Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46528
Рецензій: 90785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Мох ч.1

© Михайло Нечитайло, 28-11-2018
Калейдоскоп – то є мереживо самого життя. Мереживо з вузликів, один за одним, один за одним, від початку й до кінця, що все здається нескінченним, як Всесвіт, хоча всі прекрасно розуміють, що й він скінченний, от тільки ми всередині горизонтів, нас поза ними немає, як і нашого часу. Тому наш час тут, у нескінченності, хоча нескінченності, як такої, не існує, все просто вимірюється масштабами.
Калейдоскоп – то череда прожитих днів, нами й до нас, з яких виростає мох нашого сьогодення, аби на ньому напаслися олені нашого майбуття, лишивши нам на згадку або задля віри відбитки своїх ніг чи запах вини.
Хоча про мох – то окрема балачка.
Бо поки що калейдоскоп.
Він зринав серед білого марева з якихось незримих туманів і нісся серед замерзлої чи то природи, чи душі, важко було розпізнати, проносився образами, картинками, згадками, лишаючи незмінною дійсність, але подаючи хоч якийсь сигнал, що мозок замерз, це факт, та все-рівно лишається живим.
Калейдоскоп Романа Івановича Недільного зримо стояв перед ним. Устигай лишень перегортати картинки, що проектувалися на білий сніг серед білого туману.

Картинка перша, ще звідкілясь з несвідомості.
На порозі стоїть батько. Він худий, виснажений, ображений світом за те, що посмів явитися в нього, коли й так було тісно.
Батько прийшов зі зміни на цегельному заводі, від печі, що досушувала до краплі його й так коричневе, довіку, здавалося, обезводнене тіло.
– Отак, Ганю, – до матері пряде балачку, – не люди ми, мох. Нас витоптують, а ми на камені мостимося, бо хочемо жити.
Батько не приніс нині всієї куцої платні. З нього вирахували десять відсотків на якусь Анголу, про яку він уперше почув, але де, за зізнанням начальства, дуже потребували випаленої батьком копійки. Мусив віддати, бо віддавали всі, та й влада не любила відмови. Але дуже за тією десятиною тужив.
Бо не пив, як інші, тому й трусився над заробітком, хотів зіткати з нього багату торбу. А вона рвалася. І падали на синову долю з розтороченої нитки батькової торби тільки нестатки. Від основ і до самого краю. Які й мався нести довіку.

Картинка друга, з порогів.
Син Роман з батькової рваної нитки все ж подужав освітню програму й пішов до ниви, що збирала батькові копійки на Анголу. Хоча Ангола на той час уже зійшла з овидів, але на її місці повсякчас плодилися вічно зубожілі народи, що мали право на превентивні міри для свого розвою за рахунок випалених копійок. Роман посів стільця в комсомолах і пнувся по тих хистких підмурках кудись далі.
– Щоби коренем укріпнути, – радів синовим зрушенням спалений у цегельних печах до сухого жорстокого кашлю батько, – щоби хоч і мохом, то не з каменю, а з ґрунту родючого.
По тому й пішов, лишивши сина при комсомолах у останній своїй згадці.

Картинка третя, еволюційна.
Серед комсомолів і застукало Романа Івановича рушення устроїв. Довкола все двигтіло, як землетрусом бите, шматки та блоки сипалися проз люд, наміряючись багатьох поцілити в голову й викинути з потоків до скудного отвердіння в хлюпавиці невстаканеного буття.
А Роман Іванович зачепився. За комсомольські можливості та гроші, які незбагненним чином раптом упали до рук і стали віжками, що вели до управління коником, здатним перескочити хлюпавицю та справдити під ногами твердий грунт.
І сталося диво. Мох еволюціонував у повноцінну покритонасінну пертурбацію. Коли довкола все стогнало в непевності, руки Романа Івановича доскочили певності й густо зацвіли зеленню, котру люди грубо називали доларом, а Роман Іванович мав за перспективу до розбудови власного бізнесу.
Одним словом, Роман Іванович серед суцільного моху мався виокремитися пристойною шишкою.
Друг по комсомолії, Марат Шубендян, мав кріпку жилку до еволюції, міг навіть Романа Івановича зорю затьмарити своїми лісами й кинути в підлісок, до моху. Еволюція мала зробити ривок у ранзі боротьби за виживання. На той час десь за містом і загибнув один неборака. Звідти, з моху, ні жалю за ним, ні пам’яті. А з-поза тої погибелі прозирнув раптом Марат. Він, може, й не прозирнув би, бо не знав ні того бідолахи, ні місця за містом, де той лишив свої останки. Але Роман Іванович пазли склав так, що Марат мав на руках зброю, якою бідолаху порішили. Він її теж уперше побачив, але він її мав. Та ще якось так трапилося, що не мав грошей, аби відкупитися від підозр. Була осінь, і все зелене пожухло, стало бурим, вірніше, взагалі нічого не стало. Буває так, що й люди творять погоду, а ще коли мають прямий доступ до ресурсів своїх друзів – то й поготів. Марат пішов у зиму, в мохи, надовго пішов, пізніше стало відомо, що навіки, а Роман Іванович остаточно випростався над світом гінким деревом, яке над мохами, але вже аж ніяк не мохи.

Картинка четверта, звідтіля, де цвітуть магнолії.
То був Київський ботанічний сад. Якраз тої пори, коли магнолії пирскають у вічі неземною своєю звабою. От тільки тої весни було холоднувато в період їхнього цвітіння, тож вони не закрили ароматом усього виднокола, лишили просвіток. І тим утратили все. Бо їх перестали бачити. Роман Іванович точно.
Бо в просвіток ринула вона, Таміла. Кучерявим створінням стала серед ароматів, стала серед квітів – і де все й ділося. Лишилася тільки вона.
Лишилася назавжди.
– Ти – моя, – стояли над Дніпром, і він, що з Романа Івановича тим періодом повернувся назад у просто Романа, шептав їй молитву, яку ніколи навіть Бог не чув.
– Та невже? – сміялася.
Мовчав, не хотів промовляти ні слова, очима все розповідав.
Там тоді ще дочка банкіра мала на нього види, така вигідна розігрувалася партія, аж слина бігла – а він не виринув з-під магнолій, так і залишився залишком моху на схилах Дніпра.
Банкір образився, бо дочка вже була рушена цнотою, і не раз чи два, а докорінно й у всіх іпостасях – тож підпряглися банкірові посіпаки, й що битий був міцно Роман, ніби первак градусом, то ще так, як плата за використану банкірську честь; а що доходи потріпали, наче буря перестиглі груші – то вже стало проблемою.
Бо й Таміла була з мохів. Та ще й таких густих, що ліси в них губилися. А тут і його сосни вирубали, дихнули полярним холодом – мохи слалися, наче по тундрі, по спустошених землях.
Банкірша перестрівала, ладна була простити заблудлу овечку й потягти до сіна та запашного гербарію, а він ризикнув – слався мохом з мохом на пару.
З тим і ввійшли у весілля.

Картинка п’ята, з недоплетеною колискою.
Таміла тоді така щаслива забігла до квартири, наче спіймала до долонь шматочок кинутого самим Богом неба.
– Я вагітна, – сяяла.
А йому було не до дітей. Викопував з постеленої банкірами тундри залишки справжніх коренів. Не хотів до мохів. Засмакував лісового життя, твердотілого, не хотів мохів. Ладен був гризти заради цього землю й усе, що на тій землі приліпилося та заважало поступу.
Згриз і дитя.
– Не на часі, – мовив.
– Та як же, – Таміла в розпач, – воно ж наше.
– Не на часі, – ввійшов у гнів і ледь не силою відвів дружину до лікарні. – Скидай, – видихнув та й пішов. – Як не хочеш, аби скинув тебе.
Її б, звісно, не скинув, кохав ніжно та жагуче, але настрахати мав. Бо готувався до злету, хотів мати вільні крила.
І злетів. Злетів так, що мохи вже й під ногами не вовтузилися, вони вже були далеко-далеко внизу.
Щоправда, десь там, між мохів, лишилось і втрачене дитя. Разом зі чи то своєю не зродженою, чи в Бога, по великому рахунку, випрошеною помстою.

                                                                    (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 01-12-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 29-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 29-11-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 28-11-2018

Гарна метафора

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 28-11-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83426690101624 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …