоже дикому звірові на розтерзання...
   – Поговори мені! – тать ухопив уношу за сорочку, притягнув до себе і красномовно підніс до його лиця сокиру. В голосі Притики вчувалася така непохитна воля і рішучість домогтися свого хоча б і смертю ослушника, що ніхто із ватаги, дарма що було їх мало не півтора десятки на одного, не наважився сказати всупереч йому хоча б слово, тож мерців сховали в гущавині, підводи, котрі були зв’язані віжками по три, одна за одною, розв’язали і на добрих дві версти завели в пущу, подалі від дороги. Випрягли коней, дали ячменю. Сиром’ятними ременями, що ними були ув’язані вози, спутали їздових; посадивши на землю, припнули полонених до коліс.
   – Живемо, братове! Дев’ять коней, дев’ять возів поклажі – прокорму ватазі до весни вистачить! Ех, і погуляємо тепер!
   – Головники ми... – сумно та неголосно, неначе й сам до себе, буркнув Ненаш, проте його почули всі: – Я Володара добре знаю, він це так не полишить: з-під землі дістануть. Буде нам в татя місто: або киями заб’ють, або, мов півнів, поріжуть...
   – Боягуз ти, Ненаше! А ще ватагом був, – Притика говорив так, немов усе вже було вирішено і скоморохи старшим поміж себе обрали саме його. – Ще хоч раз таке почую – викину з ватаги! Коли не гірше, – додав з погрозою.
   Скоморохи принишкли. Те, що сталося минулого вечора на весіллі, ще можна було виправдати випитим надміру квасом, але недавнє вбивство Чудила, а потім і їздового протверезило найгарячіших з них. Недарма ж вони прожили при дворі світлого князя цілих п’ять зим. Усього надивилися та наслухалися доста, аби розуміти тепер правоту Ненаша. Притика вже не видавався їм просто „веселим чоловіком”, тепер він їх не на жарт лякав своєю татьбою: учора поселянина зарубав, сьогодні – княжого холопа. Виходить, йому мерта зарізати, все одно, що вівцю. Через цього Притику ватага вимазалася в кров по самі вуха, кожен відчував її на своїх руках і страх стискав серце кожного, сковував волю, гнітив безвихіддю: хтозна, що тепер робити, як діяти.
   Притика тим часом заходився никати по возах: не терпілося взнати, що саме везли світлому князю. Порізав мотузки, поскидав скори, вибив чіп в одній діжі, в другій, третій. І там, і там з діж товстою цівкою прямо на землю цебеніла сур’я та він не зупинявся, доки не надибав на чорну, смолою вимазану, в котрій одразу ж сокирою вибив верхнє дно.
   – Мед! А що я казав! – Притика аж світився від щастя, мовби й не його руками погублено було дві душі та ще дві – з його вини.
   – Гуляймо, братове!
   Вже вечоріло, обурені голодом скомороші животи бурчали, вимагали свого, тож ватага, хочеш не хочеш, взялася до харчу. Як не намагався Притика показною своєю безтурботністю розворушити лицедіїв, та, попри навіть мед, їли мовчки. Хтось думав про Чудила, чиїм тілом, певно, вже втішалися звірі, дехто про вчорашнє весілля з двома мерцями, а Ненаш – про майбутнє ватаги, таке сумне і безпросвітне після всього, що сталося.
   Скоморохи вкладалися спати мовчки, без сміху та жартів. Сон не йшов до Ненаша, він все крутився, ніяк не міг влягтися і час від часу гірко зітхав. Зате  Притика, випивши чимало меду, поклавши біля себе спис та сокиру, заснув, здавалося, мертвим сном.
   – Ненаше... Ненаше... – зашепотів Голубок, найстарший у ватазі.
   – Що тобі? – не одразу і так само тихо спитав Ненаш.
   – Вляпалися ми... Питає ватага, що робити будемо?..
   Ненаш відповів з образою в голосі:
   – Не я ваш ватаг... Он у того питайте...
   – Ти... І більше ніхто... Кажи...
   Ненаш мовчав, Голубок більше його не запитував, певно, розумів, що тому потрібно обміркувати щось своє. Коли бліде обличчя Хорса, хоч трохи розчинивши морок ночі, зазирнуло і на їхню галявину, Ненаш тихо, намагаючись не шуміти, підвівся. Скоморохи, здавалося, всі спали, принаймні, добра їх половина хропіла на всі лади. Він постояв, прислухаючись та вдивляючись у сплячих, потім підійшов, скрадаючись, до зв’язаних їздових і приклав палець до вуст:
   – Тш-ш-ш...
  Присівши, витягнув ножа і перерізав ремені.
   – Тікайте, тільки тихо...
   Ті не скоро змогли це зробити – якийсь час розминали затерплі руки-ноги, потім, мов привиди, розчинилися в хащі. Ненаш, повертаючись, постояв над Притикою, що неголосно похропував, потім обережно підняв із землі зброю і тихо-тихо сховав під скорою на сусідньому возі. За мить він уже лежав на своєму місці і відчував, як тягар, що тис на його душу, ніби наполовину полегшав. Він тепер одного боявся: прокинутися пізніше Притики.

                                                                  (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Viktoria Jichova, 01-12-2018

Почалася дія

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Добрий, 30-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 30-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 29-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98179984092712 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …